Ще й з антени, як ви знаєте, я змайстрував собі батіг.
— Що робити, Азимуте? — питаю я свого вірного штурмана.
— А що тут удієш? — цілком слушно відповідає він. — Розстріляє нас людство термоядерними боєголовками...
— Не журися, хлопче, — обіцяю я йому, хоч сам у цю обіцянку анітрохи не вірю, — якусь сигналізацію знайдемо!
— Тільки і залишилося тієї сигналізації, — зітхав він, — що підморгувати один одному...
Що тільки з людиною робить розпач! Таж Азимут знайшов правильне рішення, але навіть не звернув на нього уваги. Якби не моя пильність, від нас не залишилося б і пороху.
Тільки-но Азимут мовив про єдину нашу сигналізацію, як я пригадав вогненне око комети. А його ж добре у телескопи видно! Я негайно виліз кометі на голову і почав то загулювати, то відгулювати їй гаряче око. Крапка-тире, тире-крапка... Словом, усім відомою морзянкою я вибив таку депешу:
"ЛЮДИ, ЗАСПОКОЙТЕСЯ! ЦЕ Я — КАПІТАН НЕБРЕХА. А КОМЕТУ Я ПОСТАВЛЮ НА ПОСТІЙНУ ОРБІТУ НАВКОЛО ЗЕМЛІ. ВОНА МЕНЕ СЛУХАЄТЬСЯ".
Так от. Жаль, ви не бачили того феєричного видовища у небі, коли комету виведено на постійну орбіту і зроблено другим природним супутником Землі, її різноколірний хвіст укрив усе небо! Щоночі на землю падали зоряні дощі! Та що там дощі — водоспади! В жодній країні не було такої людини, яка б не милувалася на це фантастичне видовисько.
А ми з Азимутом те тільки й робили, що давали інтерв’ю і досхочу фотографувалися в газети та журнали...
Капітан Небреха замовк, замріяно дивлячись на темно-синє вечорове небо, на якому де-не-де вже зайнялися далекі зірки. Люлька у нього давно згасла, але він уперше, як ми познайомилися, забув її витрусити.
— На жаль, усі ці розкоші недовго прикрашали небо, — сумовито зітхнув капітан. — І, знаєте, комета сама була в усьому винна. Їй, бачте, так сподобалася загальна пошанівка, що вона блокувала своїми силовими полями всі телесупутники і транслювала на екрани лише своє кольорове зображення. Хоч яку програму ввімкнеш, скрізь бачиш комету! Тиждень це свавілля терпіли. А потім розлючені телеглядачі запропонували урядові розкремсати бідолашну комету на сувеніри. Один такий уламок ви й бачили в мене...
Капітан Небреха підвівся і, кульгаючи, зарипів на протезі до відерця з фарбою.
— А таємниця походження північного сяйва? — нагадав я йому. — А загадкова поява Місяця?
Капітан вмочив у фарбу квачика і спокійно відповів:
— А хіба ви самі не здогадалися? Місяць — це якась приблудна гігантська комета, що несподівано потрапила у сферу тяжіння Землі, а північне сяйво — залишки її веселчастого хвоста. У часи моєї комети це було настільки очевидно, що правильних наукових гіпотез доходили навіть діти... І хочу вам порадити. Час ви маєте, то їдьте на далеку північ. Там побачите незабутнє видовище — сяйво хвоста комети. І скажу вам, не перебільшуючи, після моєї комети воно стало ще яскравіше: хвости, певне, з’єдналися...
Розповідь сьома. ШТУЧНЕ ОКО МАГІСТРА КІМІХЛИ
— Як ви гадаєте, звідки у мене взялося оце штучне око? — капітан Небреха підкинув на долоні розфарбовану скляну кульку.
"Справді, звідки воно? — подумав я. — Невже капітан натякає на мене?" І аж похолов від тієї думки.
Ось чому я гаряче запевнив міжзоряного вовка:
— Клянуся, це не я підкинув. Хіба ж я дозволю собі засмічувати вашу знамениту колекцію сувенірів? — і з докором докинув: — Я ж не бешкетник, а науковець...
— А я вас і не звинувачую, — заспокоїв мене капітан. — Я просто питаю, чи не знаєте ви часом, звідки воно взялося?
У відповідь я тільки красномовно знизав плечима.
— Авжеж, — спокійно зазначив Небреха, — історії його ніхто не знає. Навіть Азимут. Бо пригода, пов’язана з цим оком, сталася ще до того, як я зарахував хлопця у штат екіпажу на посаду штурмана. Але що найцікавіше — якби я тоді виявив зайву допитливість і забарився на екскурсіях, магістр Кіміхла неодмінно викинув би око на смітник, як нікчемний непотріб, або ж без сліду розчинив в якомусь із своїх жахливих реактивів. І якби я після того зажадав будь-що заволодіти цим унікальним сувеніром, мені довелося б чекати слушної нагоди рівно десять років...
З магістром Кіміхлою я познайомився на планеті Тілетас, що обертається навколо одного з світил сузір’я Персея.
Це, скажу я вам, чудова планета, її аборигени надійно приборкали погоду і, зрозуміло, утворили на всіх широтах сталий райський клімат. Періодично, суворо за графіком заздалегідь запланованих трансгалактичних відкриттів вони вирушали у космічні мандри до зірок своєї системи, щоб виявити навколишні планети і налагодити торговельний та культурний обмін з нововідкритими світами. Окрім того, їхні вчені дослідили механіку тяжіння, і відтоді щасливі жителі планети мешкали у казкових, легких, мов пух, будівлях, що велично ширяли над розкішними лісами і луками.
Передусім я завітав до Головного управління всепланетного об’єднання по координації туристських маршрутів в системі обслуги "Тіл-туриста", скорочено — ГУВОКОТУМСО ТТ. Атож, молодий чоловіче, довгі назви полюбляють не лише в Сонячній системі. Та не в тім річ. Просто на цивілізованих планетах я завше починаю з офіційної установи. Навіщо поневірятися на вулицях, ставлячи заклопотаним аборигенам дитячі запитання, коли доцільніше скористатися послугами досвідченого фахівця.
Обслугу там організовано, скажу вам, відмінно.
Новенький супер-кібер з надзвичайно вишуканими манерами, не гаючи ані секунди, люб’язно запропонував мені докладний проспект з найпопулярнішими туристськими маршрутами. А кібер ще й коментував маршрути від себе.
Ледве я почав вивчати спокусливі принади підводного царства, як він захоплено повідомив:
— Там цілодобово виступає зведений ансамбль русалок у супроводі оркестру тритонів. Матимете змогу побачити наймодніший танок "хвіст"...
Печери кам’яного віку...
— Ще необжиті! — радісно сказав кібер.
Гірський курорт на купчастих хмарах...
— Щоденно змагання на повітряних лижах!
Завод "Тяжмаш" — невагомий індустріальний гігант по конденсуванню всесвітнього тяжіння...
— Вільна і необмежена зарядка тяжінням сифонів для хатнього вжитку!
Та для мене усе це не було дивиною. За час своїх космічних мандрів я й не таке бачив. Ось чому я лагідно усміхнувся і з нелюдською ввічливістю запитав фахівця:
— Мій першосортний друже, а що у вас є таке, чого у проспектах нема?
— Таке, чого нема?! — остовпів робот.
Я побачив, що його слід заспокоїти.
— Зрозуміло, мене не цікавлять державні таємниці...
— Але ж, добродію, для того, щоб побачити таке, чого нема, треба йти туди, ніхто не знає куди, — фахівець явно ухилявся від негайного вирішення проблеми.
— І оце називається зразковою обслугою! — вигукнув я, хитро роз’ятрюючи його електронну пиху.
— При чому тут обслуга? — скипів він, точнісінько як у нас, у "Бюро добрих послуг". — Річ у тім, що до ГУВОКОТУМСО ТТ ще ніхто не звертався з таким дивовижним замовленням! Зважте хоча б на те, що ми не маємо потрібного досвіду!
— Вгамуйте свої блискавки! — рішуче гримнув я. — Якби я завітав на вашу планету раніше, ви б давно цей досвід мали. Будьте певні!
Моя залізна логіка його переконала, і він примирливо мовив:
— Подумаємо, що для вас можна зробити...
З його боку це було дуже розумне рішення. Адже ГУВОКОТУМСО ТТ не мало жодних гарантій, що я не відвідаю планету вдруге. А тоді що, знову сушити електронну пам’ять?
Робот звівся на триноги і почав задумливо човгати з кутка у куток по кімнаті. З його очей іскрило, що наочно демонструвало напружену роботу усіх блоків пам’яті. По тих спалахах я з цікавістю спостерігав еволюцію кібернетичної думки.
— Є! — нарешті заволав він і полегшено загув. — Є таке, чого нема! Магістр Кіміхла! Він сам викреслив себе з історичного поступу!
— Ну, от бачите, а ви пручалися...
— Але врахуйте, — застеріг мене робот, — Кіміхла — об’єкт заборонений. Розумієте, своїм геніальним відкриттям він може загальмувати і навіть більше того — законсервувати! — розвиток цілої цивілізації. Ми його пильно охороняємо від необережних відвідувачів. Особливо у цей день, єдиний день на кожні десять років. Але якщо ви наполягаєте...
— Так! — позбавив його я останніх сумнівів.
— Добре, для вас ми зробимо виняток, бо ви прийшли до нас із винятковим замовленням. Ось вам перепустка. Ех, якби ви прилетіли до нас завтра, я б вже нічим не міг вас задовольнити. А за таку страхітливу провину мене б точно списали на перетопку. Дякую вам, капітане, за вчасне прибуття!
Отак мимохіть я врятував від неминучої загибелі здібного кібера. Страх навіть подумати, що б сталося, якби я запізнився хоч на день! Та не про це мова...
Вкрай заінтригований, я сів у повітряну колісницю з позначкою ТТ і показав візникові перепустку. Він здивовано звів на мене очі, але більше нічим не виявив свого збентеження. А тоді стьобнув батогом крилатих коней, і ми шугонули в небо.
Невдовзі визначився маршрут.
Ми летіли до єдиної на планеті чорної хмари, наїжаченої надпотужними блискавками. Певно, її залишили, щоб полохати надто допитливих мандрівників.
Над хмарою на повітряних хвилях гойдався невеликий клапоть землі, який знизу підпирали антигравітаційні подушки. Посеред цього острівця здіймалася старезна халабуда. З високого цегляного димаря в’юнився димок. Оцю будівлю оточувало кілька плодових дерев, які наполегливо обдирала брудна і охляла коза. На шиї у неї теліпалася обірвана мотузка...
Візник пришвартувався до хвіртки так-сяк зліпленої огорожі і понуро процідив:
— Я тут почекаю...
Більш похмурого місця я в житті не бачив. Оці хирляві деревця зі старезною козою... Оця моторошна хурделиця блискавок у тьмяному череві безмежної хмари... І темна будівля, вкрита пліснявою і мохом... Однак я сміливо пошкандибав до неї і хоробро постукав протезом у масивні дубові двері. Не маю сумніву, що коли б вони були на засуві, їх можна було б висадити хіба що добрим облоговим тараном.
— Заходьте! — пролунав рипучий, як іржаві шпінгалети, голос. — Не зачинено!
Я штовхнув двері, що більше пасували б до брами невеличкої фортеці, і увійшов до будинку.
І що ви думаєте? Затишку і тут не було!
У просторому холодному приміщенні було ще темніше, ніж надворі. Тільки мерехтливі криваві відблиски з напівзруйнованого каміна кидали химерні тіні від музейних тиглів, допотопних реторт і глеків, які мало не впритул були підсунуті разом зі столом до згасаючого вогнища.