— Колись називалося чистилище, тепер — комісія. Так чи сяк — на одне вийде; в тому ви зараз переконаєтесь на власній шкурі.
Правду казали райські достойники! I на волос не збрехали! Господи Боже мій!.. Як візьмуть тую нещасну душеньку на муки та на тортури! Хоч і була вона, тая нещасна душа, гола-боса і така тонюсенька, прозора, як павутиння, проте угодники з Реєстраційного Відділу детально та сумлінно її рентґенували, мовляв, ану ж хвора на туберкульозу або хоче перепачкувати до неба заграничну валюту, золото, чи діяманти. Потім фотографували тую нещасну душу, міряли, важили та знімали відтиски пальців з її рук та ніг. Та ще й веліли тій нещасній душі виписувати довжелезні анкети, тягали її по всяких урядах і комісіях, переслухували, випитували: чи вона співпрацювала з Люципером або з іншими антидемократичними, пекельними силами, а може, має на спині, на потилиці, під пахвою чи деінде яку малину, бородавку чи який інший підозрілий знак, а може, її брат, сват, кум або свекрушиного дядька небіж були записані до якоїсь чортівської партії? Одне слово — так тую бідолашну душу змордували, що якби вона з самої своєї природи не була безсмертна, то зовсім певно після такої реєстрації ще раз віддала б Богові духа.
Змордовану, знівечену й ледь-ледь теплу душу привели назад до Райської Канцелярії.
— Так, душечко божа, — каже сідобородий святець, начальник тієї Канцелярії. — Ми ствердили понад усякий сумнів, що ви не є партієць, ні воєнний злочинець, ні кольлабораціоніст, і в основному вам прислуговує право тимчасово поселитися в небі, в окремому таборі для ДіПі-небіжчиків. Є лише в тому всьому одна заковика: в наших картотеках ви поки що далі фігуруєте як жива людина! Не знаємо, хто вас властиво зробив небіжчиком, хто вам без нашого відома і згоди віку вкоротив?.. Бо від нас такий розпорядок не вийшов! Згідно з нашою небесною бухгальтерією, ви ще повинні б клигати на землі яких бідних десять років!..
— А так, так! — притакнула душа. — Те саме й лікарі колись мені казали, що при доброму старунку й прохарчунку я могла б ще теліпатись в мойому тілі з десять років… Та що з того: як почали там, на землі, оте моє тіло переганяти з табору в табір, а переслухувати, а допитувати та все наново реєструвати, то одної гарної днини серце відмовило послуху, лопнуло, і так прийшла мені кришка.
— А бачите! І тому саме, що ви зійшли з того світу передчасно, ненормально і не згідно з нашим розпорядком — вам тут, у нас, місця немає!
— Боже мій! А куди ж мені, сиротині, тепер діватись? — забідькалась, зажурилась запроторена душа.
— Стривайте, є вихід з цього положення, — каже начальник Райської Канцелярії. — Знаєте, що ми зробимо? Ми воскресимо ваше симпатичне тіло, і ви вернетесь ще раз до нього, щоб стати знову живою людиною, ще раз радіти життям, ще раз любити й ненавидіти, ще раз плакати і веселитись, ще раз втішатись красою природи, милуватись ясним сонцем, блакитним небом, щебетанням пташок, журчанням срібних потоків… а хочете, то ми й готові репатріювати вас на вашу батьківщину!..
А тая запроторена душа, як лише вчула про репатріяцію, та й сюди-туди, поміж душі, мик-смик! — і шубовсть! У пекло. Аж смола гаряча розприскалась, забулькотала…
— Що воно за чудасія? — здивувався начальник Райської Канцелярії. — Котрому ДіПі на жарт згадай про батьківщину, зараз до пекла скаче… Це вже сьогодні десятий випадок. Треба буде тую діру, що над пекельним проваллям, зашалювати чи задротувати, або й серафима з мечем поставити на сторожі!..
— Шкода труду й заходу! — махнув крилом котрийсь з молодших урядовців. — Такий біснуватий як розженеться, то й ще серафима в пекло зіпхне. Краще ми їм нічого про тую "батьківщину" не згадуймо і не натякаймо.
…І справді: з того часу вже нікого з покійників з того світу на цей світ не репатріюють.