То був Африкан Безтямко.
Грузький неохайний чоловік, банькатий і зморщений, із похиленими плечима, густо обсіяними лупою, з чорними від тютюну зубами, він рішучим перевальцем упхався у вітальню і кинув на стіл букет волохатих лілових айстр. Ганна Іванівна здивовано мовчала. Нечаєнко впізнав квіти, які він півгодини тому заніс Стелці. Гість сторожко поглядав навкруг себе. На слинявій губі ви-сіла-димілася сигарета.
Головного конструктора Африкан Сидорович вважав найзапеклішим ворогом. Востаннє поріг Нечаєнкового дому він переступав років із десять тому, а пізніше від самої згадки про Нечаєнка сіпався від ненависті. І сьогодні на щоках його була жовта злість.
— Спасибі, квіток не нада,— сказав він.— Ми кров даємо не за подарки. Тим більш од вас. Звиняйте. •
Але не йшов, либонь, чекав спалаху. Нечаенки мовчали. Африкан навіть у кращі хвилини життя не вмів і не бажав приборкувати свої" емоцій. Він сказав захриплим голосом:
— Діло прошле, нехай, а скажи мені, Іване, що, смачно тобі було — отакий мішок із старими кістками і жи-лавим-жилавим м'ясом, отакого от чортового Африкана — пережувати і сплюнути!.. Невже смачно?
Нечаєнко подолав гидливе роздратування — неохайні люди були йому фізично бридкі, і розважливо сказав;
— Я не приймаю розмови у такому тоні. Нагадую: ти був єдиний начальник цеху без освіти. Я тебе рік умовляв піти майстром експериментального цеху — ти відмовився. Тебе так провели на пенсію, що подарунки в багажник не влазили...
— Я хоч зараз принесу всі ті подарунки і поскладаю тобі в нужник!
Нечаєнкові здалося, що в нього піт холодний виступив на лобі. Але він ще стежив за своїм голосом, казав, наче вимальовував слова:
— Тебе провели, як народного артиста. Май повагу до людей.
— Коли не згадувати, як ти на мене кричав. Що я неграмотний, як верблюд, а вредний, як гієна, і до того ж іще безнадійний, як страшний суд! А я тобі сьогодні скажу: нехай я не тільки верблюд і гієна, а ще й тарган або ж скорпіон, але цей тарган усе життя будував турбіни. А ще я тобі нагадаю, що про оцю турбіну, про вісім-сотку, я мріяв п'ятнадцять років. Я готувавсь до неї. Я зробивсь її ротором і статором і всіма лопатками на всіх ступенях, вона була — виправданням мого неграмотного верблюдячого життя! А ще цагадаю, Іване, як я тобі про неї казав: не заривайся, конструкторе, хоча ти й геній людства! І коли до фінішу лишалося якихось три роки — ти мене витурив з заводу, а сам подався в академіки. Викинув, а вслід пожбурив грамотою, пенсією, концертом художньої самодіяльності, он і Стелка моя бренькала на гітарі. "Я на подвиг тебе проводжала..."
В Безтямка аж у горлі клекотіло від піднесення — він торжествував:
— Як отой Рурик видзвонює на трибунах? Крутиться?! А я чув,'що не дуже! Га? А я тобі що казав —я, неграмотний?! Рознесло вщент, як консервну бляшанку, репнула твоя турбіна, як гарбуз.
Нечаєнко сказав тихо:
— Зловтіха твоя — недостойна.
Безтямко заревів бегемотом — такий нестримний сміх рвонув його нутрощі:
— Гаааа!! Аг-гааааааа!!! Академік, грамотій, розпро-туди в качалку, аг-га-гааа!.. А я цього моменту чекав три роки!..
І тут Безтямко кинув своєю обсмоктаною сигаретою об підлогу і припечатав її каблуком до паркету. Ганна Іванівна перемогла заціпеніння і яструбицею кинулася вперед; вон^ відштовхнула Безтямка, підхопила той недокурок і вигукнула:
— Убоїще, не людина! Убоїще, іди з хати! Безтямко зробив кілька кроків задом наперед, вихиляючись, як блазень, він навіть вклонився і сказав:
— Та канєшно. Панству краще почувається без грубого Африкана. їм треба ніжного Рурика і доброго Погорільця.
— Іди,— сказала Ганна Іванівна тихо.
Африкан пішов. Вона його проводжала до самих дверей.
Аж тепер посідали. Ганна Іванівна налила вина. Нечаєнко подумав, чи не ковтнути валідолу, та не схотів— обережно випив із келишка. Ганна Іванівна поклала на стіл пачку "Опалу" і сама взяла сигарету.
— Я покинув,— сказав Нечаєнко.
— Це ж коли?
Він поглянув на годинник:
— Рівно чотири години тому.
— Кузя! Але ж я не готова.
— А я від тебе і не вимагаю.
— Але ж я не можу бути провокатором і штрейкбрехером. Ти ось що... ти дозволь мені викурити — та навіть і не викурити, а так, тільки покуштувати — оцю останню, половинку. Я вийду на балконі І більше сигарет в нашій хаті не буде. Еге ж?
Вона пішла курити останню свою сигарету. Вернувшись, сказала з похмурим роздратуванням:
— Ні. Не хочу, не хочу. Я не погоджуся на цей шлюб.
— Що зробиш?
— Я їм скажу: рік випробувального строку — тільки тоді буде наша згода. І я тебе прошу; підтримай мене.
— А якщо не погодяться? Виженеш з Дому? Не даси посагу?! — він дивився на неї з іронією.
— Але ж я чую, не буде добра, не буде!
Нечаєнко прокинувсй о третій ночі. Прокинувся в одну мить — наче у воду стрибнув. Сну як не було. Спочатку крутнувся калейдоскоп найбридкіших спогадів: повітря без кисню, легені без повітря, тіло без серця — і далі зелений засмальцьований капелюх старого алкоголіка з сизими щоками і таблетка валідолу в його брудних пальцях, гидливість до тої таблетки і до себе самого, що її так завзято ізсмоктав, і байдужі очі шахрайок у рясних спідницях біля трамвайної зупинки, і їхня бридка вигадка про те, як одна жінка скупала покійника, а воду вилила на його, Нечаєнків, слід, і гидливість до себе, що стояв і слухав цю химерію, і натхненне обличчя Рюрика, і його радість з приводу катастрофи, майже відверта, вона ясно сяяла в його виразних очах, і при тому така вивірена і спокійна мова, і знову ж таки гидливість до самого себе, що слабкодухо погодився віддати дочку за цього слимака, і обурення Аліною, яка не уає "царя в голові", і турбіна, турбіна, турбіна: понівечена гордість його життя, розірваний метал і уламок диску, що з виттям літає в небі, і — найстрашніше... Кость Музика...
..Л вже після цього Нечаєнко подумав про своє власне неминуче небуття. У грудях стояв холодний звичний лоскіт, лежати було незатишно і навіть безглуздо, бо соя і не передбачався, однак він лежав горілиць і дивився у пітьму над собою, уявляв своє майбутнє небуття.
Він його звідав. У.дитинстві хворів на дифтерит-— кілька днів був непритомний, і його навіть вважали приреченим; від тих днів у пам'яті лишилися перелякай! очі батьків і людей у білому, ліки, ліки і... саме небуття, тривалий провал у ніщо. Спочатку було почуття своєї малості, яка ставала все меншою, аж пойй не скінчилася зовсім — ото й було небуття,—' а потім раптове спливання із пітьми, мокра від поту ковдра, і знову голоси, і затишне почуття свого існування.
Вдруге він це відчув уже дорослим під час операції шлунку: загальний наркоз — пішов із життя, потім повернувся.
Нічний сон на це не схожий. У ньому непритомність тепла і солодка.
Нечаєнко сам собі нагадав: небуття не має емоцій* ного забарвлення, в ньому немає якості, воно — ніщо. Людей лякає самий перехід, бо він має тільки один напрямок.
Треба встати і закурити. Відразу згадав, що покинув, розсердився на себе: знайшов час! Саме тоді, коли нерви потребують підтримки і допінгу! Лишився лежати так само горілиць. Згадав свої колишні вправи щодо аутотренінгу. Нічого з того зараз не вийде — надто Збудженими були його мозок і нерви о цій нічній порі. Та він спробував.
...Увага пручалася, як дике звіря. Він зосереджувався на кінчиках пальців своїх ніг і починав їх розслаблювати — а зі мить виявлялося, що він, скипаючи обуренням, думає про Африкана Безтямка.
...Намагався силою уяви підіймати хвилю розслаблення від кистей рук і до плечей — а думав про кристалічну решітку сталі і її можливі дефекти.
...Змушував себе згадувати, як шумить прибій на пляжі у Судаку і поруч із ним на дрібній гальці ніжиться Кузя,— і вже справді зітхали морські хвилі у лад з його диханням,— а тоді виявлялося, що то гуде в його тілі металево-еклектричне двигтіння енергоблоків і високо співає пара, і спів той він чує крізь кожух турбіни...
Тоді він притримав увагу на цьому співі — він дужий, нестримний, але спокійний, рівний. І потроху тіло його перейнялося тим ритмом, і він почав обережно оволодівати своєю увагою.
Він підняв хвилю розслаблення через усе своє тіло від кінчиків пальців до голови, до черепа, до м'язів на обличчі — і нижня щелепа його безсило одвисла. А потім він наповнив свої кінцівки теплом, і невдовзі весь став теплим, як вода у гейзері. А потім одну за одною він наливав свої кінцівки ледачою вагою, і не мав уже сили зворухнутися... І прийшов до нього гомін тихого іірибою, і передвечірнє сонце червоно просвічувало йому склеплені повіки. Він простягнув руку і намацав під ковдрою руку Ганни Іванівни. Стомлена, вона спала міцно і здорово, вона й тепер не прокинулася, тільки м'яко ворухнула пальцями, приймаючи його ласку. І тоді він заснув..
9
— Льово. Здрастуй. Пробач, що ранній час.
— Невже Ваня?! От так-так. Ти відколи став членкором...
— Льова, обпекло одного чоловіка. Він у Першій міській, коло мого заводу. Другий день непритомний.
— Хто?
— Запиши. Музика Костянтин... по батькові не знаю. Льово, любий, це — моя людина. Ти зрозумів?
— Що, Ваню, ти дуже стривожений? Зажди, у мене сьогодні великий прийом... Так-так... Де лежить? У хірургії?
— І подзвониш мені на завод. Я чекатиму.
— Ваню, мені не подобається, як ти сьогодні звучиш. Гаразд, добре, домовилися.
Нечаєнко поклав трубку. Вийшов у коридор' і взяв із стінної шафи пружинний еспандер. Він давно не робив зарядки. А раніше кожну вправу з еспандером виконував по п'ятнадцять разів.
Сьогодні, напружившись, зробив кожну вправу по сімнадцять разів. До щоденного душу не звик, тож тільки обмився холодною водою до пояса. Подзвонив Погорільцеві: коли йтимеш на метро, гукни й мене, я тепер хб-дитиму пішки.
Вони з Ганною Іванівною вже посідали на кухні снідати, коли в коридорі з'явилася заспана Аліна у піжамі.'Потягуючись, вона спинилася на порозі спальні і сонно гукнула:
— Па! Машина сьогодні буде?
— Не буде. Я тепер ходитиму пішки.
— Ха, — сказала Аліна і щезла. Ганна Іванівна поблажливо усміхнулась?
— Починаєш нове життя?
Вже дзенькнув у двері, запрошуючи в дорогу, Погорілець, вже Нечаєнко й Ганна Іванівна поцілувалися на порозі, коли з кухні, нерозбірливо мукаючи, вискочила Аліна: вона дожовувала.