Відчуваєш себе немов у кам'яній могилі, заздро дивишся на горобчиків, які цвірінькають за вікном, хоч добре знаєш, що на них щохвилини чатує смерть у пазурах яструба або кицьки — таких же невмолимих, як оці слідчі в синіх мундирах... І все-таки заздриш їм... Знаєте, — притишив він голос до шепоту, — мені хотілося тоді перетворитися з одної людини на сотню, на тисячу таких горобчиків і зграєю вилетіти крізь грати з того клятого каземату; або перетворитися на сотні мишей, щоб прорити підземний хід і вийти на світло по той бік мурів, а може, й ще далі — за кордоном і лише там знову стати людиною... Лежиш отак і чи спиш, чи мариш, і тобі вже здається, що й ці думки твої підслухали катюги, і кинуться тебе шукати по той бік в'язниці, і почнуть чавити чобітьми цих безпорадних мишей, в яких ховається твоя людська істота, і коли ти знов зможеш стати людиною, — виявиться, що вони розчавили твої очі або руки або роздерли твою печінку, як Прометеєві.
Губи Шевченка здригнулися. Він налив собі склянку вина і за одним духом випив. В очах Лазаревського стояли сльози, Левицький дивився в землю.
— Ави що-небудь там написали? — спитав він, з зусиллям опанувавши себе.
— Написав. Я так і назву ці вірші: "В казематі".
— Почитайте нам, якщо вам не буде боляче, — попросив Лазаревський.
Шевченко замислився.
— Деякі з них я присвятив Костомарову, — заговорив він не одразу. — Хороша він, чесна людина, але жив наче за хмарами. Гадає, що самими школами і освітою можна зробити людей гуманними і благородними. Мрійник, прекраснодушний мрійник... Ні! Навколо нас — сльози, злидні і рабство, жорстоке рабство, в якому народився і я. І словами крокодилів не зворушиш! Тут сила потрібна. Військо, гармати і гільйотина. А Костомаров — не боєць... Але я люблю його. Люблю і шаную. Його засудили до ув'язнення, після якого буде ще й заслання.
Тарас Григорович на мить замовк, може, пригадуючи початок вірша, тоді став читати. Спершу голос його звучав рівно і м'яко, але потроху став міцнішати, забринів трагічною силою:
......молітесь богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її...
Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть32.
— Як добре! — одним подихом відповіли Тарасу Григоровичу юнаки. — Будь ласка, ще!
І Шевченко знов читав.
Левицькому і Лазаревському здавалося, ніби вони бачать і камеру з вічком у дверях, і весняне сонце за вікном, і пухнасті хмаринки, і сумні очі поета, заглибленого в свої спогади, коли він дивиться крізь грати, як насилу бреде в'язничним двором старенька мати
Костомарова на останнє побачення з сином, і те, як Кобзар дякував долі, що батько і матір його вже в могилі і нема кому краяти серце за нього, за його сумну долю.
Лазаревський не витримав, одвернувся і, соромлячись своїх сліз, кулаком витирав очі.
— Ще! — глухо просив Левицький.
Очі Шевченка теж блищали непроханою вологою, але він стримався і сказав:
— Ну, годі шматувати вам нерви! Прочитаю вам один вірш веселіший, хоч і написаний він теж в казематі, — і несподівано зміцнілим голосом почав:
Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть...33
Левицький і Лазаревський підвели голови. Перед ними постав мирний весняний вечір, вчувалося гудіння хрущів, тьохкання соловейка. Слова були такі прості, що, здавалося, це навіть не вірші, а справжній краєвид ожив з усіма його звуками, ароматами, легким теплим вітерцем, що так ніжно пестить обличчя своїм оксамитовим дотиком. Щезли стіни їх небагатого парубоцького житла. Це була батьківщина, відживлена на чужині чарівною силою таланту.
Тарас Григорович замовк. Сидів, міцно стиснувши руками скроні.
— Я певен, що ваші друзі в Петербурзі доб'ються нашого звільнення. Це ж такі впливові люди, — сказав Левицький.
— Вмираючому завжди кажуть, що він видужує, а засудженому до страти, що його помилують, — гірко посміхнувся Шевченко. — А взагалі небагато бачив я волі: народився рабом, виріс у рабстві, потім опинився на волі, та ненадовго. І взагалі, чи є вона у нас, в Росії, та воля? Всі ми, як собаки на ланцюгу, тільки у одних ланцюг трохи довший, а в інших коротший. Ну, та досить про це говорити, — стукнув він кулаком по столу. — Це все — нерви, а сили в мене вистачить. Ще побачимо!
Увійшла Аксинья з самоваром. Заварили свіжий міцний і ароматний чай. Шевченко пив його з ромом і з насолодою відчував, як приємне, життєдайне тепло розливається по тілу.
— Хороше, — сказав він, ставлячи порожню склянку. — А минулої і позавчорашньої ночі мене дуже трусила пропасниця. Застудився я в дорозі: під Петербургом і аж до самої Волги ночами був чортячий холод, а шинель дали мені благеньку, витерту.
— Лягайте завтра в військовий лазарет, — зрадів Лазаревський. — Може, через хворобу вас вже ж таки залишать тут.
—Ні, — відрубав Шевченко. — Якось викручуватись — це не для мене. Потрусить трохи і минеться, присохне як на собаці. Розкажіть мені краще про Орську фортецю. Певно, це якась глуха діра, якщо запроторив мене туди наш "благочестивійший, самодержавніший"?
— Та як вам сказати... Ми там ніколи не були, але всі наші фортеці — на кшталт Білогорської з Пушкінової "Капітанської дочки". Це на південний схід від Оренбурга.
— А як вам подобається наше місто? — спитав Левицький, щоб відвернути Шевченка від думок про гірке майбутнє.
— Паршиве місто, — щиро вихопилося в поета. — Ідеш вулицею, а по обидва боки паркани вище голови і ані дерева, ані кущика, і всі будинки виставилися так безсоромно, нічим не прикриті; хоч би плющем або хмелем чи то виноградом прикрилися, і жодної грядочки квітів не побачиш під вікнами. Та й ім'я у нього таке осляче: Оренбург. Це ж значить довговухе місто?
Друзі мимоволі розреготалися.
— Помиляєтесь, дорогий Тарасе Григоровичу! "Бург" це дійсно німецьке слово, але "орен" походить не від німецького слова "вуха", а від назви річки Орі, на якій стоїть зараз Орська фортеця, а колись був Оренбург. Пізніше підрахували, що верхоріччя Уралу бідне на воду, як для великого міста, і перенесли місто сюди, де Урал багатоводніший.
— Он воно що, — з цікавістю сказав Шевченко. І раптом затягнув сильним приємним баритоном:
Ой у лузі та ще й при бере-езі, —
Левицький, що мав напрочуд красивий тенор, одразу ж підхопив пісню, і їх голоси полилися, примхливо і мелодійно переплітаючись. Лазаревський теж потроху підтягував, хоч голос мав слабенький.
Після цієї пісні заспівали другої, тоді третьої. Не забули й "Зіроньку", улюблену пісню поета. Спів змінявся розмовою. Пригадували Київ, студентські пустощі і витівки, прогулянки човнами по Дніпру, чудові церковні хори під старовинним склепінням вісім-сотрічного Софіївського собору, де в мармуровому саркофазі спочиває прах великого законодавця Древньої Русі Ярослава Мудрого, веселі й шумні "контракти". І знов співали пісень, які бринять скрізь, куди б не закинула доля синів ласкавої і сонячної України.
Левицький витягнув ще одну пляшку міцної наливки-тернівки і налив усім по повній склянці. Хміль м'яко вдарив їм у голову, і вони знов заспівали, коли раптом з чепурної різьбленої хатки стінного годинника вистрибнула дерев'яна зозуля і голосно закувала. Шевченко схопився за голову:
— Лишенько! Пів на другу! А до фортеці після півночі не пропускають!
— Отже, ночуйте у нас, — не розгубилися юнаки. — Завтра, тобто сьогодні — неділя, і ми встигнемо вас врятувати від неприємності через того ж Матвєєва.
— У мене увольнительна на два дні, — заспокоїв їх Шевченко, — але ж я завдаю вам клопоту.
— Що ви! — вигукнув Лазаревський. — Ми дуже раді! Тільки у нас два ліжка, а хазяйка вже спить. То ми ляжемо вдвох на Сергіє-вому, а ви на моєму.
— Е, ні! Так не годиться, — заперечив поет. — Пропоную інший варіант. Покладемо матраци на підлогу і ляжемо всі троє впоперек. Згода?
Знялася весела метушня. Відсунули стіл, стягли матраци долу, покрили їх чистими простирадлами, і всі троє лягли поряд, підклавши під голови подушки, яких, до речі, було в них чимало. Але спати нікому ще не хотілося. І лише тепер, загасивши світло, наважилися молоді люди попросити Тараса Григоровича прочитати їм ті вірші, за які так жорстоко покарав його цар Микола.
Шевченко прочитав їм і своє "Послання до живих, і мертвих, і ненароджених земляків", і "Кавказ", і "Сон".
Левицький і Лазаревський слухали, мов зачаровані. Окремих натяків вони, правда, не зрозуміли, та хіба можна було перепиняти своїми запитаннями великого Кобзаря! Перед ними розкривалися нові не бачені й не відомі досі обрії! їм здавалося, що вони чують стогін замучених і бачать сльози рабів, що зливаються в єдиний страдницький зойк, в єдиний могутній потік обурення і гніву — могутній, як Дніпрові пороги, і разючий, як степова гроза. Перед ними був зовсім новий Шевченко, не сумний співець скривдженої покинутої селянської дівчини, не літописець давньої давнини чи закоханий в красу української природи пейзажист. Перед ними був грізний викривач, який уражає словом жалюгідних у своєму мавпуванні усього чужоземного провінціальних панків і ліберальних на словах самодурів, здатних на будь-який злочин, на тупий і дикий деспотизм.
Це був боєць за повалення старезної машини царизму. Він ганьбив чванливе і підлабузнювате чиновництво, хабарників, шанолюбців
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
49
і лакиз, закликав народ скинути кайдани і будувати життя вільне, чесне й нове, де кожна людина знайде собі місце і труд — не рабський, а улюблений вільний труд, обраний як поклик, як радість і мета існування. І зрозуміли вони, що вирок поетові продиктувала цареві не стільки особиста образа, скільки страх перед ним як перед народним трибуном.
— А він читав ці вірші? — спитав Левицький, коли поет замовк. Шевченко знизав плечима.
— Може, читав, а може, просто переказав хто. — І знов заспівав:
Та забіліли сніги, Забіліли білі, Ще й дібровонька. Та заболіло тіло Бурлацькеє біле Ще й головонька. Ніхто не заплаче По білому тілу. По бурлацькому.
Спати нікому не хотілося. Співали й розмовляли. Розмовляли й співали. В піснях усі троє не тільки давали вихід своїм почуттям та любові до рідного краю, але й переживали те, що великий філософ Еллади назвав "Катарсисом"34, — очищення душі священним полум'ям мистецтва.
А на сході вже розвиднювалося: народжувався новий день.
За чаєм друзі спитали поета, де його речі.
— Рукописи й малюнки забрали жандарми, а решта залишилася там, у казематі, — відповів він байдуже.