Та й по тому, опісля, усюди я був жаданий гість. Я став у Львові людиною, без якої не вирішувалося жодне питання. Бюро обкому – я там, таємна нарада з Органах – я там, засідання облвиконкому – я там, іменини, звіздини, свята, мітинґи – усюди мав бути Нікодим Дизма. Я почував, що знову трапив у халепу, але годі було вже з усього того вилізти. І я йшов далі, покірно несучи свій хрест, що його звалила на мене доля. Та й як не понесеш, коли навкруги все пахне пундиками., гиндиками, смаженою рибою, а десь поруч виблискують винні пляшечки? Усі ми, прошу паньства, грішні. А який з мене гріх? Хіба ж моя тому вина, що кожен йолоп жадав себе виявити з найліпшого боку плів за мене всякі дурниці, на взірець того, що я таємний емісар Бєрії чи навіть самого Йосипа Мудрого? Треба знати країнчудесівські звичаї, щоб зрозуміти, як суворо тут дотримуються ієрархії і субординації. А за таких умов хто відважиться поцікавитись твоєю особою з якогось іншого боку, коли ти, за чуткою, така поважна особа?
Найпаскуднішим в усій цій історії було те, що я не мав відбою від жінок, яких я завжди бридився і навіть боявся. Втім, перепрошую, був, здається, в мене невеличкий роман з одною варшав'янкою, та то така давнина, що, може, того й не було.
Особливо мене діймала вдова небіжчика, пані Серафима, в якої я продовжував мешкати, бо нікуди було дітися. То була така настирлива особа, що світ не видів. Вона, як і всі, була впевнена: Нікодим Дизма – людина неабияка, і варт за неї триматися. Щоб ліпше триматися, вона вхопилася за мене так міцно, що вже кілька разів мені доводилося ночувати на горищі, куди я драпав через вікно, коли досить вагома вдовичка навшпиньках прокрадалася до моєї опочивальні. З цієї причини я вже серйозно почав замислюватися над питанням: як відрубати кінці? Клята вдова, безперечно, шукала способу затягти мене до ЗАГСу. Скориставшись запрошенням першого секретаря, я дременув до нього на дачу, радіючи, що, нарешті, позбувся клопоту. Та позбувшись одного, я потрапив на інше – секретареву небогу, руду, коноплясту бабу, яка з першого ж дня повела облогу моєї особи. Наміри небоги не викликали сумніву, особливо тоді, коли я випадково підслухав розмову з нею її дядька-секретаря.
– Ти розумієш, що ми тримаємо в руках? – нашіптувало це доробало. – Нікодима Дизму. Улюбленця Самого-Самого – хай йому всілякого здоров'я! Якщо б тобі вдалося стати його дружиною (навіть коханкою) – моя кар'єра забезпечена. Я піду вгору, стану біля державного керма. О! а там...
Тут цей телепень заліз у такі нетрі власної фантазії, як той дядько, що побачив на дорозі зайця. У голові в мене з того всього застугоніло. Матка Боска Ченстоховска, мабуть, почула мене, бо позбувся коноплястої я того ж вечора, коли до секретаря заскочив на машині голова облвиконкому і, незважаючи на протести господаря, забрав мене погостювати до себе. Таким чином, заєць утік, і дядькові химери розвіялись.
Коли ми з головою під'їхали до його веселенької дачі, на ґанок вискочила, підстрибуючи на одній нозі, вертлява, мов бісеня, донька голови. Чи варто, прошу паньства, казати, що заєць з'явився цього разу в будинку дебелого голови?
Кожного разу я звертався до Матки Боски, і кожного разу вона визволяла мене з одної халепи, щоб відразу ж кинути в другу. Таким чином, протягом якогось часу я поперемінно побував. на всіх дачах і квартирах відповідальних і напіввідповідальних осіб, натрапляючи кожного разу на доньку чи сестру, чи небогу гостинних господарів. І повсякчас разом зі мною обов'язково, з'являвся клятий заєць. Коли б здійснилися всі їхні химери, треба було б збудувати ще кілька кремлів, заселивши їх обкомівськими, облвиконкомівськими і органівськими телепнями.
Та найгірше чекало мене попереду. Після смерти "великого цабе" постало питання про нове "велике цабе". Як звичайно, чекали розпорядження Москви. Незабаром таке розпорядження прийшло, викликавши цілковиту розгубленість у львівських Органах: знайти на місці і представити на затвердження. Це значило проявити ініціятиву, чого давно вже не робили Органи. Скликали таємну нараду – не допомогло. Скликали другу – те ж саме. Нарешті, на тридцять сьомій нараді, вирішили: спитати думку своїх дружин. Кляті баби всі як одна заявили: ліпшого "великого цабе", як Нікодим Дизма, не знайти... Він і улюбленець Самого, він і неодружений. За політичну доцільність такого рішення нічого і казати.
І ось запрошують мене на термінову поширену нараду, і, поправивши метелика, сідаю я в авто, і ескорт із десяти мотоциклістів супроводжує мене до львівського управління Органів. І мені урочисто оголошують рішення: подати на затвердження кандидатуру Нікодима Дизми як шефа Органів. Матка Боска! Стою очманілий, і все навкруги обертом іде. І десь, мов здалека, лясь-лясь: аплодують, холєра! І звідки вже в мені тоді та хоробрість взялася? Підійшов я до трибуни, ляснув долонею і кажу:
– В усяких халепах бував Дизма, але щоб утрапити у таку халепу із халеп – дзуськи! Ще якимось там директором – будь ласка! Редактором – будь ласка! Коханцем секретаревої коноплястої небоги – будь ласка! Навіть чоловіком вдови покійного "цабе" будь ласка! Але бути шефом Органів! Матка Боска! Ні, я ще чесна людина.
Тут усі, як стояли, так і завмерли, вирячивши очі. І стояли цілу годину, ніби хто туману напустив. Стояли б, може, й довше, і хто зна, чим би воно для мене особисто скінчилося, але тут раптом заревіла сирена, і все, що тільки могло піднятися, піднялося в Органах по тривозі. А закрутилося все з-за того, що хтось якогось письменника стукнув обухом по голові*. Це мене й врятувало, бо наступного дня вся братія з Органів зникла, мов хто вкрав – кажуть, за відсутність пильности Сам розігнав.
А я ось блукаю, ніде не беруть. Перекваліфіковуватись – пальці попсуєш, на естраду не потрапиш – мандоліна не в моді. От і ходжу. Перепрошую паньство, вже розвиднюється, а то б дещо більше оповів за ті тисячу і одну ніч пригод, що я їх мав у Львові.
***
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. Обормоти прибувають на мешкання до Калуша і роблять візиту секретареві райкому
Обормоти склалися по карбованцю – пану Нікодиму на харчування, і коли скоцюрблена постать того з мандоліною під пахвою зникла за деревами в передранковому тумані, дизмівська одіссея на якийсь час стала предметом їх розмови. Відзначили насамперед той запал, з яким країнчудесівські відповідальні і напіввідповідальні особи навперейми дряпаються вгору, щоб накласти на себе найважчий тягар і, тим самим, потягти Країну Чудес в обітоване майбуття. Віддали належне і мужности аванґардних товаришів – органівських особливо: ще б пак! – щодня, під вогнем клясового ворога! Куля звідти, куля звідси! Ні, Обормоти добре знали, що таке аванґардні бої!
– Товариші! – сказав старший Обормот, і голос його затремтів від хвилювання, – ми є свідками того, як твориться історія, і хай кожен листочок ваших блокнотів стане дзеркалом, в якому відіб'ється велич епохи.
І Обормоти поклали собі віднині обов'язково вести щоденник.
Запалені цією ідеєю, забувши навіть поснідати, Обормоти кинулися до крамниці купити щось для цього відповідне, проте, оббігавши все місто, не знайшли ані клаптика паперу. Ще одна риса зросту культури! – задоволено відзначили вони і кинулися на товчок. Купивши в якогось дядька з-під поли стос добрячого німецького паперу, Обормоти вперлися до найближчої палітурні і, ткнувши на півлітра майстрові, того ж дня мали добре оправлений гросбух з золотим тисненням посередині:
"ЩОДЕННИК ОБОРМОТІВ"
Зробивши таку велику справу, всі троє полегшено зітхнули, згадавши тільки тепер і за обід, і за родичеву адресу. Початий так вдало день дещо спохмурнів надвечір, ну достеменно як львівська погода! Справа в тому, що Індколп'ята Обормота вони так і не відшукали, а не відшукали з тої простої причини, що... Треба сказати, сусіди виявилися такими мовчазними, що обценьками з них нічого б не витяг* – сусіди Індколп'ята. Був будинок, була квартира, а от Індколп'ята не було, і Обормоти нічого не могли второпати, бо сусіди мовчали, аж поки якийсь обмазюканий коваль не відрубав, що 1ндколп'ята давно підібрали Органи. Ковалева стилістика граматично була такою кострубатою, а лексикон такий нецензурний, що політичне обличчя коваля вирізьбилося одразу.
Обормоти засмутились: до Обормота-мазепинця тепер притулився ще один непевний родич – Індколп'ят Обормот, і цього не обминеш у жодній анкеті. Нарешті – що робити далі? За Львів нема що й думати. Хоч-не-хоч, а тра пробиватися на провінцію. Знову ж – куди? Поки книгарня не зачинилася, кинулися за мапою. Розклали. Всебічно обнюхали. Зором уперлися в кожний райцентр. Перезирнулися, і кожен пальцем тицьнув у кружечок з написом "Калуш". Чому? Бо там знамените калуське пиво, і це вже щось, а не якийсь там зафайданий Перегінськ*. Ось чому так і склалося, що наступного дня калушани поставили очі в слуп*, побачивши на вулицях міста трьох Обормотів.
Поява в Калуші трьох арґентинських сеньйорів в елеґантних костюмах викликала справжню сенсацію. Наслідком цієї сенсації було те, що першого ж базарного дня дурні баби відмовилися приймати країнчудесівські гроші: у Львові, мовляв, вже американські доляри. Покупці трясли гаманцями, підносячи ціни, та даремно: кляті баби нахабно сміялися в очі, загороджуючи, мов квочки, зв'язаних півнів, купи яєць та все інше. Полковник Комаринець був змушений навіть підняти по тривозі свій полк, що стояв тоді на всяк випадок у місті. Та дарма. Дурній бабі скільки не кажи "кошено", вона все ж пищатиме "стрижено". Все це, безперечно, не віщувало нічого доброго, і, боячись повстання, полковник тримав солдат напоготові: кожен одержав боєкомплект з пляшки горілки і трьох протитанкових ґранат. Для більшої певності полковник запросив зі Станіславова* три танки Т-34, п'ять самоходок і чотири "катюші". Звичайно, Обормотам і на думку не спадало, що вони підірвали торгівлю в місті і були причиною такого заворушення. Це зайвий раз стверджує факт, на якій невидимій ниточці все белембається на цьому химерному світі.
Короткочасна депресія торгівлі в місті викликала, природньо, фінансовий дефіцит: не маючи грошових надходжень, банк припинив платежі.