На тих власне теренах, в наелектризованій атмосфері "релігійної" боротьби та "полеміки" Руси проти "латинства" (що було псевдонімом чужої державности) відбулася велетенська ідеологічна ферментація, викуваний був і пізніше в Києві висвячений, словами Лазаря Баранозича (пізнішого
*) Уніятом став і Касіян Сакович, знаний автор "Віршів на жалосний погреб Сагайдачного", 1622 р.) ректора Києво-Могилянської школи — 1653 р.) кажучи, "меч духовний', що його нова козацька аристократія взяла в свої сильні "всеукраїнські" руки і що ним великий Богдан викраяв межі держави — Ехегсіьив гароптегшя — Війська Запорозького.
Фатальний, здавалося б, розпад Київської Держави Середньовіччя і зв'язане з ним розтягнення сфери старокиївської культури на Захід — в добі Барокко не лише себе виправдали, а й були зручно використані живими силами нації.
Залишається додати кілька фактів до загального образу культури тієї доби.
Плястика, що на початках доби ще носить виразно старокиївський ("візантійський") характер (найбільш заховані її зразки на терені корінної Польщі — фрески в Кракові, в Сандомірі, в Люблині — все з XV ст.), вже в XVI ст. являє образ дуже повільного, органічно-конструктивного засвоювання Ренесансу, що йде впарі з більш помітним ренесансовим будівництвом доби. В цім будівництві, до речі, відограли немалу ролю безпосередньо італійці-архітекти, що тоді масово прибували до Східньої Европи, і, осідавши у нас, навіть зміняли прізвища на українські (Петро "Красов-ський" — 1567 р. — Корняктівська вежа та Трьохсвятительська каплиця при Успенській церкві у Львові).
Пам'ятки будівництва, в тягу віків занедбувані й руйновані чужими державностями та й власним ослабленням історичної пам'яті, передусім замки — Острозький, Любарта луцький, королеви Бони кременецький — свідчать про розмах і історіотворчі зусилля поколінь. Всі вони оформлені, остаточно, в стилі Ренесансу.
Гарно і своєрідно Ренесанс відбився не лише на малярстві (львівська школа XVI ст.), а й на різьбі (на-могильники, іконостаси), що вже з кінцем XVI ст. виразно еволюціонують до національної відміни Барокко — українського або козацького Барокко.
Цей стиль є панівним у цілім XVII ст. нашої культури, що, перейшовши традиційно до ст. XVIII і осягнувши своєї вершини в Мазепинім будівництві, залишився найяскравішим феноменом нашої національно-культурної творчости у всіх ділянках її — музики, поезії, малярства, різьби й архітектури на потомні часи.
На румовищах будівництва старокиївської доби, що ними була засіяна ціла наша Батьківщина, а Київ, передусім, — почався пляновий і впертий реставраційний рух, зв'язаний з центральною постаттю нашої культури доби Барокко — Митрополитом Петром Могилою (1633-1647). Це з його ініціятиви почалася відбудова занедбаної й зруйнованої катедри св. Софії та цілого ряду інших пам'яток будівництва. Дорогоцінний Щоденник Подорожі архидиякона Петра Алеп-ського подає яскраві дані про церковне будівництво й відновлювання за часів Хмельницького, що обіймало всі ділянки плястичного й архітектурного мистецтва, також і світського характеру (церква й палац в Суботові, портретне мистецтво).
Не маємо тут можливости зупинитися окремо над літературою Доби Барокко, відсилаючи читача до спеціяльних праць. Одне можна ствердити:
Коли староболгарська в своїй основі літературна мова нашого Середньовіччя українізувалася лише поволі і більше в своїй фонетиці, аніж в лексиці, то надзвичайно барвиста мова нашого Барокко, увібравши в себе багато латинізмів і польонізмів (а на додаток і латинську синтаксу), довгі літа перед тим бувши кан-целярійно-державною мовою "Великого Князівства Литовського", почала в Козацькій Добі насякати живим українським словництвом досить приспішено, хоч і не тратячи свого барокково-пишного "високого стилю" (публікації Києво-Могилянського центру, гетьманські універсали, відновлена редакція "Александрії" і ін.). "Українізація" цієї літературної мови, одначе, залишилася незавершеною і мова та існуватиме довго, догасаючи ще в творах Сковороди (1722-94) та, подекуди, навіть в "Історії Русів". Існуватиме поруч мови "низького стилю", ц. т. живої людової, поруч навіть в обсязі того самого твору (інтермедії в багатім репертуарі бароккових драм). Пам'ятками цієї людової, живої мови, з доби Барокко маємо т. зв. шкільну віршу і, розуміється, козацькі думи, що їх формально можна б пов'язати з традицією "Слова о Полку". З цієї мови пізніше вийшла "Енеїда" Котляревського.
Опріч творів полемічно-релігійного характеру, проповідей, наукових, переважно богословських, трактатів, маємо не малий доробок Барокко в області історіографії. Це — "козацькі хроніки", "діяріюші", козацькі літописи, між ними — Самовидця (доведений до 1702 р.), Григорія Граб'янки (1709) і найширший — Самійла Величка (закінчений по 1720 р.) Не забракло й синтетичного нарису історії Київської Держави пера професора Києво-Могилянської Академії — Ін-нокентія Ґізеля під назвою "Синопсис" (1674 р.).
Віршована поезія Барокко, допроваджена до значної досконалости, обіймає добу від Сагайдачного (К. Сакович, І. Величковський, єромонах Кліментій, св. Дммтрій Туптало) аж до Мазепи, (що був також автором віршів) і Г. Сковороди включно. Так само багато представляється драматургія, що постала з західноєвропейської т. зв. шкільної драми. Серед авторів (св. Дмитрій Туптало, Т. Прокопович, Г. Конись-кий) треба назвати М. Довгалевського, визначного майстра — саме писаних людовою мовою — інтермедій.
Та отой мовний дуалізм доби Барокко, ц. т. існування (й співіснування) мов літературної ("високого стилю") та людової ("низького стилю"), — відограв свою досить трагічну — з погляду культурного процесу — ролю пізніше, а саме: довів до розриву мовно-культурної традиції "високого стилю" (травестована "Енеїда" Котляревського — 1798 р.). І лише генієві Т. Шевченка пощастило в XIX ст. піднести т. зв. на-родню мову до височини вповні літературної.
13.11.1954.
Г. НІЧ БЕЗДЕРЖАВНОСТИ
Чеський нарід, який має досить спільного з нами в своїй історичній долі, мав свою "Полтаву" майже на століття раніше — битва при Білій Горі 1620 р. Там була знищена чеська шляхта, чеське лицарство, а з ними був ніби вирізаний з організму народу самий інстинкт войовничости, військовости, саме "почуття зброї". Залишився нарід селян і міщан, що — в суворій многовіковій німецькій школі — доказав чудес національної витривалости й національної організованосте: короткотривала державність 1918-1938 рр. у всій яскравості показала саме ці властивості окалі-ченого чеського народу. Чеський купець, чеький інженер, чеський ремісник, чеський учитель, чеський селянин були більш, ніж на висоті своїх історичних завдань. Але чеського вояка ми, властиво, не бачили. І його так наочно забракло року 1938*..
Даремні були заклики їх великого поета Йосипа Святополка Махара (його можна б уважати за спізне-ного чеського Шевченка). Намарне пропалахкотіла його пекуча бойова поезія — на тлі Масарикового позитивізму та "реалізму"*). Замість вояка — постав
*) Допоки й. С. Махар залишався лише "революціонером" сенсі доби) та досить поверховним ніцшеанцем, він замолоду тішився значною популярністю. Але з переходом у своїй творчості до "хірургічних" (як він казав) заходів в сфері чеського національного характеру, він почав викликати в суспільстві незадоволення й ворожість. Прийняття ж ним становища генерального інспектора армії — на настирливі налягання Масарика (старого приятеля) — припечатало його долю, як поета: сус-
у чеській дійсності жалюгідний витвір історії, увічнений в гумористичній повісті під ім'ям Швейка (що між іншим досить близько нагадує витвір нашого XIX ст. — "хитрого хахла").
Але тут ці аналогії кінчаються, бо наша Полтава (1709 р.), хоч — теоретично беручи — могла і мала в нас забити дух військовости, все ж той дух не забила. Занадто глибоке було коріння нашої бойовости, занадто повчальну "військову школу" дала нашому народові історія і занадто великий був військовий розмах недавньої Хмельниччини (навіть назва держави якого мала підкреслено військовий характер), щоб навіть така катастрофа, як Полтавська, могла наш нарід, що так скажу, позбавити мужеськости, морально вихолостити.
Полтава рештки козацького лицарства причавила і — в наслідках своїх — розколола. Наша аристократія вже не могла потім, як аристократія, піднестися. І.вона почала відумирати й гинути. Але, гинучи, як стан, вона — в певній частині своїй — спадала СОЦІАЛЬНО вділ, розчинялася в поспільстві і тим, сказати б, "ушляхетнювала" наше селянство. І справді, вже від другої половини XIX ст. наше селянство виразно стає головним єством нації і навіть її репрезентантом. Звідсіль приходить таке зловісне потім у своїх наслідках і залишках (щоправда, в ідеї — чисто-інтелігентське) т. зв. народництво, що таку трагічну антидержавну ролю відограло в психіці проводарів Відродження XX ст. Але ідея "козацької шаблі", як виявилося з спонтанних рухів, напр., "вільного козацтва" 1917 р., очевидно, в селянській масиві жила і — при певних умо-винах — могла створити рішальну силу в боротьбі за
пільство його зненавиділо, викляло і забило мовчанням. Він умер, на щастя, напередодні німецької окупації в цілковитім суспільнім осамітненні.
Державність, коли б інтелігентське й півінтеліґентське "народництво" проявило було тоді хоч мінімум державницького інстинкту. Він був в тім соціяльнім прошарку вже від поколінь атрофований.
А той, хто своєю поезією і постаттю був, власне, виразником невмирущого духа тієї "козацької шаблі",
— Тарас Шевченко, в свідомості кількох інтелігентських поколінь був спотворений і сфальшований, як "мужицький поет", "кобзар", "самоук" і т. п.
І
Козацька, а в області культури — Києво-Моги-лянська Доба часово обійняла довший за формально прийнятий період.
Не дивлячись на по-Богданову Руїну, на Полтавську катастрофу, що погребла увесь державнобудів-ний доробок Мазепи, на приспішено-жорстоку, хоч і виразно плянову, ліквідацію імператорською Росією останніх, здавалося б, решток і ознак українського національного життя, Козаччина й — на Києво-Могилян-ськім ґрунті закорінена — "київська" культура — тривали протягом цілого XVIII ст.