Він увесь був у чорних тінях та тремтячому мережаному світлі.
Рис його обличчя не можна було добре розглядіти, тільки очі, гострі та допитливі, блищали у присмерку, як вуглі.
— Чолом б'ю панові гетьману! — мовив січовик, побачивши його, і низенько уклонився.
Низенько уклонилася й Маруся панові гетьману.
— Спасибі,— відказав пан гетьман. — А якої пісні заспіваєш нам, ласкавий бандуристе?
Сам голос уже виявляв людину, що звикла наказувати, а не слухати наказів — людину, що звикла, не зупиняючись, висловлювати свої жадання та думки і, не вагаючись або страхаючись, змагатися за них та їх обстоювати.
— Хіба своєї, пане гетьмане, бо не сиджу на чужому возі і не підспівую за хазяйську ласку.
Пан гетьман нічого не відказав на це, але жодними словами не висловити краще дивування, гніву та жалю, як цією мовчанкою.
— Звідкіля бог несе? — спитав пан гетьман.
— З Запорожжя,— відказав січовик. — Запорожці звеліли низенько уклонитися вельможному пану гетьманові.
— Спасибі,— промовив гетьман. — Милості просимо до моєї світлиці.
Січовик пішов слідом за гетьманом до другої світлиці, і Маруся, все ще держачися за його руку, увійшла теж у гетьманський покій.
Окраси в цьому покої не було особливо ніякої: такі ж самі білі стіни, такі ж самі й липові лави, як і в звичайній козацькій хаті, тільки чимало різної та коштовної зброї і по стінах висіло, і по кутках стояло; на столі лежав бунчук і папери.
Гетьманські жупани висіли на кілках, і шитво на них блищало. Ліжко стояло якесь неприступне для сну й відпочинку, і зсунута з узголов'я подушка ясно та конечне промовляла про те, в якій гарячці й муці була голова, що ненадовго схилялася до неї.
— Прошу сідати,— промовив пан гетьман.
І сам сів і втопив огненні очі у січовика.
Усе його тіло видимо тремтіло, ніби він здержував себе, і ця уздечка докучала йому та дратувала його.
— Вибач, пане гетьман,— відказав йому січовик,— ось бачиш, у мене поводатар маленький, втомився — аж зів'яв; треба б відпочити їй, бідненькій...
Пан гетьман устав і, стягнувши з найближчого кілочка пишного жупана, кинув його січовикові. Потім очі його впали на персидський килим, що укривав великого ослона; він здер його одним рухом і теж кинув січовикові, нетерпляче стежачи, як він піклувався про поводатаря.
Жодній няньці не стати врівень із січовиком у швидкості та моторності, з якою він простелив персидський килим на лавці, хитро учинивши узголов'я, без подушки; та й яка нянька могла б бережніше й ніжніше підняти Марусю та дбайливіше, ласкавіше положити на постіль і вкрити пишним гетьманським жупаном?
З якою втіхою втомлене тіло доторкнулося до цього ліжка, спорядженого вірною та певною рукою!
Але спати дівчина не могла; сон її зовсім не брав. Вона навіть не дрімала; з-під рясних зборів гетьманського жупана її мимохіть та непереможно приковували до себе два бесідники, й вона стежила за найменшим їхнім рухом, ловила найкоротший вираз їхніх облич.
Вони сиділи за столом один проти одного, і світло воскової свічки, яка ясно палахкотіла, вповні освічувало їхні обличчя й постаті.
Що за могутня постать у січовика! Сила, краса його сповняли серце дівчини якоюсь великою повагою та надією.
Але друга постать!
Душа її була повна жалощів та трепету, коли вона дивилася в ці запалі очі, що понуро та неспокійно поблискували з-під рясних брів, на невчасні зморшки, які порисували величне та горде чоло, на всі сліди нищення від внутрішнього вогню — вогню, який, либонь, не вгасає і палить безнастанно та невідступно.
Вони обидва стиха розмовляли. Дуже стиха та стримано.
Вона довго прислухалася до цієї розмови, як дослухаються до далекого гомону моря.
Нарешті, втома взяла своє, очі її одразу склепилися, і вона заснула.
XVI
Маруся спала, як сплять на березі моря: і спиш, і чуєш, що кругом тебе грізна безодня, і ловиш через сон її грізне рокотання, і хоч роїться в голові чимало свого, та невідступно ввижаються безкраї хвилі цього моря, що колишеться та плеще, їй ввижався батьківський хутір, запашний вишневий садок, знайомі рідні обличчя, але все це якось чудно не те, щоб линяло, а, краще мовити, тонуло в тумані, відсовувалося на друге місце; на першому місці яскраво сяли нові образи.
Раптом вона прокинулася та хутко підвелася на своєму ліжкові.
Січовик сидів, як перше, обпершися об стіл, і, як перше, його очі палали, як дві ясні зорі, сліпуче спокійно й рівно, як справжнє світло.
Пан гетьман стояв посеред хати. Знати було, що він зірвався з місця в ту саме хвилю, коли його вразив страшний біль, зірвався і зупинився, немов приголомшений влучним ударом.
У пана гетьмана теж палали очі, але палали інакше; болісно умлівало серце, чуючи, що з цих очей готові от-от линути розпучливі пекучі сльози. Горде чоло побіліло від тяжкої муки та мордування, й часті зморшки на ньому, здавалося, позначалися все глибше та глибше.
— Чи плакав би сліпий, якби стежку бачив! — промовив він, нарешті. — А час минає! Час минає! А згоди нема! Підмоги нема! Я знаю, я поліз в воду, не спитавши броду, знаю! Та й ви до щасливого берега не допливете! Бачу я, який кінець буде!
Голос йому урвався.
Січовик мовчки і тільки пильно дивився на пана гетьмана.
Пан гетьман почав знову:
— То ви так уже й рахували, що я на Юдині гроші спокушуся, га? Добрі люди! Добрі люди! Ви...
— Пане гетьмане! — з шанобою перебив його січовик,— дозвольте вашій милості байку оповісти.
— Кажи!
— Жили-були собі два добрих собаки...
— Знаю, знаю, знаю!
Пан гетьман упав на ослін коло столу, простягнув руки на стіл і припав до них головою.
Обличчя йому не видно було, але по одному вже схилу шиї, що не вміла згинатися, можна було відгадати, яка то тяжка буває гетьманська шапка.
Так він нерухомо лежав кілька хвилин.
Січовик, що все так само пильно та уважно дивився на нього своїми зоряними очима, здавалося, не вважав за потрібне звертатися до бесідника з якими-будь питаннями, поясненнями чи розмовами.
Нарешті пан гетьман підвів голову.
— Та що ж мені, по-вашому, нести вам повинну голову, га?
Голос його був здержливий, але в ньому чути було глибоку їдку гіркість; бліде обличчя помалу якось корчилося.
— А ми ж присягали, пане гетьмане, цю голову нашу нести, куди треба, за рідний край. Не в нашій голові тут сила.
Пан гетьман швидко встав, пройшовся по світлиці, як одразу схоплюються та кружляють ранені звірі, підійшов до вікна, поглянув у пітьму запашної, тихої та теплої ночі, на безліч сяючих зір і знову сів за стіл.
Настала довга мовчанка, й так стало тихо, що Маруся чула, як билося їй серце.
Нарешті пан гетьман знову встав, підійшов до полички в кутку, узяв звідти каламар, перо та папір, переніс на стіл, розклав ніби до писання й знову відійшов до вікна, знову глянув у запашну тьму теплої ночі, на іскрометні зорі і звідти промовив глухо, немов за горло його стискала залізна рука:
— Я йому напишу все, що треба.
— Добре діло,— відказав на це січовик.
Знов на кілька хвилин настала мовчанка.
Тим часом очі січовика зустрілися з Марусиними очима, й він ласкавим кивком голови та усмішкою дав їй зрозуміти, щоб вона постаралася знову заснути й відпочити.
Але вона, ніби відповідаючи, вказала на пана гетьмана.
Він зрозумів, що її мучить, і знову відказав знаком, який мав її заспокоїти.
Пан гетьман підійшов до столу і почав писати.
Важкий, мабуть, був цей лист, і тяжко йому було писати.
Коли він був уже скінчений, пан гетьман подав його січовикові.
— Прочитай! — промовив він.
Січовик прочитав списаний аркушик, зложив його і, взявши свою бандуристську шапку, бережно засунув його під підкладку у шапці.
— Коли ж доставиш? — спитав пан гетьман.
— Як тільки донесе мене бог та добра доля, то й доставлю,— відказав січовик.
Сказавши це, він устав.
— Ідеш? — спитав пан гетьман.
— Іду, пане гетьмане; щасливі живіть.
Маруся враз встала теж на рівні ноги.
— Мене не покинеш? — спитала вона.
— Ні, не покину,— відказав їй січовик, злегенька схиливши до неї своє смугляве обличчя. — А як втомилася, то на руках понесу.
Маруся вхопила його за руку.
— Б'ю чолом пану гетьманові,— сказав січовик, низенько вклонившись.
— Він продасть нас! — глухо промовив пан гетьман.
— Милостивий бог не дасть, поросна свиня не з'їсть,— відказав січовик.
— З ним не можна по правді! — вигукнув пан гетьман,— не можна...
— Байдуже, пане гетьмане, байдуже: де не хватає вовчої шкури, там ми наставимо лиса,— промовив січовик,— бувайте здорові та нас дожидайте! Ходімо, Марусю малая.
Вони вийшли з гетьманської світлиці й рушили знову до міської застави.
Скрізь по вулицях було тихо та темно; вишневі садочки м'яко білілися; десь глухо дзюрчала вода.
Ступивши кілька кроків, Маруся оглянулася на гетьманську хату.
В одчинених дверях, у які вони тільки що вийшли, стояв пан гетьман і дивився їм услід.
В неясному світлі мерехтливих зір ледве маячила його постать, але й цей неясний обрис був так сповнений виразом муки, що в Марусі серце боляче забилося.
— Утомилася, Марусю? — спитав січовик, пробираючись по крутих завулках.
— Ні,— відказала вона. — Мені добре йти. Далеко можу, куди хочеш!.. Ми далеко підемо?
— Далеко.
Якийсь час вони йшли мовчки. Разів два чи три попадались їм назустріч та переганяли їх чигиринські городяни — все дужі, міцні люди, що неначе мимохіть тільки позирали на них і потім ішли далі своєю дорогою.
Біля застави підвівся з землі якийсь велетень із вусами мало не в аршин і став перед бандуристом, немов дзвіниця.
— Куди бог провадить, ласкавий пане бандуристе?— спитав він.
— Туди, де добрі люди, шановний земляче.
— Ну, а як повстрічаються лихі, пане бандуристе?
— Як вовка боятися, то в ліс по ягоди не ходити, земляче.
— Якби я був козак дужий, пане бандуристе, я б уклонився тобі й попросив би... та я несміливий козак!
Маруся хотіла краще приглянутися до цього "несміливого", але голова його була так від неї високо, що вона примогла побачити лише навислі, немов снопи свіжої степової трави, вуса.
— Байдуже, насмілься,— відказав бандурист.
— Заспівай-но мені яку думу.
— Добре.
Бандурист тихенько заграв на бандурі й тихо заспівав:
Ой послухайте, ой повидайте,
Що на Вкраїні постало:
Під могилою під Сорокою
Множество ляхів пропало.
Коли спів затих, "несміливий" козак одійшов набік, а бандурист із Марусею вільно вийшли за заставу.
Дорога звивалася далеко-далеко чорною гадюкою по м'якому густому муравнику.