Усе готово до опалювального сезону (крім Артура)

Але оскільки ні першого, ні другого у мене під рукою не було, то трішки полежавши у темноті, я з'їв ще одного вафельного Джека і знову заснув. Так повторювалося декілька разів: я прокидався, їв Джеки, перевертався на другий бік і знову засипав. Коли я прокинувся уп'яте чи ушосте, то відчув, що маю щось врешті решт зробити. Інакше наступного разу можу вже просто не прокинутися. Я дістав із кишені останнього вафельного Джека, але не зміг розірвати його цупку обгортку, настільки у мене, як виявилося, вже ослабли руки. До того ж мені страшенно хотілося пити. У світлі ліхтарика Нокії я дивився на цукерку і не знав, що мені робити далі. Знову спати? Але чи прокинуся я взагалі, якщо зараз здамся та знову заплющу очі? Раптом хлопчисько в помаранчевій кофті на обгортці цукерки підморгнув мені й заговорив тим бадьорим та життєрадісним голосом, яким завжди говорять дорослі актриси в дитячих мультфільмах.

— Друже, ти б краще не ламав комедію, а ліз швидко наверх, а то так не довго і дуба врізати.

І він хвацько захитався на своєму міцному стеблі, притримуючи однією рукою свого жовтого капелюха.

— Добре тобі поради роздавати зі своєї ліани, — пробурчав я у відповідь Джеку. — У мене, як ти бачиш, тут немає ніяких стебел чи гілок, лише сам бетон.

Джек, почувши це, голосно розреготався, аж затрусилося усе його стебло.

— Ех ти, ліана... Це ж біб, але не у цьому суть, — сказав він, коли відсміявся. — А суть у тому, що коли ти закривав жолоб кришкою, то дуже поспішав, і саме тому закрив його нерівно, в одному місці залишилася здоровенна щілина. Бачиш скільки піску крізь неї насипалося он там за твоїми ногами?

Я посвітив ліхтариком туди, куди показував Джек і побачив, що дійсно один кут мого склепу був повністю засипаний свіжим піском, на який я раніше чомусь не звернув уваги.

— Лізь туди, друзяко, і вибирайся наверх поки ще сили залишилися.

— Боюся, що вже зовсім не залишилося, — пожалівся я цукерці.

— Тоді їж мене і лізь. Сил має вистачити, — спробував заспокоїти мене Джек і я зробив, як він сказав.

З'ївши цукерку, я розвернувся і став розгрібати кучу піску в кутку мого підземелля. Робити це було нелегко, оскільки зверху в отвір продовжував сипатися новий пісок, однак, поступово мені вдалося під нього підібратися. Тоді я вимкнув вже непотрібний ліхтарик і став гребти руками уверх, заплющивши очі та впираючись каскою у ґрунт над головою. Хоч я і намагався тримати очі та рот щільно закритими, стараючись ледве дихати лише носом, вони все одно відразу ж забилися піском. Та я намагався на це не зважати, зосередившись на розгрібанні піску над головою. Це тривало дуже довго. Я не знав, чи рухаюся я уверх чи гребуся на одному місці, однак, вперто продовжував загрібати руками, сподіваючись, що Джек мені не збрехав і сил у мене дійсно вистачить. Нарешті, через цілу вічність, коли мені вже просто нестерпно хотілося відкрити рота і вдихнути на повні легені піску, одна моя рука несподівано загребла повітря. З останніх сил я зробив ще декілька різких рухів, уперся об землю ліктями, і витягнув верхню частину тулуба на поверхню. Жадібно хапнувши ротом повітря, я скинув з голови набиту піском каску. Після цього мої руки упали на землю і в мене вже не лишилося сил, щоб знову їх підняти і допомогти собі вибратися із ями повністю. Підвівши свої засипані піском очі, я побачив неподалік від себе маленьку дівчинку. В руках у дівчинки був чималий шматок асфальтового покриття. Побачивши, що я її помітив, дівчинка перелякано зойкнула і кинулася до мене.

— Отримуй, зомбі! — вигукнула вона і опустила асфальт на мою голову.

20 жовтня

"У Києві комунальники закопали у теплотрасі свого працівника", "Похований" у теплотрасі чоловік виявився місцевим жителем", "Дівчинка поранила киянина, прийнявши його за зомбі" — такі сюжети вийшли у київських новинах після того, як я, відносно щасливо, вибрався зі свого підземного полону. У мій двір навіть приїжджала знімальна група і брала інтерв'ю у наших придурків. Зокрема й у дяді Вови. Ой, цирк! Деякі з цих сюжетів я потім подивився в інтернеті, оскільки під час їхнього виходу в ефір знаходився у лікарні Швидкої Допомоги з травмою голови. Так, нічого серйозного, легкий струс і рана, яку мені забинтували й поклали мене відлежуватися у палату, де крім мене лежав іще один легко поранений пацієнт. Тоді якраз несподівано вдарив перший мороз, але оскільки Кличко ще тиждень тому дав розпорядження під'єднати до тепла лікарні та дитячі садочки, то ніхто у нашій лікарні особливо через цей перший мороз не хвилювався. І дарма. Адже саме на тій гілці теплотраси, що вела до нашого корпусу, у той день сталася аварія і наше відділення стало швидко холонути. Мій легко поранений сусід по палаті першим це помітив і став бігати по коридору і приставати до чергових медсестер, вимагаючи чи то, щоб вони видали йому електричний обігрівач, чи то, щоб хтось із них ліг до нього у ліжко. В решті решт, коли стало темніти, він взагалі кудись пропав. І я залишився один у холодній палаті. Поміркувавши своєю забинтованою головою, я вирішив, що єдиним правильним рішенням у цій ситуації буде створення котацу. Тож я перетягнув свій матрац під ліжко-каталку і накрив її зверху всіма ковдрами, які тільки зміг знайти у палаті. Потім і сам заліз під ліжко зі своєю ковдрою. Так, цього разу мій котацу був без вогнища, але в ньому все одно мало бути тепліше, ніж в пустій холодній палаті, вважав я. Згорнувшись на матраці калачиком я невдовзі задрімав, тому і не помітив, як до палати заглянула чергова медсестра і, переконавшись, що в ній нікого немає, пішла далі по коридору. Усіх хворих переводили у сусідній корпус, що опалювався, тому, коли я через деякий час прокинувся, то був уже єдиним пацієнтом у всьому великому холодному відділенні лікарні. Мені в моєму котацу теж було холодно, але не настільки, щоб його залишати і йти шукати якийсь тепліший притулок. Вже зовсім пізно увечері у моїй палаті несподівано скрипнули двері і, після невеликої паузи, почулися обережні кроки, ковдри над моїм котацу розсунулися і до мене заліз гість.

— Як ти мене знайшла? — не приховуючи здивування запитав я.

— Котацу, — знизала плечима Чухалка.

І дійсно, хто ще у всій лікарні міг його зробити? Не даючи мені опам'ятатися, Чухалка швидко дістала з великої сумки, яку вона принесла з собою, пару цеглин, керамічний горщик та набір свічок у підсвічниках.

— Ароматичні, — здогадався я.

Встановивши горщик на цеглини, Чухалка запалила свічки і наш котацу нарешті отримав свою душу — тепле вогнище. Але і на цьому дива не скінчилися. Чухалка витягла зі своєї бездонної сумки ще й термос із гарячим чаєм та лоток зі смачнючими бутербродами. І я накинувся на їжу.

— Тепловики закопали нові труби, — повідомила Чухалка, коли ми вже пили чай зі зручних пластмасових чашечок, які вона теж принесла з собою. — Обіцяють вночі увімкнути тепло.

Я пробурчав щось нерозбірливе у свою чашку, щось, що мало б значити "все одно я підірву цю чортову трубу". У відповідь на це Чухалка забрала у мене чашку і підлила в неї ще чаю. Наше свічкове вогнище вже розкочегарилося на повну котушку, та й гарячий чай теж зробив свою справу. Відчувши, що я нарешті трохи зігрівся, я скинув з плечей лікарняну ковдру. Чухалка теж розстібнула своє довге стьобане пальто і почухала голу ногу.

— Ми не можемо відрізати їхні труби щотижня, ти один раз спробував і потрапив до лікарні з розбитою головою та струсом, — сказала вона.

Я сіпнувся, збираючись щось на це відповісти, але Чухалка стиснула мою руку, закликаючи не перебивати її.

— Якщо нам не дають тут краники, значить, треба шукати інше місце. Ми з мамою вирішили здати нашу київську квартиру та переїхати жити у село. Знімемо там маленьку хатку і встановимо своє автономне електричне опалення.

— До речі, у своїй хаті ви зможете поставити чудовий великий котацу, — все-таки перебив я її. — Тоді обігрівачі час від часу можна буде взагалі вимикати. Краники!

Чухалка з посмішкою кивнула.

— Тільки не ви, а ми, адже ти теж поїдеш із нами, — продовжила вона. — А у твоїй квартирі зможе знову жити Люда і висилати нам у село гроші за оренду.

"Оце так поворот!", подумав я, але вирішив поки що не показувати Чухалці, що їй вдалося мене здивувати. Хоча маю визнати, перспектива мати свій персональний краник здалася мені надзвичайно спокусливою.

— Цікаво, і чим же там у селі ми будемо займатися? — з награною безтурботністю поцікавився я.

— Ми будемо розводити кіз та робити сир із їхнього молока, і продавати його в інтернеті. Я уже все порахувала, — відповіла Чухалка.

— Ні, я мав на увазі, що я, Артур, 35 років від народження, власник київської житлоплощі у 51 квадратний метр, що я буду робити там у селі серед кіз та дикої прекрасної природи?

Чухалка ближче підсунула до мене свої голі ноги.

— Чухати. Ти будеш чухати наших кіз і це будуть найбільш щасливі та вичухані кози на усьому білому світі, — відповіла вона.

І я став чухати.

Кінець.

Сподобалася історія? Ви можете подякувати автору, поширивши її в соціальних мережах, або підтримавши його матеріально на картку ПриватБанку 5168755463036331