Небіжка неня йому привиділася.
— Не бійтеси, нене, я з цего вийду!
Неня тримала його гарячу голову в студених руках і холодила сина.
Жовніри закинули курмей на явір та й зашморгнули Василеву шию...
Маріка минається...
Одні його підносять, другі тягнуть посторонок.
Василь вже під галузею гойдається, вже лице синіє.
Але галузь ломиться і з Василем паде на землю.
Він схоплюється— на коліна, відриває з шиї зашморг і паде лігма.
Під зеленим яворовим— гіллям плаче та синіє дитина. Василеві світ темніє.
Отік би велика плита на нього впала і йому голову розтрощила.
Отік би тверда креміниця роздавила його Марічку і його дитину.
А от з-під кремінної плити видко Марійчину голову:.. А діточе мохнате тім'я біля неї...
Воно висовгується з-під плити, і діточі очі, гей— дві чічці, усміхаються.
— Ти жиеш, опришку мій любий?
Він збирає всю силу, аби кремінну плиту з Марійчиної голови набік відкотити.
— Гей, Марічко, любко!
Підіймався— і рвався з землі, як бзд ланцям" прикований.
Та гора на ньому розсілася, все пропало!.. Глипав білком на Маріку і дитину. Пізнав Марійчину твар, і' заревів ревім-. Маріка пробудилася з болю. Дитина усміхалася.
Та усмішка підлітала, як біленька пташка, і сідала на кутиках йог©: уст і' на його лиці— костеніла.
Жовніри дали* собі знак і обступили йота лискучою крицею*
Тільки голих ножів.
Роздався жіночий плач, що здригав селом-.
— Васильку мій, куди тебе ведуть?..
IV
Видерли йога з. гнізда і провадили селом; під острими багнетами.
Аби прю дорозі на дужчій галузі.задавили, аби не урвався. Йшов кроком рівно з жовнірами і усміхався усмішкою, що замерзає і морозить життя*.
Отави; ВІ'ЯЛД на сонці, а військо селом: холодів шукало. Село німіло.
За ним ішла Маріка в рантусі білому. Ні, то не рантух. — то її твар, біль біла, а на грудях великий вінок.
Вона йде до шлюбу в кожусі білому, в-киптарі вовнистому, в жовтих: чоботях,, палає на сонці позлішка. Чому її вінок уиш на груди, чому?
А може, то лишень тінь її?
Коби йшла, коби цих дружбів не скидалася!
Йому ялося таких дружбів мати.
Такі пави навкруг нього.
А може, він її зуритився?
Ні, вона деревце на грудях несе.
— Марічко, а ти нащо поклала деревце в бисаги? Сміх морозив дорогу.
А .Марічка тулила до грудей дитину і голосила:
— А куди ж я тебе виряжаю, Васильчику любий?
— За що берете мені ґазду з хати, нащо дитині дєдю відбираєте?
— Хто ж мені тепер талан приобріє, хто дитину приголубить?
— Ой ви, гори кремінисті, чіму не лупаєтеся?
— Ой ви, громи швидконогі, де ж ви поховалися?
— Ой головко моя бідна, чому не розсипаєшся?
— Дитино моя люба, Андрійку мій маленький, ану йди на руки дєдеві!
— Не пізнає тебе дєдя, небоже, аби їх так днинка не пізнавала.
— Таже це твій Андрійко, дитина твоя., наша надія, Васильчику, мій соколе любий!
Підносив сковані руки і намагався спіймати ту білу пташку, що йому на тварі сиділа.
Але та пташка перемінилася в його дитину, злопотіла крильцями і полетіла навперед нього.
З <5ілих крильців стікала кров на дорогу.
Ввесь задрожав і скочив наперед, як ранений лев.
Біг і скованими руками ловив дитину.
Вояки розступилися в один ряд, вхопили кріси на груди і цілили просто в нього. Карабіни гримнули. Маріка зойкнула, гори то повторили, а Василь повалився насеред дороги такий усміхнений, гейби пестив свою дитину.
Гейби кинув косу на косовиці і ліг на припочивок...
— Чому не говориш, Васильку, чи я тобі надоїла?
— Чи я тобі світок загаїла?
— Чи, може, ти тісареви хлібець переїв?
Андрійко досягнув дєдю ручками і накрив його рани пальчиками, як прутчиками цвітів.
А з деді чюріла посока і дитині ніжки красила.
Най цвіт у керві бродить, най сонце в керві свій образ видить.
Марійчині плачі розлетілися зозулями понад село і сіяли тривогу.
Але вояцькі кулі їх доганяли і наскрізь пробивали...
ПІСЛЯ БОЮ
(Фрагмент)
Очі видять, що москаль переміг штурмом, бо вранці займив свого неприятеля горами навперед себе, як ровта недострілену звірину.
Лишилися шанці ззаду, гей покинені гроби довгі.
Серед покаліченого села, серед перевалених лісів смерть собі палі вбила, своє поле підгородила, свою землю мерцями вкрила.
Одні лиця — то попіл темний, другі — то кровця синя, а он ті стрільці, білі-біленькі, ще крісом ціляють, а он ті біля них ніби кров з чола втирають.
А на чолах маленька рана, гей ягода на калині.
Але оті два неприятелі втопили в себе багнети по самі колодки та серед плеса крові ніби цілуються в личка, ніби собі прощають.
Та й он тих, що сидять під деревом, захопила смерть збоку та й рушниці в землю направила.
Під ліщиною закусив зуби кінь вороний, а біля нього лежить жовнір, за поводи ціпко тримаючи.
Там під скалою сірі воли під розбитими возами розчахнулись.
А помежи вояками лежить обочами Гуцулія й текучими очима мухи годує.
А ранені часують межи мерцями. Як іскри недогашені, як свічки недогорені. Стогнуть, аби їх добити, землю цілують.
Нахилюеться до мерців смеречина і холодом на поморщені чола дихає.
Піднімається потолочена травиця, підносяться з моху барвінкові гогози і убирають чічками та перлами мертві лиця.
Протискається крізь гілля сонце і відганяє муху, аби мерцям очей не спивала.
Пливе яром потік, мерцями загачений, і хвалиться людською кервою перед коренистою дубиною.
Вилазить з дучок чорношийке гаддя, раздивляеться довкруги і завертається назад у землю.
Злітається птаха і покривлюється смерті, до сонця крильцями збиваючи.
Виходить з потайників та печер недобите село і чупер собі миче.
Йде челядь на побоєвище і розпізнає вбиту Гуцулію. Лупаються гори від жіночих плачів, здригається земля під мерцями, шепоче ліс молитву над мерцями.
Бджілки цвітами ридають, смерть із лісу проганяють.
Сільська дітвора прибігає бджілкам помагати і мерцям рушниці з рук відоймає та й у корчах пронирає.
Сірі санітари приїжджають, мерців роззувають, на вози одежину складають.
Сільський Дзельман накликає зі свого груня на наймитів, аби праці його добре шукали, аби ні одного мерця не минали.
Сільські ґазди підходять з долів малими гуртками і люльки ховають та й кресані перед мерцями здіймають.
Дзельманові наймити перетрясають мерцям кабати, сухої нитки їм не лишають.
— А ви, хло чого мерцям кишені перевертаєте?
— Шукаємо Дзельманових грошей, бадічки любі та пишні.
— А він їм у кишені клав гроші?
— Та каже, любий, що 'го порунтали та й обрабували! Наймити з санітарами вершуть вози вояцькою одежиною,
а бадіки домірковуються:
— Ба ци не до Дзельмана везете, хло', ту марфу? Наймити притакують бадікам очима, а санітари тріскають
батогами і заговорюють бадіків:
— Ми вбитих мужиків не доторкаємо, а вам до наших трупів нема діла!
— Чемні ваші слова, санітети добрі: воськове діло Гуцу-лію вбити, а наше діло еї поховати!
Жовнірські мерці лежать вже голі травами та жолобами і покривленими головами отік відвертаються від бородатих санітарів. Отік вони на когось банують, отік скаргу у світ посилають, отік крижуються дуже.
Плачі стеляться травами, до вбитої Гуцулії добуваються:
— Коби-с був жовнір, не мала бих того жєлю, не писнула бих ані слова.
— А тебе з-межи дітей взяли, таки запусто убили! Санітари мішаються до жіночого голосіння і доповідають,
що при кождім бою паде мужиків сила, бо вони в битвах заважають.
— Битва — то такий продавець, що причиняє, а тим причинком є мужики,— кажуть санітари.
— Таки казати так, що битва — то смерть мужикам,— поправляють бадіки.
А молодиці плачуть, не вгавають. З села овечки заблеяли, корівки замукали. Ходить смуток плаями, за ним птаха співає. А бадікам причувається, що мужицькі мерці обертаються та й своїм ґаздиням пригадують чемно:
Та не плачьте, зазулиці, дайте в місто знати. Та най війде пані восько нас всіх поховати.
СЕЛО ВИГИБАЄ
Вже нема села, лиш цвинтар.
Край цвинтаря трупарня під високою пелехатою смеречиною схована.
Глуха і німа стая гроби пасе...
Мерці з гробів вибігають, вітром на дах сідають, високої смеречини ловляться, за селом банують.
Були хати тесані, побої ґонтові, вишневі сади, були повні перебійці, повні цари...
Оті печі, що село вигрівали, лежять тепер перевалені на снігу, як непоховані велетні з роззявленими ротами.
Ворон там сідає, хіба звір там навертає.
Такий чорний туск б'є з тих челюстей, як із сирих великих могил.
Собаки села шукають, блудом ходять і виють на ліси, на гори.
Виходять з ліса два приземкуваті коні, кружляють коло розваленої печі та ржуть і наслухають, чи ґазда не кличе.
Виринає з-поміж звалищ чорний кіт, і вп'яливши свої пулькаті очі в коні, плаксиво занявкав, як до ґаздині, що по подою молоко несе.
Неначе з-під грудки вибігла біла ласиця і щезла на снігу.
Підлетів воробець і, ховаючись в сухому листю поваленого дуба, зацвірінькав, начеб на мороз скаржився.
З-над ріки заяць стрибнув через села у ліс напоперек.
Питається бистра ріка темного ліса, де поділося село?
Питаються гори вітру буйного, чи розжене всю тугу з-понад села?
Щось шепотом шепоче, щось шумить шумом, щось отік плаче понад убитим селом.
Нема села, лиш цвинтар, а край цвинтаря одноока трупарня дебя дише на морозі...
А мороз тріщить.
Одно мале віконце дивиться на тісарську дорогу через маленьку полонку серед ледяних квіток на шибі.
Ту полонку продуває висока, струнка,, чорнобрива дівчина.
Дише синіми губками на лід, гейби на вогонь дула,— і лід від тсіго дихання уступається і скапує сльозою на долішні квітки замерзлої шиби.
І робиться між квітками мале, як око, кружільце чистого шкла і показує дорогу.'
Висока і, як старий дуб, грубезна баба сидить, гей дзвіниця, коло печі і латає подертий байбарачок та відгаркується до бадіків, що стогнуть у мерві на землі, як селедці на дні посудини.
З плечей дівчини упав на голови бадіків кусень старого ліжника, і гола дівчина схилилася, щоби піднести одинокий свій загріток. її кудлаті чорні косиці закрили її круглу молоду твар, а її груди, як дві грушці, звисали із синіх ребер над бадіковими головами.
Баба підносить своє подовгасте, звисаюче і набрескле лице і проклинає:
— Аби тебе бола втєла, ти гукле виволана, чіму не дуєш? Хочеш, аби кучмарі знов нас минули? А я чим погодую оті бервена та й тебе, осоруго? Дуй мені раз коло разу та й водно дивиси крізь вікно, а ні, то марш звідси, най ті не вижу!
— Не бійтеси, вуйночько, я кучмарів не втрачу,— боронилася дівчина, вигойдуючи по-багацьки тихим голосом, як колисковою співанкою.
— Ще не вихірила-с си, ще дрімаєш,— докидала баба, як камінням,— бодай би ті кучмарі поганили!
Дівчина слухала баби і одною рукою придержувала на плечах ліжник, а пальчик другої ручки клала в уста і, нагрівши його, топила ним лід на шибі та й дула дальше і голубими вічми дивилася через полонку на дорогу.