— Куди від минулого тижня дозволили вписуватися на еміґрацію?
— Там і не там.
І професор Кава проскандував щось, чи то нову назву, чи то якусь приказку, з чого Стецько вже ані крихти не розібрав, настільки воно не походило ні на що інше, і заклацав язиком, переходячи на чудернацьку мову, з довгими й короткими реченнями, від яких Стецькові вмить прояснилося, що Самарканд — це, властиво, Київ, тобто не Київ, а майже Київ, тільки трохи інакший і в іншій країні, і туди вони разом із професором Кавою мають зараз іти.
— Це задля цього ви й переодяглися! — підвівся Стецько й ступив між клунками на росяну стежку, яка одразу ж вивела їх через горище за мури, де вони удвох перетяли невеличкий вибалок, заповнений жуками, що гули, аж стежка міняла напрям, і опинилися на пристані.
— Нам туди! — видовжив руку професор Кава, і Стецько побачив перед собою море, звідки поодаль просто з хвиль здіймалися тесані ворота, ковані міддю із ступінчастими баштами на боках, які затуляли собою половину неба.
— А чи це бува не рай? — пронизав Стецька раптовий здогад. — Правда, рай нібито не лежить на воді, а, зрештою, за цей час могло й дещо змінитися, надто вже світлим і аж наче паскою пахне звідти?
— Рай, Київ, Самарканд. Самарканд, Київ, рай, — ніби виголошуючи трамвайні зупинки, почав щось пояснювати професор Кава, та Стецькові не вдалося зосередитися: до них наблизився човен, у який вони сіли й попливли до брами, де крізь отвір Стецько побачив ніби з суцільної маси викраяне чотирикутне місто на воді з баштами й дахами під черепицею із слонової кости, і кожна така черепиця-дощечка мала кольоровий напис із кулястих незнайомих літер, які однак Стецько зовсім добре розумів, бо на одній такій дощечці він прочитав, — звичайно, не прочитав, адже ні на тій мові, ні на тих літерах він не визнавався, а глянув, і якось вмить нутрощами збагнув, що там написано: "Бажаємо доброго здоров'я"; на другій: "У вашому товаристві довшає моя тінь"; ще на іншій: "Лагідне слово — надійніше за провідника". Траплялися, правда, й черепиці-дощечки, на яких стояло: "Червоне — це зелене", "Всі — це одне"; але Стецько не затримував на них погляду частково й тому, що професор Кава, засміявшися із Стецькової зауваги, якому тутешні споруди нагадали макітри з гречаною кашею, сповістив, мовляв, вони вже прибули й нехай Стецько трохи вважає на ноги, бо тут легко загубитися, оскільки навколишні предмети не чинять опору, і проникання в будь-якому напрямку стається глибше й хутчіше, ніж він того волітиме.
І справді, ледве Стецько відштовхнув човен ногою, як зауважив, що вони вже прямують вулицями, які ведуть крізь вікна, мури й навіть ліжка й печі, де варяться якісь особливо запахущі страви, цього гостинного міста, до базару, а там, біля рундуків, повно людей з подушками на головах, замість брилів, і всі розступилися від стовпа до стовпа, між якими крейдою через увесь вимощений цеглою майдан відписано доріжку для змагунів, і стежать за перегонами двох вершників, кожний з яких — один чвалом, другий — підскоком, — іде охляп на баскому варенику, коротко щось вигукуючи, від чого глядачі плещуть у долоні. А збоку хлопець ледве втримує за віжки, видно, щойно вийнятого з окропу, величезного свіжого вареника завбільшки з кімнату, який ще парує й прискає, рвучися наперед, аж Стецькові одразу слина заповнила рот і він зиркнув на професора Каву, чи не виявляє і той бажання попоїсти, але професор Кава саме чхнув і заходився обтрушуватися, як від води, і Стецькові раптом пригадалося, що він гість професора Кави і не личить йому зловживати гостинністю господаря, тим більше, що в цьому місті вони обоє чужі й без грошей.
Проте один із глядачів, що допомагав хлопцеві тримати за вуздечку вареника, поливаючи йому боки сметаною з кухлика, від чого той форкав, перехопив Стецьків погляд й ляснув двома пальцями, відокремивши від гурту кількох молодиків, які вмить винесли цілу тацю, повну мисок і мисочок з варениками з сиром і маслом, з круглими колобками, що плавали в меду, пиріжками з м'ясом і рибою, налисниками, начиненими горіхами й хальвою, і ще з якимись видовженими чи то тістечками, чи шматками печені, яких Стецько зроду не куштував і ніколи не зважився б узяти на зуб, якби його так наполегливо від щирого серця не припрошували мешканці цього міста, не лише частуючи, а й посідавши колом і гуторячи з ним, наче він усе життя звікував у їхньому товаристві, і, хоч вони й послуговувалися незнайомою мовою, Стецько з ними чудово порозумівався, встигаючи — (наслідком незбагненного перетворення: він просто чув, як у самому осередді його єства, в тому згустку, який був найстецьковіший Стецько, розкрилися двері, крізь які йшло це перетворення) відчитувати кожну думку своїх співрозмовників ще заки вона втілювалася в слово, а ті так само на лету схоплювали все, що балакав Стецько, навіть коли він мовчав, заплющивши очі й розкошуючи від припущення, яка то була б утіха, якби йому пощастило залишитися тут назавжди.
— Вважайте, пане Стецьку, назавжди — це досить довго, — жартома попередив його професор Кава, — вам знудиться.
— Ні, не знудиться. Від гарного не знудиться!
— Від гарного люди знуджуються далеко швидше, ніж від поганого.
— Може, то від чогось іншого, — засумнівався Стецько, дивуючися про себе, чому професор Кава таке дивне говорить, адже йому від гарного ніколи не знудилося б, хібащо він опинився б без товариства, тільки ж то зовсім зрозуміле, без товариства і гарне — не гарне, бо хто потрапить смакувати щастя насамоті, як пес кістку? — зрештою, напевно професор Кава мав щось інше на увазі, лише Стецько його не в той бік витлумачив, однак якби професора Каву переспитати, — що вдієш, коли голова інколи зледачіє й сама собі живе, нехтуючи господарем? — другої ж голови не позичиш? доводиться давати собі раду і з тим, що є, — то одразу усе й виясниться.
— Пане професоре, — спробував Стецько, силкуючися втиснути своє казання в один віддих, аби слова не перешкодили висловитися, бо як з першого разу не втрапити, то це все одно, що пропало — коли замерехтять склади, згущуючися в слова, а вони тоді вже самі собою утворюються, ділячись і множачися, мов спори, за ними він ніколи не здолає виснувати думки й ніколи не довідається, як то можна знудитися від гарного.
— Пане професоре, — тамуючи запал, аби він не заплутав йому язика, остаточно настроївся Стецько і раптом зауважив, що він сам.
— Пане професоре! — покликав він, та професор Кава не відізвався, і все навколо для Стецька зблідло й захиталося.
До нього так само всі привітно усміхалися, заспокійливо покивуючи, проте він якось одразу отупів і втратив здібність схоплювати, що йому кажуть.
— Пане професоре, не лишайте мене напризволяще, я і в раю не годен без товариства! — закричав на весь голос Стецько, кидаючися бігти, куди очі бачили, і за кілька кроків перед ним захлюпотіла вода, по якій, розтинаючи хвилі, просто на нього прямував човен.
— Самотність не для мене, мені і в таборі добре! — винувато відхекався Стецько, з розгону, щоб не проґавити єдиного порятунку, плигаючи в човен і гублячи рівновагу.
Його боляче вдарила дошка в чоло, засвітивши в очах смуги берегових вогнів, наче його пронесло повз велетенську пристань, і Стецько, ще не знаючи, де він, очманіло обвів поглядом кімнату, чи радше матрац, на якому він лежав, упираючись обличчям у ніжку стола, хоч самого стола не знайшлося і його заступала саме ця одна ніжка, звідки сипалися іскри, змусивши Стецька відсахнутися.
Він підвівся, мацнув ґулю на чолі й, остаточно опритомнівши, роздивився навколо, де, крім нього, нікого не виявилося. Ймовірно, професор Кава відступив йому ліжко, а сам десь подався, бо крізь горішнє віконце в даху, підважене, аби до закамарка проникав кисень, довгою залізякою з кількома видовженими дірками на кінці, які визначали ширину отвору, розвиднялося, хоч коли Стецько, ставши на клунок, вистромився надвір, щоб голова полегшала на свіжому повітрі, то зауважив: то не розвидняється, а так лягає світло, і то не від саморобного оклецька свічки в ліхтарі, єдиному на весь табір (газ, що первісне, ще заки навколо ліхтарні виросли бараки, плянували провести до скляного ковпака, кожного тижня розколошкуваного малечею й замінюваного на наказ таборової адміністрації, яка чомусь перейнялася непохитною повагою до ліхтарні, вбачаючи в ній чи то невидиме профанам завершення правопорядку, чи то уламок ще з того впорядкованого світу, що не сидів на діжці з порохом, бавлячися сірниками, і тому здавався майже реліквією, — не горів, а ліхтарні ніхто ґрунтовніше не направляв, бож скляний ковпак ліхтаря легко давався замінювати прозорим слоїком, які отримували разом з приділом сухого молока, і в цей слоїк поліція ставила на ніч свічку, — дехто, правда, твердив, ніби то поліція ставить свічку чортові — бож хіба кожна поліція не шанує чорта як патрона? — який любив прогулюватися майданом або й часто стовбичив під ліхтарнею, особливо тоді, коли в таборових мешканців витрушували самогон чи влаштовували облаву на Дмитрикових хлопців), — а від місячного сяйва, з чого годі було встановити, чи це ще та сама ніч, коли професор Кава запросив його до себе, чи вже наступна, бо Стецько не мав поняття, скільки часу він проспав, не чувши навіть, як професор Кава почистив закамарок: ніде ніщо не зраджувало вчорашньої пиятики, а шкода, бо чарчина якраз відновила б трохи порушену рівновагу душі й тіла, яку Стецько цінував над усе.
Обстеживши ще раз уважно всі закутки, Стецько хвильку почекав, чи не з'явиться господар, бо самота в чужому помешканні ані скільки не промовляла до його серця, а що професор Кава ніби в воду впав, то Стецько вирішив: спати в гостях, хоч і яких гостинних, не привабливіше, ніж у себе дома, куди однак доведеться повертатися, бо хоч його куток не просторіший і не ліпший від закамарка професора Кави, все ж не випадає без кінця швендяти по табору, співмешканці в його бараку ще подумають, ніби йому взагалі не потрібно кутка (а воно ж навіть така людина, як він, потребує власного притулку!), коли він тижнями не навідується до себе, й сповістять в таборовій поліції, мовляв, він пропав безвісти, як це колись із ним уже трапилося, і тоді знову ходи й проси, щоб його десь примістили, а просити — нема на світі гіршого! — і від цього усвідомлення Стецькові ноги самі непомітно урухомилися й винесли його з закамарка професора Кави.