Тих кілька ґрошів... Я віддам, в мене не пропаде!
— Це навіть лихий приклад для других, що...
— Аво! Ви мені говорите! Та ж я сам це розумію...
— Друга річ, то... борони Боже! Я вам нічого не закидаю... але ви не повинні брати з ляди грошей перед замкненням торгу...
— Аво! Чи ж я дитина?.. Та як?!
— ... а також на свої власні потреби...
— Гей, люди! Чи мені аж тре кооперативних грошей! Я маю свої!..
— Маєте свої, це правда, але й на чужі у вас апетит несогірший, — перебив нетерпеливий Коцюба.
— Що?! Ви мене злодієм називаєте?! Ви виділи?! Маєте свідків?! — заверещав Собенко й почервонів, як когутячий гребінь.
— Не треба й свідків! Вже ціле село знає, що ви обкрадаєте кооперативу на всі боки! — крикнув й собі запальчивий містоголова.
— Я краду?! Я краду?! Брешеш, пся кров собача!.. Я знаю, хто вас під'юдив на мене: той мурґа поломаний, що сидить у крамниці! Але я його навчу! Я йому покажу! Я йому!.. — і осатанілий Хома зірвався з лави, хватив палюгу в руки і, як опарений, вилетів з хати.
Це було вечором. В кооперативі зібралося чимало народу, старших і молодших. Дехто купує, дехто балакає, — як звичайно в склепі. Коли неждано з лоскотом відчинилися двері і досередини, як куля, влетів роз'юшений Собенко. З ніким не витається, не здіймає шапки, тільки просто садить до Сенька.
— Ти, діду вушивий! Ти, кривуло! Ти, каліко поломана! Ти мене злодієм називаєш, га?! Ти знаєш, що я є? Я господар, шляк би тебе ясний гримнув, чуєш?! Я тебе до криміналу впакую; ти так будеш диндати ногами, як твій тато!.. Я тебе навчу!..
В крамниці зробилася метушня. Люди повитріщували баньки на таке "вступне слово" пана справника. Здивовано знизують плечима, розпитують один другого, що за комедія? Крамар Сень Свистун неподвижно стояв за прилавком. Його обличчя було спокійне, кам'яне, тільки сірі очі блистіли, як сталь, а широка згоїна на чолі набігла кров'ю. Він і словечком не обзивався на брудну лайку і прокльони Собенка. Та це ще більше розлютило багача. За сотим "шляком" розмахнувся з усеї сили, і грубезна палюга свиснула над головою Сенька. Але палка не зачепила голови крамаря. Сенько відбив рукою удар і жбурнув палку в кут.
Це, що сталося опісля, — годі як слід описати, бо тривало воно всього одну мить. Справник Хома Собенко в дужих руках Сенька під'їхав нечайно аж під стелю, начеб хотів разом з палюгою і комісьними ходаками вознестися на небо, потім з розгону луснув собою до дверей, аж ці останні відскочили, а потім "яко птица пернатая" перелетів через один поріг, через сіни, через другий поріг і голосно хляпнув... де? — зараз скажемо. Кілька кроків від східців, що провадили до сіней, була прокопана широка яма, в якій Заряд кооперативи хотів гасити вапно і побілити ним домівку. Саме тепер була дощова пора, тому в ямі було повнісінько мутної води і болота. До цеї "ванни" причалив Хома Собенко і відразу скупався в ній аж по самий чуб. Все, що було в склепі, повибігало надвір. Зразу годі було що запримітити, бо залягала чорна темрява. Аж як блиснуло кілька лямпок, усі побачили мокрого, простоволосого, обмазаного, як дідько, пана справника, що харкав болотом і тарабанився з баюри наверх. Та ярке світло лямпок вразило його так сильно, що він затріпав руками і знов пірнув по шию в ту силоамську купіль. Кругом залунав голосний регіт.
— Дивіть, дивіть! Наш справник поїхав до Канади, ха-ха-ха!
— Гей, то не та шифа! Ви заблудили... Беріть вісьта!..
— Тихо, що ти знаєш. Пан справник заживають вапняних купелів, бо їх мама в неньках добре не викупала.
— Диви, як легенько тримається зверха! Це та "відтяжена" нафта так його підносить!..
— Нурка, пане справник, нурка! Та-ак, файно!.. Ще раз!
Крізь юрбу пропихався до калабані Собенків сват Гаврило. Він один рішився рятувати свата від наглої й несподіваної смерти.
— Аво, подуріли люди! Нявца й Сина!.. Та чого рипиш один з другим? Бачиш — чоловік топиться. Гей свату! Свату! А де ж ви там? Не таляпайтеся, а вилазіть. Зимувати там не будете. Тьфу! щезни, бідо... Давайте руку! Гей — ррруп! Добра! Бодай вас, свату, світ це видів! Що ж ви зі себе зробили?
Справник Хома Собенко виглядав справді, як яке чудо. Вода цюркотіла йому з носа, з очей, з волосся, з бороди; в роті болото, в руках болото, на голові болото, вся одежа заболочена, перемокла. Він дрижав цілим тілом, цокотів зубами і голосно хлипав.
— Свату... То ви?.. — промовив вкінці хриплим голосом.
— Ба! Та же я.
— Свату! Запрягайте коні і везіть мене до доктора, так, як є... Я того опришка мушу заскаржити, бо він мене хотів замордувати.
— Свату, не плетіть дурниць. Що там...
— Я йому не подарую...
— Свату! А хто зачав?..
— Його шляк ясний мусить...
— Гов! Чекайте, свату. А хто зачав?..
— Я його навчу...
— Аво! Цур, здурів хлоп. Я вас питаю, хто зачав?
— Та хто? Та я... Але я йому покажу...
— Ша, свату. Тихо. Ви зачали, значить, ви всьому винні. Ви його спублічили, як остатну собаку, ви йому на фамілію виїхали, ви до нього з дрюком розігналися, а він вас за те пуднув догори ногами. Так чи ні?
— Я його заскаржу, сучого...
— Ша! Ходім, свату, помаленько додому. Вдома вмиєтеся, скажете, най вам стара зварить гарбати з рум'янком, і під перину. Уважайте, що тепер осінь, запарите собі катар, і нащо вам того? А шапка ваша де?
— Я йому того не подарую!.. Він мене попам'ятає, доки буде жити...
І оба свати під регіт юрби поплентались домів.
Так скінчилося Собенкове начальство в кооперативі. Зараз таки в найближчу неділю Надзірна рада подякувала йому за "труд".
V.
Зараз, як берете з цісарського гостинця гейта до села Тернистого, на самім краю побачите мурований будинок. Тутечки, як, може, пам'ятаєте, за добрих часів стояла велика корчма, де люд хрещений цідив горілицю, ґарнець за чотири шістки. Пізніше тут пан Абрагам Штарк мав "Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце".
Абрагама Штарка не все звали паном. Колись, може з півсотні літ тому, як він у драних штанцятах бігав за чередою господаря Дмитра Гусака, його кликали коротко "дурний Абрамко". Згодом, як він з кусником разового хліба і головкою часнику в кишені торгував по селі курми, яйцями чи садовиною, його теж звали дурний Абрамко. Коли він що п'ятниці гнав на торг сухобедрі шкапи і такі ж коровиці, йому ніхто інакше не сказав, як дурний Абрамко. Аж коли він одружився з грубезною Лайкою, що мала стодвацять корон приданого і стодвацять кільоґрамів живої ваги, як відчинив собі шиночок, як господар Дмитро Гусак пропив у цім шиночку десять морґів ґрунту і на старість наймився в нього носити воду, тоді дурний Абрамко став "титулуватися" пан Абрагам Штарк.
"Кожний жид добрий, але печений", — кажуть люди... Ми не хочемо принятим вже звичаєм лаяти зараз Абрамка лихварем, обманцем і видридушником тільки тому, що він вродився жидом. Може, і в його присадкуватій постаті з хитрими очима, рудою борідкою та каблуковатими ногами, крім бажання оцибушити на кожнім кроці свого ближнього для своєї користи, дрімали почуття хоч би зближені до чесних і шляхотних? Не знати... Ось згадаймо, приміром, про це, що він п'ять літ даром держав у себе стару каправу Хайку. Стара Хайка, вдова по Шумці-конокраді, якого наймити вбили орчиками в стайні, не мала нічого, крім старенької хатини; та одного дня жахлива пожежа, що знищила півсела, забрала їй і це. А коли жаріючі китиці перекидались на стріху її хатини, вона лазила навколішки по подвір'ю, простягала худі руки і лебеділа-благала Єгову, щоб рятував її останній захист. А як побачила, що Єгова не помагає, стала молитися по "хлопському":
— Боженькі, Боженькі! Відверни ту вогонь на мою хати!..
І "хлопський" Бог, не роздумуючи довго над цим, що стара жидівка перекрутила навідворіть одно слово, миттю вислухав її прохання: бухнуло полум'я, і за хвилю з Хайчиної хатини осталися лишень чорні згарища. Тоді то Абрамко Штарк прийняв її до себе. Еге ж... Наш брат, русин, часом і рідну неньку з подвір'я вижене, ще й собаками нацькує. А Штарк Абрамко, цей шахрай і скупендряга, п'ять літ піклувався чужою людиною і годував її доти, доки каправої Хайки не прикидали жиди бебухами, доки великий і всесильний Єгова не сказав їй: "Кім, кім, Хайкі!.. Час тобі покинути землю галилейську. Абрум Штарк не буде тебе вічно напихати ґуґлями з цибулькою, бо це не є для нього ґешефт!".
Наш Абрамко був людиною зі серцем, щоправда, з жидівським, та все-таки зі серцем. Але для ґоїв він ніколи-ніколи не відчиняв цеї комірки свого серця, де були запаковані доброта, щирість і милосердя! Він був свято переконаний, що з гоя на кожнім кроці треба лупити скіру, тим більше, що ґоєва скіра тверда і мозолиста, то він цього дуже й не почує, ну, а пожиток "бідному" жидкові — чималенький...
Як на оснувательних зборах ухвалено заложите кооперативу, Абрамко тільки поскубав руду борідку, поправив сабашівку на лобі і захихотав:
— Ни, ни... Як вони нині ухвалили зробити то кіпиративе, то, може, за сто літ воно буде, а може, й ні...
Та зараз другої днини, як почув, що люди вписуються в члени, складають уділи, як побачив, що коваль Антін Сверлик вмуровує залізні крати у вікна, а Павлюк аж двома фірами тягне ріжне приладдя до домівки, призначеної на крамницю, Абрамко хоч-не-хоч мусів згодитися з цим, що кооператива в селі вже так як би була! Але він не тратив надії:
— Шьойн, шьойн!.. Кіперативе є — кіперативе нема, а Абрум був і Абрум буде.
Наш Абрамко зачислявся ще до цеї передпотопової породи жидів, що завжди думає, що хлоп Іван здібний тільки до плуга і мотики, а всяка торгівля — це для нього "терра інкоґніта". Абрамко мав подекуди в цім напрямку вже деякий досвід. Ось рік тому рішилися такі самі ґої, поляки, заложити в селі "Кулко". Задумали — зробили. В нас поляків небагато, всього, може, півтора чоловіка, але рух з цим Кулком зробили великий: навезли товару, за тиждень його розхапали, але тому, що ніхто й сотика не дав, "Кулко" котилось всього кілька неділь, а потім поламалося.
Наш Абрамко сподівався, що така доля судилась й кооперативі. Та тут перечислився. Кооператива кріпшала і поростала в пір'я з кожним днем. Люди, зацікавлені таким новим і нечуваним досі явищем, яким була кооператива, горнулися до неї, як мухи до меду.