(Скидає раптом шинелю і кладе на скриню.) О, і в тебе аполєти, як у Михайла. (Петро обертається до Івана й Карпа. Мати заглядає йому в вічі й цілує.)
Аделаїда, до Василини. — Ви вчились у гімназії?
Василина. І скінчила.
Аделаїда. Бідна!
Василина. Чого?
Аделаїда. Скінчила ґімназію й живете на селі у простій мужицькій хаті.
Василина. Це прадідівська, у нас є гарний дім.
Аделаїда, до мішечка. — Чого тобі, Амішко? (Розпускає торбочку, звідтіля показується голова білої манюньої собачки.) Бідненька, як носика зморщила! Повітря негарне? Зараз поїдемо! (Тулить собачку до лиця.) Мішка моя хороша. (Цілує її.) Це ґраф привіз із Парижа й мені подарував. П’єр!
Петро, так кинувся, що мало не звалив матір, і підбіг до Аделаїди.
Аделаїда. Я задихаюсь, таке важке повітря.
Василина. Це пахнуть так васильки.
Аделаїда. Фі!... Мішка! Не кусай!... П'єр! Там нас ждуть!
Петро. Адечко мила, посидимо — ще ж рано.
Аделаїда. Зуби, як голки!... Як у вас багато рушників — ви, мабуть, усі тут умиваєтесь? Петро підійшов до матері.
Василина. Це для краси.
Аделаїда, притулила собаку до щоки. Ха, ха, ха! П’єр!
Петро, схоплюється й підбіга. — Що, Адечко?
Аделаїда. Їдем. Ай!
Тетяна. Що там?
Аделаїда. Противна Амішка вкусила за вухо! Запиха собачку в мішок. Сиди там, зла фуріє... П’єр! Їдем!
Тетяна. Що це ти, невісточко моя золота? Плюнула через поріг, та й з хати?
Петро. Мамочко, голубочко, вибачте, що я до вас на хвилиночку...
Тетяна. Як на хвилиночку? Що ти говориш, мій сину?
Петро. Бачите, Адя давно запрошена до ґрафа. Вона вчилася разом із його дочкою, а та сьогодні імениниця, так нас там ждуть обідати... Я, мамо, завтра заїду.
Аделаїда. П’єр!
Петро, біжить до неї. — Та посоромся хоч рідні!
Тетяна. Петя!
Петро повертається до матері.
Аделаїда. П’єр! (Петро прибігає.) Їдем, а ні, то я сама поїду.
Тетяна. Боже, мій, Боже мій! (Хлипає.)
Макар. Стара, годі! Коли запрошено до ґрафа, то нехай іде! Може, там кращий обід!
Петро, до батька. — Не то що... А запрошено... якось... знаєте... обіщали! Коней вислали... син ґрафа сам зустрічав...
Аделаїда, йде до дверей. — П’єр!
Петро, хапав шинелю. — Я зараз!
Аделаїда, робить загальний поклін. — Прощайте! (Цілує Василину.) Мені вас жаль!
Василина. А мені Петі жаль!
Аделаїда. П’єр! Уже нерано, там ждуть. (Вийшла. Петро наскоро цілує матірь, батька, біжить до дверей, вертається, хоче попрощатися з Карпом.) Чути: П’єр! Він кидається з хати, приговорюючи: "Завтра заїду, завтра заїду, завтра"... П’єр!
Карпо, Ехе-хе! Ускочив!
Тетяна. Сину мій, петрусю, дитино моя дорога, занапастив ти свою голову! Плачучи, йде надвір.
Макар. Оце невісточка!
Іван. Чучу! Свинота!
Завіса.
ДІЯ IV.
Кабінет.
ЯВА І.
Михайло, читає ґазету. — От тобі і старший писарь Іван Барильченко! Первокласний артист, усі ґазети в один голос славлять. І за такий короткий час — усього два роки! Входить Наташа.
ЯВА II.
Михайло й Наташа.
Наташа. Я думала, що тут хто-небудь є, а це ти сам з собою говориш!
Михайло. Читав ґазети! І вичитав приятну новину. Я тобі, Наташа, не говорив іще: у мене є брат, так, знаєш, невдаха, недоучка, босяк по характеру... розумієш: босяк! І тепер раптом знаменитість! Первокласний артист за короткий час! Талант, і попав на свій шлях.
Наташа. Милий артист, босячок! Як би я хотіла його бачити! Де ж він?
Михайло. В Москві пожинає лаври! Щасливий: незалежність, лаври і гроші.
Наташа. Ох, як я люблю артистичне життя. Я перше хотіла бути артисткою, так татко...
Михайло. О, ти мала б поспіх — ручаюсь! Красива женщина й без таланту на сцені має більший поспіх, ніж некрасива з талантом.
Наташа. Хіба я гарна?
Михайло. Ти сьогодні гарна, як майський ранок!
Наташа. Тільки сьогодні?
Михайло. Що-дня, раз-у-раз ти гарна; а сьогодні особливо! І як тобі личить ця нова причіска, і ґепюри на рукавах, і...
Наташа. Ну... (Затуля йому рот рукою.)
Михайло, цілує руку. — Так щоб така красавиця не мала на сцені поспіху? Зарані б поручився...
Наташа. То так тобі здається, бо ти сам у хорошому настрою: іменинник, статський совітник і інспектор!
Михайло. Це ти, моя зірко, така щаслива, це через тебе посипалося стільки життєвих удач на мене.
Наташа. Чого ж я? Особі твої заслуги, твоя докладна записка... Ну, дядя мій, директор, — усе разом... Не у примір другим...
Михайло. А все ж через тебе, мій ти талісман, моя ти маскота! (Цілує її.) Знаєш, коли її надалі так буде мені усміхатись фортуна, то я скоро і в директори вискочу, а там і "дєйствітєльний статскій" не за горами! Само собою, що і статський так рано — приятно! Тільки статських тепер розвелось занадто багато! При тому статський усе-таки не ґенерал, а дєйствітєльний — Ваше Превосходительство!
Наташа. Як ваше превосходительство, так і старий!... Не хочу! От татко тепер ґенерал — ваше превосходительство, і сліпий! Краще б він зоставався все життя полковником, тільки щоб бачив...
Михайло. Нещастя!... А не осліпни твій татко так неждано, він пішов би далеко!...
Наташа. І ми б поїхали на той рік на Рівієру, а тепер уже не побачу я тебе, красо всього світа, ніколи!
Михайло. Чого?
Наташа. На наше жалування й на таткову пенсію далеко не поїдеш; хіба твоя родина поможе...
Михайло. Бережливість поможе нам зробити запаси, а на запаси можна поїхати й на Рівієру.
Наташа. Бережливість! Ха, ха, ха! Ми з татком жили на-всі і тепер з тобою живемо на всі! От і на сьогоднішній вечір уже багато взяли в борг! А пенсія ще не прийшла, і тобі з дому не присилають... Миша, чи не посварився ти зі своїми?...
Михайло. Борони Боже.
Наташа. А чого ж ти два роки збіраєшся поїхати до батька і все зволікаєш? Не розумію! Може, вони сердяться, а через те і грошей тобі не присилають... Миша! Поїдемо, милий, до твоїх, повези мене, познайом! Я певна, що зумію приворожити твоїх старих. Я буду грати, співати; у вас же є п’яніно?
Михайло. Поїдемо, поїдемо, весною поїдемо !
Наташа. Слово?
Михайло. Слово!
Наташа. Гляди ж!... Кажуть у Полтавській Губернії чудова природа; а батьки твої давні поміщики, то, певно, посідають стариннє яке урочище: замок, парк!... Ах, як я люблю старинні поміщачі усадьби!
Михайло. О, там біля Лубен і в Лубнах — дуже гарно! Сула, гори, манастирь, малоросійська Швайцарія.
Наташа. Ах,Швайцарія... Рівієра! Коли я вас побачу?
Михайло. Побачиш, клянусь! Таткові вже вийшла пенсія й немала... Куди він її діне, живучи при нас? Квартира казьонна, моє жалування хороше, візьму ще побільше уроків, плюс бережливість, а там поїдемо в Полтавщину, візьмемо в батька добрий плюс, і на Рівієру!
Наташа. Боже!... Невже? Миша милий, голубчик! (Цілує його.) Невже ми поїдемо на Рівієру? Ах, ах! О, незабутнє минуле! Ти знову воскресаєш перед очима, ти знову наповниш душу трівогою широкого життя: виборне товариство, катання, гуляння, інтриґи! Ах! Краса природи знову наллє в серце живущої й цілющої води й покличе до життя всі фібри молодого серця!... Я наново рождаюсь від думки однії! Миша, хороший мій, як я тебе люблю. (Цілує його.)
Михайло. О, моя мила! Я все для тебе Зроблю!
Входить Акіла.
ЯВА III.
Ті ж і Акіла.
Михайло. А, Акіла Акілович, як я рад, що ви прийшли! Поможете нам? Я чув від директора, Федора Івановича, що ви настоящий метр-д-отель!
Акіла. Можу! Ха, ха! На щот закусок можу! Порядок тож... чай... єрунда! Наталія Петровна не буде турбуватись.
Михайло. Спасибі вам, спасибі. Сідайте поки-що, покуріть: може, ґазету почитаєте?
Акіла. Не варт, єрунда!
Входить Тарабанов, одягнений у поношений жакет, у кальошах — одна глибока, друга мілка, — і в білому колпакові.
ЯВА IV.
Ті ж і Тарабанов.
Тарабанов. Здравія желаю, ваше превосходительство! Явивсь по вашому приказу.
Михайло. Це повар, Наташа.
Тарабанов Служив у барона Корфа! Акіла Акілович зна мене... рекомендуйте.
Акіла. Тверезий — зверх-повар, п’яний — єрунда.
Тарабанов. Сьогодні чист, як хрусталь!
Михайло. Побачимо; у нас є й кухарка хороша. Так ти йди, брат, на кухню й роздивись на провізію.
Тарабанов. Я з кухні ретирувався, ваше превосходительство!
Михайло. Чого так?
Тарабанов. Кухарка войну об’явила: Паша бунт піднімає і, поставивши перед плитою неприступну барикаду — помийницю й величезний віхоть, страща мене облить помиями, коли осмілюся почати приступ до плити!
Михайло. Що вона, з ума зійшла?
Тарабанов. Ревность, ваше превосходительство.
Михайло. Яка ревность?
Тарабанов. Ревнує мене до плитй!
Акіла. От єрунда!
Михайло. Акіла Акілович! Будь ласка, помиріть їх там!...
Акіла. Борис! А ти тверезий?
Тарабанов. Як рекрут на часах!
Акіла. брунду мелеш! Ходім! (Вийшов.)
Тарабанов. Главне діло, Паша в воінственном азарті, як воєвода Пальмерстон.
Виходить.
ЯВА V.
Наташа й Михайло, потім Ваня.
Наташа. А повар, знаєш, босячок; я люблю босячків, вони тепер у моді. Ну і злюка ж Паша! Що їй мішає повар?
Михайло. Очевидно, соревнованіє! Акіла їх помирить. (Входить Ваня.) А що, Ваня?
Ваня. Ґенерал питають, чи вже підшили червону підкладку під тужурку?
Наташа. Скажіть, скоро буде готова! Тільки, Ваня, голубчик, підкладка буде не червона, а зелена. Татко сліпий, йому все-одно, а ви не промовтесь!
Ваня. І мені все одно!
Наташа. Так ідіть і скажіть, що скоро буде готова; тільки не промовтесь.
Ваня. Будьте певні. (Вийшов.)
Михайло. Що ти зробила, Наташа?
Наташа. А що?
Михайло. Ну, як же таки можна, взяла й підшила тужурку ґенерал-майора зеленою підкладкою! Червону треба.
Наташа. Я знаю, милий! Тільки червону треба було купити, а в нас грошей нема: все ззів сьогоднішній вечір; так я взяла свою зелену шерстяну юбку, попорола, і Дарина підшила зелену підкладку.
Михайло. Неприятно... і навіть жаль обманювати старого.
Наташа. Ну, от! Татко не бачить, ніхто йому не скаже, і він буде задоволений. А сказати таткові, що в нас грошей нема — гірше, і він не повірить, бо лічить тебе багатим! Ну, і неприятно, знаєш, признатися...
Михайло. Та воно так... Тільки... якось... А!... Було б хоч пораятись, може б я взяв матеріял у Івана Дмитровича в борг... (Входить Даша й несе сіру тужурку з ґенеральськими погонами й зеленою підкладкою.) Ну, хоч погони ґенеральські.
Наташа. Де татко сам купив раньше.
ЯВА VI.
Ті ж і Дарина, потім ґенерал.
Наташа. Глядіть же, Дарино, не промовтесь, що підкладка зелена, а не червона.
Дарина.