Лісове Озеро

І все ж таки найбільше гнітила думка: як там татко і мама?.. Не знають же вони, що з нею... Як їм хоч вісточку подать?

І били, і голодом морили, та все ж таки найгіркіше було попереду.

Батько й мати не знали, де ділася донька. Дізналися не одразу, разом з Варею на окопи потрапило ще кілька без­людівських дівчат. А через тиждень одна з них зуміла пе­редати на волю вісточку про себе і своїх подруг. Дізнали­ся батьки, почали носити харчі, а згодом і виручити зна­йшли спосіб.

Недалеко від Безлюдівки на хуторі Логачівка жив кол­госпник, що знав трохи німецьку мову. І тепер він згодився бути посередником у такій, як це вважали Варині мучителі, простій комерційній операції.

Йшлося про викуп. Так-так, саме про звичайний ви­куп. Раніше — тітка Горпина розповідала — зазівається пас­тушок, зайде бідняцька корова у шкоду до куркуля, а той уже й тут, як з-під землі вродиться — завертає корову на своє подвір'я, а з хазяїна править викуп.

Варя, коли дізналася, що її будуть викуповувати, спершу не повірила. Вчулося їй, чи що? Як це так — викуповувати людину? Не може такого бути! Могло... Так і було... Її справ­ді викупили.

Білявий, голубоокий шарфюрер, син власника ковбасної крамнички, до війни у Боннському університеті штудію­вав політекономію — все це, у присутності Варі, він сам просто-таки оголосив логачівському дядькові. Шарфюрер чо­мусь і з ним, як і з усіма місцевими жителями, говорив російсько-українсько-польським суржиком. Висловившись, недовчений економ протер пенсне, надів, повільно, уважно оглянув товар, подумав і тільки після цього впевнено наз­вав ціну.

За Варю він зажадав три пуди картоплі, сто штук яєць і десять курей.

Знов подумав і додав:

— Куріца — рєзать і... єта... Щіпат, щіпат...

Торгувалися недовго, якраз стільки, скільки це можна було робити: хазяїн живого товару, як він сам це пояснив щойно, був людиною високоінтелігентною і, звичайно ж, страх не любив усього, що пов'язано, як він висловився, "із плебейською тупістю і темнотою".

Дядько з хутора Логачівки обережно, дуже ввічливо на­тякнув, що час, мовляв, важкий і що селяни, може, і не знайдуть стільки яєць та курей. Шарфюрер здивовано змі­ряв його поглядом і гидливо пересмикнув куточком губ. По­середник зрозумів: ціна остаточна...

Минуло кілька днів, батьки Варині назбирали з усіх ро­дичів потроху курей та яєць, приготували мішки з картоп­лею...

Крім Варі, викуплені були ще три дівчини з Безлюдів­ки — допоміг все той же посередник. Всіх чотирьох поса­дили на грузовик. Уже з кузовка Варя востаннє подивила­ся на шарфюрера: так от він який, її ворог... Худенький, миршавенький, у пенсне. Ось він знову протирає скельця. А очі у нього зовсім не злі — просто заклопотані. Одягнув пенсне і ще раз оглянув уже проданий товар: чи не про­дешевив?..

Ех, був би у Варі зараз автомат! З якою насолодою вса­дила б увесь диск просто в оце пенсне, в оці голубенькі, водянисті очиці, в цей досить-таки високий, сірий, як за­курена крейда, лоб!..

Так ось ти який, ворог!

Гендляр.

Власник.

Капіталіст...

3

Пісок, пісок... В'язнуть ноги, угрузають колеса. Возик ледве сунеться, а він же порожній, це ж вони тільки ту­ди, а як — назад?..

Батько — посередині, для Варі збоку прироблена лямочка. Тягнуть удвох... Стомилися, а це ж тільки перший день, перший ранок. Ночуватимуть, коли пройдуть сорок кіло­метрів, це тому, що татко із нею, сам він і по шістдесят проходив. Не вперше мандрує на мінку, взимку — з сан­чатами, влітку — з возиком... А втім — яка там мінка, жи­ли не в розкошах, добра особливого не надбали, все, що бу­ло з одягу кращого, празникового, уже виміняно. Зараз більше їздять заробляють — кому картоплю викопають, ко­му татко сіна накосить чи полагодить хлівець. Батько все вміє, за що не візьметься.

Пісок, пісок... і пити хочеться, і їсти... Сонце палить — як із печі. Щоб не думати про їжу й пиття, Варя починає згадувати. Це вже вона не вперше робить, давно помітила: болить щось а чи їсти нестерпно хочеться,— не думай про це, згадуй щось таке, що колись тебе схвилювало. Почнеш пригадувати — і біль починає вгамовуватися, і голод не та­кий лютий. А згадувати є про що. І зовсім недавнє...

Страшна валка тягнеться через Безлюдівку. На возах фанерні чемодани, вузлики з харчем. За возами — хлопці, дівчата, зовсім не набагато старші од Варі. Скоро і їй буде чотирнадцять, і тоді і її можуть отак погнати. Бре­дуть хлопці й дівчата, востаннє поглядають на село, на домівки. Бредуть... Обабіч — поліцаї з карабінами напе­реваги.

До Німеччини почали брати ще тоді, восени сорок пер­шого. Щоправда, спочатку оголосили запис добровольців. Плакати, розклеєні мало не на всіх воротах, обіцяли райсь­кі блага. На будинку поліції їх було аж п'ять і всі одна­кові. Потім почали розсилати повістки. Люди не йшли, хова­лися, поліцаї ночами нишпорили по хатах. І молодь, яку за віком мали забрати, ночувала в степу. Додому забігали удень і потай, бо останнім часом облави бували і серед дня.

Варя допомагала, як могла: побачить — облава і поспішає, городами забігає уперед, стукає в хати, де є молодь: — "Ті­кайте, ховайтеся!" Багатьом так урятувала життя...

Згодом, не знаходячи молодь по домівках, поліцаї почали заарештовувати батьків, погрожуючи розстріляти їх, якщо син чи дочка не з'являться.

Жила у Безлюдівці сім'я Левицьких. Батько до війни пра­цював археологом в Харківському історичному музеї, мати вчителювала. Хворого батька до армії не взяли. Під час окупації сім'я тяжко голодувала, та найбільше натерпілися не від голоду: дітей — Романа й Оксану — щохвилини могли забрати до Німеччини. Сховатися? Так тоді розстріляють батьків.

...Повістка прийшла Роману. Оксана бачила, як тужить брат, знала: з чистою його, комсомольською душею поїхати на роботу до Німеччини братові все одно, що вмерти. Отож і почала умовляти, щоб їй дозволив піти замість нього — у неї малярія, все одно не візьмуть, а піти за брата дозво­лять, поліція місцева на такі заміни дивилася крізь пальці. Брат довго не згоджувався, та потім замовк, похню­пився.

Оксану таки не взяли і справді. Повернулася додому за­мучена, ледь жива, а на серці було так світло: виручила, урятувала брата.

Коли взимку до Безлюдівки прийшли наші, Роман довго просив узяти його до армії. Не брали — віком, мовляв, над­то іще не підходящий. Нарешті-таки вимолив, узяли...

В боях при форсуванні Дніпра Роман Левицький став Ге­роєм Радянського Союзу. Там же, у битві за Дніпро, він і за­гинув...

Минуть роки, і будинок правління рідного Варварі Са­вельєвій радгоспу постане на вулиці імені Романа Левиць­кого. А додому Варвара Федорівна ходитиме вулицею імені Івана Підкопая, теж безлюдівського хлопця. Іван, як і Ро­ман, став Героєм при форсуванні Дніпра... Але це буде че­рез роки й роки, а поки що...

На все життя запам'яталися Варі оті страшні валки: бре­дуть хлопці і дівчата Зміївським шляхом, бабусі хрестяться: татарське іго повертається... А у Варі стискаються кулаки. Дивиться на поліцаїв, на есесівців, що раз у раз проносяться на мотоциклах: "Та коли ж на вас, гадів, кара буде?! Дожити б, побачити погибель вашу!"

...Пісок, пісок. Спека — уже й дихати ніяк. А до села, де вони мають перепочити й пообідати, ще йти та йти.

Пообідати... Весь обід їхній — чотири макорженики з дер­ті й картоплі, два солоні огірки та кілька варених буряків. Буряки — то десерт.

Іде Варя і мріє: от якби там, в отому селі, у закусочній, вдалося купити окропу... Дівчина вже знає: ніщо так не вгамовує спрагу і не підкріплює сили, як гаряча вода. Що ж, може, й нап'ються — от тільки коли це буде, до села того ще дуже й дуже далеко... І Варя, щоб хоч якось подолати втому та голод, знову поринає в спогади...

...Вибухи над Безлюдівкою, просто у небі — вибухи: рву­ться шрапнелі. Місяць побули наші і вже знову ідуть. Зи­ма — то відлига, то морозець. Підкидає Варя у грубку, треба хату нагріти, щоб пораненим не було холодно. Боже ж, які тяжкі: той стогне, а той у маячінні маму кличе. Здоро­везний, уже майже сивий, а кличе маму... Дівчина-медсест­ричка каже: навряд чи житиме...

Так минув день. І ніч. Поранених стали вивозити — під снарядами, під обстрілом, везуть і везуть. Туманного сльо­тавого вечора вивезли двох останніх — одного від них, дру­гого від сусідів. Снаряди рвуться... На шляху машини го­рять, над Харковом заграва. Всю ніч гоготіло вогненне пек­ло. Перед світанком гуркіт затих, пожежі почали пригасати. Підморозило...

Похмурого холодного ранку стало зовсім тихо.

Варя вийшла на ганок. Прислухалася і одразу ж почула важкі кроки. Вони все наближалися і наближалися. Хвірт­ка з брязкотом розчинилась, високий, товстий, геть увесь об­вішаний зброєю есесівець ступив на подвір'я.

— Руські зольдат єсть?

Не чекаючи Вариної відповіді, зайшов. За ним ще двоє. Обдивилися подвір'я, сарай, посвітили у погріб, уважно оглянули хату. Все це — ніби не помічаючи хазяїнів. Мати заметушилася на проході, не встигла дати дорогу — спокійно, стволом автомата відштовхнув убік. Кинули на підлогу не­допалки, сплюнули і пішли. Мати зачинила за ними хвіртку та сінешні двері, а Варя потайки, щоб ніхто з батьків не помітив, набила в кишені, за пазуху маминих перепічок. Мить — і на вулиці.

Жодної душі... Прожогом через дорогу, по місточку і — в ліс.

Так вона й знала: не всі встигли відійти...

У хащах, у чагарях, у заростях торішньої кропиви просто на снігу лежали і сиділи бійці. Багато було і поранених. Ті, хто міг ходити, обступили Варю, радіють. І всі — про одне:

— На Чугуїв — як?.. Як пройти?

— Як дорога на Чугуїв?

— На Васищеве вам треба, — пояснила, — на Лизогубівку. Отак — лісом, лісом...

Роздала пораненим перепічки і — в поле. А там наших — і мертві, і ще живі...

— Водички... Хоч ковточок...

А від села — кулемети, кулі так і свистять.

Зняла у кількох поранених фляги і, пригнувшись, а де й поповзом — до джерела. Набрала — назад до поранених. Трьох напоїла, а четвертому вже й не треба, не діждався хлопець тієї водички.

Чорнявий, гарний... Узбек, мабуть, чи туркмен... Вродли­вий... На верхній губі — пушок...

А з села гатять... І видно, як метушаться чорні та зелені постаті...

Та коли ж на вас, клятих, кара буде?! Та невже ж не до­живе, не побачить погибелі на цю сволоту?!

Лежить хлопець на снігу...

Пісок...