навчати доброти, як самодару.
Казати, коли мовиться. Мовчати,
коли мовчиться. І всміхатись вік —
щоб так — усміхненим —
і смерть зустріти.
V. 1964
МЕДИТАЦІЯ
Подвоєний, потроєний, посотий,
ти меншаєш. Ти глибшаєш — і глухнеш.
Тож — не спіши. Бо всьому прийде час
(спрагніле ще ж росте твоє коріння?)
Вік без упину лине. Еге-гей!
В дорозі — руки і в дорозі — ноги,
в дорозі — розум і чуття твої,
і з ними, як безплатний пасажир,
скажімо, зайцем,— серце, невситиме
до вічних мандрів.
Линьмо, корабелю!
Бажання приторговують тебе
по часточці. Ти губишся між світу,
що оповив дитинячість твою,
сільський поріг, бабусині дарунки
і матерні шершаві трудодні.
Маленька грудочка, ти йдеш в бездоння.
Твій світ із мідних вихопився сурм
(а кожен час — як золота обручка,
а роки — золоті трембітарі).
Полишений у деревах, у тінях,
у скалках сонячних людських очей,
від ранніх трап, від мерехту зірок
ти повертаєшся лицем до себе.
Як незбагненно серце вироста!
Хай очі п'ють — спивають. Вуха — чують
і вичувають. Запахи — п'янять
і вибирають; сонце рине в душу,
безобрійний витворюючи світ!
І вже, загублений межи зірок,
проміж страждань ти звеселяєш смуту,
проміж печалей — радість бадьориш
(і вивіряєш спогадом майбутнє?)
О, скільки сподівань в душі гніздиться!
О, скільки в грудях золотих джмелів!
Тож не спіши: іще цвістимуть скроні —
і заплітатиметься юний крок.
VI. 1964
Третій розділ
РАННІ ПОЕЗІЇ ТА ЕКСПЕРИМЕНТИ
Нехай горить трава по осені,
хай чорні димляться поля,
та тільки ж та палітра просині,
і обрій той, і та земля.
Холодним полум'ям займається
повітря мрійне, як вода.
Не надаремне серце мається,
коли завирувала даль.
Не марне дзвону вечоровому
вторує вороновий крик.
Скорись дорозі уготованій,
хоч і коритися не звик.
Але живий живому тішиться,
живий не думає про смерть.
По ярій вечора доріжці
йде місяця остання чверть.
Хай світ насів тобі на горло,
проклятим Марком бродить ніч —
високі тіні, мрії, пориви
мережать зорі у вікні.
То ж хай горить трава по осені,
але ще буде в ранках росяних
журитись благісна земля.
1960
НАТУРЩИК
Він у розпачі.
Він не може в собі затриматись.
Він, мов свічечка, по сльозі
гріє скульптора серце.
З нього висотують жили.
Його оголюють,
і не подітись від очей зненависних,
і п'ятий не знайти куток.
О таїнство
народження й сконання!
Ці пружні пальці,
що взяли його
поперек горла:
передайся ввесь
в чужі холодні
зсатанілі очі.
Піддатливий, мов глина,
не знайде,
за що вхопитись.
Терпне мертве тіло,
і вже, мембрановий,
натурщик остигає
на гострій, ніби шпиль,
колючій ноті.
VI. 1963
МАЗ
Чотиригранний і негабаритний,
у шиї тріскає хребетний стовп,
аршина не ковтнеш: у плечі втоптана
шоломом голова — по підборіддя.
Шаріють фари дико од натуги,
оглухла ніч у реві степовім,
а він, бугай, несе між рогів грім
і від жадання товпиться і пухне.
Задзеленчав загрузлий в землю шлях,
гільйотинований, підгарля піднімає
натужний обрій. Аж земля палає,
аж топиться розплатана земля.
V. 1964
* * *
Вона хилиталася цілий день.
Упокорилась вітрові.
Упокорилась дощеві.
Упокорилась сонцеві.
І всі манили її,
кликали за собою,
а вона угору росла,
біла рожа.
Ранні роси ту рожу зрошують.
Ранні діти її дитинять
і долоні її долонять
і пригублюють губи.
А тоді, коли день проходить,
а тоді, коли ніч минає,
коли знову світає день —
все іде по-старому:
діти дитинять її,
губи — пригублюють,
ярна зірка робить її
нічницею.
А вона
угору росте.
VIII. 1964
* * *
Небо. Кручі. Провалля. Вода.
Сонце. Чайки. Високі хвилі
поглинає загусла даль.
Ми — рибалки спочилі.
Шебершать однокрилі сосни.
Морок лагідно землю обліг,
як джерельця, струміли коси,
поміж пальців окляклих моїх.
Гострі плечі. Червоно-чорна
ковдра вечора на ногах.
Пароплав заніміло прочохкав,
в баранці загортаючи гамір.
Потім — Господи, не доведи! —
небокрай закушпелило виблий,
видавалось: росли з води
лячні ноги, як білі риби.
Зорі пахли живицею. Ніч
пахла водорістю, і в проруб
з жальним свистом спускались вогні,
до світіння розжаривши вохру.
Морс, наче ведмідь в барлозі,
ще не маючи спокою,
губить колений глицею зір,
доброзичливий рокіт.
Темінь всмоктували гаї,
прохолоду хлипку ковтали.
О твої солов'ї!
0 любов'ю воложені губи!
І човнами слова
непорочні
між нас
пропливали.
VII. 1962
* **
Теля загубило кожух —
червонясто-рудаво-білий.
Воно вирвалося, залишивши його
на зеленій траві.
Поспішало на світ? Чекало?
Не діждалося? Утекло?
Черевички на босу ногу,
чавкає в черевичках.
Що телятко без кунтуша —
то й дивують усі. Червоні
очі кругляться між повіками,
мов на рожні.
V. 1964
* * *
Дні стали сторч. І рік — — мов чорний бір
простер у хмари голову колючу.
Він над минулим дибиться, як круча,
і шлях заслав — майбутньому всупір.
Мій ангеле, страждання проводир,
знеси мене над хвилю ту летючу,
нехай востаннє спогадом омучу
свій зір. І з кручі — прямо в водовир
потомних літ. Хай вік схолов, мов лід —
ще довгий встид подовжить хвилю лету,
нема кінця суворому поету,
немає краю. Ні віків, ні літ,
ні миті вже не вистане — рушаю —
і перебіжне обрій озираю.
X. 1965
ПІСНЯ КОНФЕДЕРАТІВ
Не гайте часу, друзі,
чи ж випити чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
Вологою гіркою
сполощем кришталі,
поки махне рукою
байдужий машталір.
Скінчились мандри. Досить.
Вмирають — тільки раз.
Хай друга друг припросить
гасити власний сказ.
Нехай горілка ллється —
розлиймо по чарках.
Підпилий засміється —
злякає костомах.
А вже як жить доволі —
натхненно вийде час,
хай перестріне в полі
той друг, що не про нас.
Зустріне по дорозі —
і чарку на ралець,
надію май у Бозі,
та в вірний вір свинець.
Скінчилось! Вийшло! Доста
сказати б, достомать,
а вже, підпивши, просто
і чорта обламать.
Не гайте часу, друзі,
чи ж випити чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
1964
НА ХВИЛЯХ
Ти все зрозумів. А зараз,
як сонце додолу сіда,
в тумані, неначе в угарі,
змаячена, плаче вода.
Бузковий прив'ялий вечір
на голих вітах завис.
І вже недалеко до втечі,
до зради, до спліну, до сліз.
Ти все зрозумів, а зараз
зневіра на душу лягла:
недаром хвиля, недаром
обидва колише весла.
Увіруй — минуло кохання.
Його ти десь загубив.
Бо той, хто зазнав вагання,
ніколи в житті не любив.
Недаром, недаром, недаром
твій човен міжхвилля гойда,
в тумані, неначе в угарі,
змаячена, плаче вода.
1962
* * *
В бетонованих каналах міста
стікають вогні, усмішки і розмови.
Глухо хлюпає в береги
день —
горішній,
незайманий,
многогрішний.
А ти самотою бредеш
містом. Зажди-но, товаришу! —
з гальмів автомобіль рветься.
А день гуркотить,
гуркотить над поверхами.
І — сміється.
1958
* * *
Мовчазно,
як дивиться на себе стіл.
Сумовиті
опали сутінки.
Пройшли подвір'ям
і стали
перед твоїм вікном.
— Твій день — закінчився?
А ти — закінчив свій день?
А ти — не спечалений,
що, як плавець,— поміж
далекими берегами?
Що довга-предовга ніч
пролягає попереду
і шамотить,
шамотить хвилями,
шамотить?
1964
* * *
Несамовито-синій вороновий
розкрилений косопис напівкільний —
душі твоєї витлілі окрушини —
з кального сонця приспадає тихо
і важко стрягне в молоду траву.
Немов кавалки згорненого болю —
з морозного травневого полудня
падуть на діл, яріший божевілля,
яріший за хмільний, за тьмяний сказ.
Дзьобами — об корчі. Дзьобами — об,
дзьобами — об покорену планету,
об ластів'яче об яйце —— дзьобами
і Україну вечорову — об
Вернадського, 53! Ковчежс!
Ти збоку, збоку, збоку — — і не в крені?
Вже поточилась далеч, геть зарюмсана.
І тільки він не точиться. Ковчег.
1964
* * *
Летять літа. Як голуби — летять.
Лиш падає на скроні біле пір'я
і квітне в небі золоте сузір'я
над частоколом молодих розп'ять.
І старієш, і вижидаєш вік,
що пробіжить і спиниться в долині,
де являться тобі в ясновидінні
віконниці дубові шальові...
Метляння рук, і подумів, і снів
заступить скрип іржавого завіса.
Ні партії, ні Бога, ані біса,—
ані нікого. Тільки рештка днів,
як капотіння вічності об стелю,
просвітять, мов рентген, твоє життя,
і, роздосадуваний, вороття
чекатимеш на призабуту землю.
VII. 1966
* * *
Ходімо, друже мій, дивачний хлопчику,
ходімо вдаль.
Удвох шукатимем, чого нам хочеться,
ану ж, гайда!
Ходімо, розпачу мій підосінений,
в високу рань.
Зігрієм зором чужі простори,
незнаний край.
Ходімо, голубе, серцям довірившись,
о добра путь.
Коли проводять нас поранні пристрасті,
вони — ведуть.
Ходімо, шале мій, довір'я міриться
не по роках.
Шукаймо щастячка, зрадливий хлопчику,
де битий шлях.
1957
* * *
Навкруг землі мої кружляли мрії,
і в серце хлюпав хвилями Дніпро.
Планета вся — один Чумацький шлях
зорить у ніч тривожними очима.
А корабель пливе в безмежжя синє,
достиглі зорі крабами вп'ялись
у чорний креп скуйовдженого неба:
його земні вигойдують вітри.
Мій краю! Ти спливаєш піді мною
мелодією пісні, що з дитинства
з грудей моїх до неба проростала,
тужавіла і пружилась, мов колос,
манила мрійно в голубі світи.
І рідний край, затиснений в півкулі
географічних карт, розправив плечі,
загравши смарагдовими садами
і шахівницею злотавих піль.
Зігнувся день, мов золота підкова,
і дужий хтось копитами ударив —
аж іскри в ніч! Земля ж, неначе мати,
всі очі видивить за ним услід.
1962
* * *
Шаблюкою воронованою,
виплеканою вогнем,
Україна тягнулась кронами
до неба.
Ген татарські горять вогні,
голі стріли в обличчя мечуть.
На Богдановому коні —
предтеча.
Голомозого турка брат,
не потурчений і в неволі,
він гасав в шелюгах Дніпра,
в дикім полі.
Що не лях — басурман, що не
татарва стетеріла — — всяка
козака конем не мине
харцизяка.
А наїде феска яка,
а наскочить синя кіраса —
полонитимуть харпака
смертним прасом.
Вже тут, голубе, не лови
ґав: умить отакої ґави
запізнаєш, що геть твій вік
чисто збавить.
Шию витягне з плеч. Із піхв
рубцювату вийме домаху —
раз ударить і вдруге б міг,
дав маху.
І не турок, а степовик,
як буй-тур степовий невкоськаний,
вже під зашморгом ронить сміх
безголосий.
1964
БЕЗ ПРИСВЯТИ
Живеш і жий. Бий закаблуками,
Смакуй коктейлі з соломин,
Клади у порох закарлюками
Повзучий слід свій, друже мій.
Тобі не ходить коло щирості.
То вже не стрінемось. Даруй.
Коли кортить на вужа вирости —
То вигинайся і плазуй.
Я не скажу: літать чи в'юнитись.
(до твого черева — ще б крил!).
Винишпорюй, аби збагнути
Забрезклу мудрість мімікрій.
Всі плазуни одвіку мудрі.
Та вміло балансуй.