Її не прохано на сватання. "Мабуть, тим, що я живу на віру", — подумала вона. Їй чогось зразу стало жалко на людей, на свою родину…
А чи чула вона, що Олександра нахваляється вигнати її з Гнатової хати? "Я, каже, оту розлучницю за коси витягну з хати! Буде вона знати, як розлучати чоловіка з жінкою!.." Настя прийшла додому сумна і цілий вечір проплакала. Гнат помітив її заплакані очі. Він став питати, чого вона плаче. Настя довго не хотіла говорити, а далі, ридаючи, розказала Гнатові, що Олександра нахваляється за коси виволочити її з його хати.
— Я задушив би її, як гадину! — сказав Гнат, здвигнувши тонкі брови.V
Розпечене повітря пашіло жаром і, здавалось, затаїло дух, не дихало: так було тихо. Великий лан буряків зеленів проти сонця молодою бутвиною. Здалеку здавалось, що межи зеленою бутвиною рядками процвітають здорові червоні квітки. То червоніли пов’язані квітчастими хустка ми голови сапальниць. Коло кождого рядка молодиць стояв наставник. Він пантрував, щоб сапальниці не лінувались та добре обгортали землею кожний буряк. В одному рядку межи молодицями була Олександра. Вона бігала на друге село сапати панські буряки, бо на буряках було весело. І справді, молодиці жартували, сміялись, співали пісень, аж луна розлягалася по полю. Олександра вела перед. Вона зачіпала наставника, не старого ще чоловіка з довгими, білими, як льон, вусами на червоному виду. Наставник ходив уздовж рядків та все намагавсь, щоб скоріше сапали. Молодиці ще нижче похилились над сапами, одна лише Олександра стояла, спершись на сапу, рівна, як свічка.
— Сапайте, молодиці, сапайте, — передражнювала вона наставника, — бо вже сонце високо, а зробили мало! А сама стояла рівно, як москаль на муштрі.
— Ти чого стала та задивилась, як теля на нові ворота? — визвірився до неї наставник.
— Ой, не кричи, чуєш, бо нас тут гурт бабів, а ти один, хоч і здоровий такий, як кицька навсидячки, вмить закидаємо тебе бурячинням, іно ногами дригатимеш з-під купи.
Молодиці зареготались.
— Гляди, щоб я тебе не закидав! — розсердився наставник.
— Гир-гир! — подражнилась Олександра, поглядаючи на його хитрими очима.
В нього плечі, як у баби,
В нього очі, як у жаби, —
затягла вона високим голосом.
В нього вуси, як у рака,
Сам недобрий, як собака! —
підхопили молодиці.
— Обголи, Йване, вуси, то ся пісня буде не тебе, — засміялась Олександра. — Та не втни як будеш голити, бо заспівають:
Ще й без верхньої губи,
Як цілує — знати зуби!..
Молодиці реготались, а Іван, відвернувшись, сів на бур’яні набивати люльку.
Олександра нарвала липчиці і знебачки кинула її Іванові на голову. Зелена липчиця гірляндою повисла на голові, зачепилась за білий вус, за червону шию. Іван озирнувсь. Олександра пильно сапала буряки; її чорне обличчя стало якимсь кумедно-поважним, червоні губи віддулися, неначе вона сердилася. Іван зірвався і обмотав тою липчицею Олександрі шию, ще й притиснув до лиця колючу липчицю. Олександра заверещала не своїм голосом та затріпала чорними руками. Вирвавшись з його рук, вона вхопила цілу купу бур’яну і обсипала Івана. Польова берізка повилась по його плечах, по рукав ах сорочки, звисала з крисів бриля: мокрець, подорожник та липчиця почеплялись до Іванової одежі, до довгих вусів. Іван стояв заквітчаний, як гільце на Купайла.3 Олександра сміялась, показуючи рівні зуби, що біліли проти чорного обличчя. Пішли жарти, сміх. Іван не сердивсь більше: йому вподобалась весела, жартівлива Олександра, вподобались її чорні, палкі очі, густі, веселкою. брови. Він усе поглядав на неї і залюбки відповідав жартами на жарти. Молодиці, нахилившись одна до одної, гомоніли. Вони розказали Олександрі історію Івана. Іван жонатий вже п’ять років, але його жінка, за рік по шлюбі, повіялась десь з паничем, а Іван лишивсь ні парубком, ні жонатим. З півроку сидів він на віру з якоюсь покриткою, але за щось нагнав її. Йому добре служити в пана: і гроші має, і хліба перепадає йому чимало. Іван й собі розпитавсь про Олександру. Очевидячки, вона припала йому до вподоби, бо він просив її вийти на буряки й завтра.
— Не вийду, бо нема тут гарних наставників, сказала вона, моргнувши до його веселою бровою.
Другого дня вже й сонце підбилось високо, вже й сапальниці полишали за собою довгі рядки підсапаних буряків, а Олександра лише здалека манячила червоною хусткою, поспішаючи на роботу. Вона наблизилась і весело осміхнулась до молодиць.
— Кланяється вам голова з вухами, а потилиця й сама хилиться, — привіталась вона, сміючись здоровим сміхом.
— Чого так опізнилась? — загомоніли сапальниці.
— Заспала… пообідала пізно, та й подалась до вас раннім холодком коло полудня, щоб мухи не кусали… Чи приймаєте на роботу?
— Пізно вже, та що ж ти вдієш з гарними молодицями! Ставай та сапай!
— Тра ставати, бо що ж ти вдієш з поганими чоловіками, коли вони так гарно просять, — відрізала вона, займаючи постать.
Але Олександра ще довго стояла, спершись на сапу, та щось розказувала молодицям. Молодиці аж лягали від сміху.
Сонце стояло серед неба і страшенне пекло. Над зеленими нива ми тремтіло гаряче повітря, неначе хто тряс перед очима блискучим серпанком. Хвилі світла лились з неба, і чорні тіні десь почезли, неначе сонячне сяйво загнало їх у землю. Гаряче світло грало на запеченому бронзовому виду Олександри, обливало темні бронзові руки, блищало в тонесеньких золотих волосинках, якими поросли ті кремезні руки. Два рядки білих зубів блищали на сонці, як дві низки добірних перлів, чорні очі лиснілись, як два агати. В червоній хустці, в червоній спідниці та білій сорочці, рясно вишиваній "козаками", Олександра здавалась велетом-віткою, створінням тропічної природи. Золоте сонце пестило її, мов любе дитя гарячого півдня.
Опівдні виїхав на лан оконом. Підпершись у бік рукою, на котрій висіла нагайка, він гукнув:
— Гей, баби! На полудне!
— Бий його сила божа! — скрикнула Олександра і жартівливо, наче сердячись, кинула сапою об землю. Ніколи людьми не назвуть: усе баби та баби! Ні, правда, два рази на день таки називають людьми: уранці та ввечері. Вийде хто зрання надвір та й каже: "О, вже люди палять на обід!" Увечері знов кажуть, що люди палять на вечерю. А цілий день усе баби та й баби! Стоять два чоловіки. А хто там стоїть? — Люди. А буде бабів із десять — то все баби! От порядки!
Олександра, приспівуючи та пританцьовуючи, побігла до своєї торбини і сіла полуднувати з сапальницями. Пополуднувавши, деякі полягали спати, деякі посідали гурточками і гомоніли. Іван сів біля Олександри. Він задивився на її чорні очі, гаряче обличчя.
— Чи всі у вас у Мовчанах такі гарні, як ти? — поспитав він.
— Всі. А у ваших Кругах всі такі погані, як ти? — засміялась Олександра.
— Хіба я вже такий поганий?
— Ні, не дуже: подивишся ззаду — хорошого складу; подивишся в очі — ригатися хоче! — зареготалась Олександра.
Іван вирвав буряк і, пожбурнувши ним, влучив її просто в хустку, аж очіпок з’їхав трохи набік.
— О, сього вже й за мірку цибулі не подарую! скрикнула Олександра і, вхопивши порожню торбину, почала шмагати його по голові, аж порох хмарою звився над головою Івана.
Втихомирились.
— Скажи мені, Олександро, де ти живеш? — спитав Іван
— А тобі навіщо? Третя хата від Кіндрата, де рябі ворота, а новий пес! — засміялась вона, блиснувши на Івана чорними очима та підсиненими білками.
— Та не пустуй-бо! Мені здається…
— Що тринадцятка снується, а то проста валовина, — перехопила Олександра.
— Оце веретено: дир… та дир… Мені здається, що я бачив тебе в садку коло церкви, як їздив у ваше село загадувати на буряки… А як я прийду в ваш садок увечері, чи ти вийдеш?
— Авжеж вийду, ще й шага винесу: нате, діду, помоліться за душі померші…
— Та годі ж бо! Бачиш, Олександро, твій чоловік, а моя жінка пішли десь за водою… Ти не маєш чоловіка, я — жінки. От ми й паристі!..
— Ну?!
— Чом би нам й справді не бути в парі? В мене було б тобі добре, як у бога за дверима…
— Чи ти, чоловіче, сон рябої кобили розказуєш, чи дороги питаєш?
— Я не сон розказую і не дороги питаю, а тебе вірно кохаю. Я сьогодні прийду в ваш садок. Виходь…
Сапальниці попрокидались і веселою юрбою обступили Олександру.
Іван не відступав від Олександри: він залицявся до неї. Молодиці глузували з його, дивлячись на те залицяння. Більш за всіх докучала Іванові Олександра.
Вже добре смерклося, як Іван перелазив у садок старого Максима. Олександра таки вийшла до Івана. Довго велась розмова у вишнику, довго було чути притиснений сміх Олександрин.
Другого дня пішла Олександра на буряки та й не вернулася на ніч додому. Не було її й на третій день. Батько та мати Олександрині не знали, що йдумати. Вони стали розпитувати про дочку і дізнались, що Іван підмовив її жити на віру.
Зразу щиро заходилась Олександра порядкувати в Івановій хаті. Вона звивалась, як муха на окропі; робота аж пищала в її руках. Молодиця всюди встигала, та все весело, та з піснею. Іванова хатина виповнилась сміхом та піснею, як гай навесні пташиним співом. Іван радів, дивлячись на жилаві, осмалені, засукані вище ліктя руки, що жваво бігали від одної роботи до другої. Він дивився в її веселі, чорні очі, що полискували, аж пекли, з-під високих, веселкою, брів, і знов радів. Але незабаром робота докучила Олександрі. Їй докучила самота у хаті-пустці, хатня безустанна робота, тії "помиї та ще помиї", як вона казала. Палкої, поетичної вдачі, вона не могла вдовольнитися буденним життям, запрягтись до щоденної важкої праці. Вона чула, що, опріч робочої сили, єсть у ній ще щось, чому вона не знала ймення, але що поривалось до іншого, кращого життя, виливалось у пісні, жартах, дотепі… Олександра кинула все лоском у хаті й побігла на буряки.
Іван спершу нічого не казав Олександрі. Але, побачивши, що в хаті все стоїть жужмом, що на городі неполені грядки заростають бур’яном, замотав те собі на вус та скоса поглядав, очікуючи, до чого воно йдеться. Олександра не займала постаті там, де Іван був наставникам. Вона ставала там, де наглянула молодого, гарного наставника. Іван здалеку чув її гучний регіт, її жарти. Вона й на хвилинку не вгавала, усе плела харки-макогоненки, розказувала сім мішків гречаної вовни. За її приводом сапальниці реготались, аж гомін стояв над розлогим зеленим полем.