Щось там сунеться, ламається, валиться.
Посхоплювались, а півхліва — наче корова язиком злизала. Дах завалився. Крокви оголились. І тепер стало видно: на одній бантині погойдується сіра шкура лося...
— Тепер бачите, хто злочинець? — показуючи пальцем на Геморів хлів, вигукнув Юрко.
БАГРЯНИЙ ЛИСТ
Після того як у Білокриничанському яру з'явився крутосхильний трактор, роботи в шкільному лісництві пішли веселіше. Крім того, Лебеденко прислав на допомогу ще автомашину, кілька колгоспників. Тепер кожного ранку байрак виповнювався шумом моторів, перегуком дитячих голосів, гупанням сокир. За всім тим не чути було ні пташиного співу, ні шелесту листя молодих посадок, ані неумовкного гомону джерела, що струменіло з-під білого каменю.
Працювали двома великими бригадами.
Перша закінчувала підготовку ложа майбутньої водойми: визбирувала хмиз, уламки кореневищ, тріски. Голова колгоспу говорив, що дно озера повинне бути чистим, немов світлиця у доброї господині. Тоді вода яснітиме прозора, як сльоза. Привезуть кілька машин біленького піску, висиплють ось тут біля таборища, заростуть береги м'якою травкою — купайся, скільки душі заманеться. Уже зараз сохнуть на човни та весла дошки. Будуть у них і байдарки, і плоскодонки — сідайте, змагайтесь, катайтесь! А крім того, запустять мальків — карася, коропців — теж користь буде.
Заохочені тими словами Олександра Юхимовича, юні лісівники працювали, поспішаючи, бо кожному хотілося, щоб вимріяне якнайскоріше стало дійсністю.
Вже сонечко підбилося вгору, щедро припікало, лоби й спини в багатьох трудівників змокріли... Оце було б озерце, бодай невеличке,— пірнув би раз, двічі, зволожив голову, плечі, де й сила б узялася. Ні, ні, треба швидше це діло робити! Давайте, давайте, хлопчики! Дружніше, дівчатка!
Роман такими словами намовляв товаришів, аби ті працювали жвавіше, бо вони, закурені, розпарені, то один, то другий підбігали до канави, якою дзюріла вода з криниці, хлюпалися, щоб хоч трохи охолонути.
Вода та поки що вільно стікала через велику трубу, закладену в дамбі. Але так уже буде недовго. Ось тільки школярі скінчать мурувати шлюз, тоді спустять на ланцюзі важку чавунну заслінку і — стій, водичко! Правда, й тоді спокою повного не буде. Джерело день і ніч поповнюватиме водні запаси озера, зайвина їх із першої водойми переливатиметься в другу, а з часом і в третю, четверту...
Микола Петрович розповідав, а Лебеденко теж підтверджував, що колись давно, як вони були зовсім маленькі, на дні байраку ще струмували джерельця. Але потім попересихали, зникли. Коли ж рівень води в яру підійметься, сподівались вони, тоді ті замулені джерела знову оживуть, поїтимуть своїми водами цілий каскад ставків.
А поки що Роман та Онисим поспішали: між дерев'яну опалубку, де заправлено було металевий каркас, засипали щебінь, змішаний із цементом. їм допомагали поміж іншими школярами і Юрко та Жорка. Правда, Вчорашній замотав рушником шию, в нього вже другий день боліло горло. Хлопці звільнили його від роботи. Він сидів на оцупку старої вільхи, поклавши на коліно свій щоденник, а зверху аркуш чистого паперу, накидав план кореспонденції в піонерську газету про врятованих лосенят.
— Ти ж не забудь згадати в статті, що то моя знахідка,— нагадав Юрко.
— А мені здається,— зауважив Роман,— хто знайшов лосенят — справа другорядна. Головне — хто вбив їхню матір. Правда, Онись?..
— Чому це другорядна? — сердився Юрко.— Просто ти, Романе, не можеш заспокоїтися, що не ти знайшов, а я...
— Та мені це зовсім байдуже. Просто, коли писати статтю, то щоб як слід покарали злочинця... Он Лебеденко казав, що шкуру лосихи вже забрала міліція... От про це, Жорко, і розкажи, коли ти спроможний кореспондент...
— Та я можу і про те, й про друге написати,— мирив братів Жорка.— Найголовніше, щоб статтю надрукували. А внизу підпис — Жора Вчорашній... Хе-хе...
Він сміявся, зблискуючи темними гудзиками очей на повному червонощокому обличчі, аж чорний чубчик на лобі здригався.
Саме в той час за дамбою трудилася друга бригада — чистили тальвег і видаляли старі трухляві вільхи та кущі. Двома тракторами це було робити і весело, і швидко. На дерево, біля самої землі, накидали петлю з міцного троса. Під кореневище запускали ще гак. Той зчіп кріпили до трактора. Машина, вгризаючись гусеницями в землю, натягувала трос. Грунт навколо стовбура здиблювався, коріння глухо тріщало, рвалося десь там, у землі, і вільха хилилася набік. Другий трактор, опустивши ніж під кореневище, допомагав першому, і коли дерево лягло остаточно, в нього підрубували рештки коріння, тягли на доріжку, обчухрували гілля, бензопилою різали на метрівку, і школярі все те вантажили на машину, везли в село до школи.
— А мені жаль,— сказала Росина Тетяні Степанівні.— Ось ще кілька хвилин тому дерево зеленіло, шептало щось листом, а тепер немає... Померло...
— Не шкодуй, Росино,— втішала вчителька.— Ці вільхи вже старі, трухляві, користі з них ніякої. Та й узагалі ця порода малоцінна: хату з неї не збудуєш, зогниє швидко, стовпець вільховий у паркані теж зразу ж пропадає. Навіть для держака в заступ не годиться — переламається. Отже, тільки й користі з нього — на паливо, для цього ми його й використаємо. А тут теж буде став. На схилах яру посадимо молоді дужі дерева і до того ж найцінніших порід — не лише дуб, сосну, березу, а й сибірський кедр та модрину, ту саму, що не гниє ні в землі, ні у воді, а хата, збудована з неї, може простояти сотні років. Так що не журися.
З кущами вправлялися легше. Дядько Лесь уже так набив на цій роботі руку, що мовби грався з ними. І головне, що тепер зарівнювали ями теж трактором.
Перед обідом хлопці закінчили роботу біля шлюзу, помили в струмочку цеберки, лопати, та й самі вмилися в прохолодній воді і гуртом пішли до дядька Леся. А він саме на маленькому тракторці під'їхав до розлогого, видно, старого куща глоду, що ріс невисоко на схилі, готувався і його підірвати.
— Юрку, ти впізнаєш? — крикнув братові Роман.— Та це ж той самий кущ! Це ж під ним...
Сагайдак згадав: ну, звичайно, тут він уперше побачив сірих вуханців! Он під тим віттям. Хлопці підіймали гілки, дивились на кубельце, а Жорка вже знімав з плеча фотоапарат.
— Стривайте, я зафотографую вас на цьому місці, поки кущ цілий.
Все те помітив дядько Лесь. Виліз із кабіни, підійшов до школярів, поцікавився, про що мова у хлопців. В ту хвилину нагодився і Микола Петрович, а за ним і Тетяна Степанівна.
Юрко взявся з усіма подробицями розповідати, як знайшов лосенят. Слухав Микола Петрович і сам уважно дивився на кущ, здається, щось думав чи згадував.
— Він і мені пам'ятний, цей глодовий красень,— сказав нарешті, коли хлопець замовк.— Цей глід один на весь яр. Я знав його ще з дитинства. А потім... Ех... Багато різних спогадів будить оцей багряний лист... Та кущ, здається, мало й змінився від тих часів.
— Ви ж знаєте,— зауважила Тетяна Степанівна,— що глід не з швидкоростучих дерев... Зате деревина в ньому міцна...
— Ми із глоду завжди колодочки для ножів робили,— посміхнувся у вуса дядько Лесь.
— Шкода, що його вже не буде,— похитав головою Микола Петрович,— красень все-таки.
— Це криваво-червоний різновид глоду,— визначила Тетяна Степанівна, розглядаючи гіллячку.
— Якщо в цього куща така багата біографія,— погладжував вуса дядько Лесь,— то, може, варто його залишити?
Обличчя в Миколи Петровича нараз просвітліло, він враз схопився за ту думку і, вже звертаючись до Тетяни Степанівни, сказав:
— Ай справді... Якщо, звичайно, можна.
— Залишити! Залишити!—уже підскакував Юрко.
— 'А не заважатиме? — перепитав Микола Петрович.
— Аніскільки,— стенув дужими плечима дядько Лесь.— Стоятиме на березі озера. А вище будуть тераси.
— Матимемо в лісництві готову лікарську сировину,— зірвала Тетяна Степанівна червоний листочок.
— А що з нього роблять? — поцікавився Роман.
— О,— ворухнула вчителька русявими, вигорілими на сонці бровами,— глодовими препаратами, Романе, лікують різні хвороби — нервові, серцеві, гіпертонію.
Онисим, що мовчав увесь час, зауважив:
— От ще один живий пам'ятник буде в нашому лісництві,— і скупо усміхнувся.
— Імені Юрія Сагайдака,— додав насмішкувато Роман, морщачи свого веснянкуватого носа.
Юрко ніскільки не образився з того, навпаки, радів, сказав Жорі:
— Так і в своїй кореспонденції напиши!
Микола Петрович глянув на Вчорашнього, тільки тепер помітив на його шиї рушника:
— А це що таке? — запитав.
— Горло болить,— прохрипів Жорка.— Вже третій день... Юрко тоді, в дощ, сказав: давай і ми, як сільські школярі, двинемо босоніж. От і двинули...
— Ех ти, козак,— докірливо хитав головою Микола Петрович.
— Я теж чхаю,— підтримав Юрко друга, щоб не так із нього сміялися.
— І ти ж такий,— махнув рукою батько.— От Роман, Онисим — молодці. І дівчатка також. Пам'ятаю, були ж тоді мокрі до нитки. І нічого. А ви... І це влітку!
— Хоч і літо,— заступилася за хлопців Тетяна Степанівна,— а їм треба було взяти якийсь тепліший одяг.
— То правда,— кивнув дядько Лесь.— Вони таки легко одягнені вирвалися з дому. А сьогодні вранці передавали по радіо, що йде новий циклон — з дощами і грозами.
Микола Петрович якусь хвильку мовчав, дивився роздумливо на Жорку та Юрка.
— Ну що ж,— сказав нарешті,— хотів було пізніше проскочити додому, а тепер, мабуть, поїду завтра... Привезу вам кожухи.
Вчорашній зрадів:
— То, може, й мене візьмете? Я ліків прихоплю. Та й треба в редакцію — здати фейлетон про браконьєра.
— І я поїду,— похопився Юрко.
— Добре, збирайтесь,— махнув рукою батько.
Скоро приїхав Лебеденко, поцікавився, як ідуть роботи. Онисим сказав, що шлюз уже готовий. Голова колгоспу оглянув його, потім в оточенні лісівників пройшовся по всій чаші майбутнього ставу. Коли минали Геморові задвірки, хитнув у тому напрямку головою:
— Ну, а з сусідом ви ще матимете мороку.
— Чого? — запитав Юрко.
— Сьогодні викликали його в район, у міліцію. Триста карбованців штрафу угріли за лосиху. То казав там, що на шкільне лісництво подаватиме в суд, хоче відшкодувати поламаний хлів.
Школярі сміялись.
Усміхався й Олександр Юхимович, поблискуючи скельцями окулярів.
— Хто ж там у вас був вожаком? — поцікавився потім.
— Та ми всі! По черзі...— махнув рукою Роман.
— А про знищені деревця він скаже в суді? — спитав Сагайдак.— І чи можуть йому там присудити, щоб він за них сплатив шкільному лісництву?
— З тим, Юрку, обійдемося і без суду.