Помиляється Денис Лісовий, пророкуючи йому жебрацьке життя! Зітхає Павло: не скоро це буде, ой не скоро. А тим часом з Лесею не він, а Сурженко.
Розділ шостий
"Хто б подумав, що доведеться бути без Людвіга?" — думає Павло, натискаючи на педалі.
Уперто день за днем наставляв їх австрієць, показував, як розбирати й збирати велосипед, ремонтувати колеса, клеїти шини. Для успіху пробігу головне — фізична витривалість. Умій розподілити свої свої сили, не ламати графік за будь-яких метеорологічних умов. Із стадіону вивів їх на вулиці міста. Щоб звикли. І шапочки в'язані з козирками, і викладка за плечима, і шкіряні футлярчики на рамах із запасними деталями — все це його турбота. Навіть червоні прапорці.
— О, рот фронт!
Павло не забув, як Людвіг, ставши по команді "струнко", затягнув пісню, мелодію якої знали добре на фабриці, вважали своєю:
Приціл перевір,
Щоб не схибив в бою.
Вперед, пролетарю,
За справу свою!
Вперед, пролетарю,
За долю свою!
Поверталися з велосипедами на фабрику трамваєм. Праворуч — широкі, рівні алеї Лісопарку, ліворуч — аероклубівський аеродром, на ньому саме приземлялися парашутисти. Водій зупинив трамвай, дивився в небо, як зачарований. Висипали на вулицю й усі пасажири. Білі куполи колихалися в небі. А в зеніті гудів важкий літак з червоними зорями на широких крилах, сяяло сонячне глибоке небо. Одного парашутиста, здавалося несло на дорогу. Павло затривожився, аж руки розставив, закричав:
— Дріт!.. Дріт!.. Обережно!
Фігурка все збільшувалася. Видно стало вже й лице і те, як, учепившись руками за лямки, людина силкувалася спрямувати парашут уздовж паркану. Павло навіть заплющив очі: йому здалося, ш;о ось парашутист зачепиться ногами за дріт.
Радісні голоси раптом залунали навколо — все гаразд!
Біле шатро пригасало зовсім близько. І стало видно, що на парашутистові військова форма, в руках карабін. Нарешті десантник виплутався з шовкових строп, пробіг кілька метрів і припав на коліно. Наготував зброю, наче хотів бій вести.
Та ось у центрі аеродрому спалахнула червона ракета, почулася команда. Зібгавши шовковий купол, десантник швидко запакував його у свій ранець, побіг.
У трамвайному вагоні схвильовано обговорювали подію.
— Убийте мене, щоб я з парашутом стрибнула, — мовила гарно вбрана молодичка, кокетливо поглядаючи на свого сусіда, військового з двома кубиками.— Ні за які гроші.
— А я наважився б і без грошей,— обізвався огрядний, чолов'яга у залізничній темній формі, нагадавши Павлові Черникова.— Цікаво все ж таки переконатися, чи ти не боягуз. Для самого себе.
Ці слова: "Для самого себе" — запам'яталися...
Вже давно їдуть вони по землі російській, гуде широке шосе. їх обганяють машини, навантажені дарами щедрої осені; насипом — картопля, цукрові буряки, за високими бортами — білокачанна капуста, кавуни смугасті, крутобокі. Кожен як намальований. Тільки теплого літа виростають такі красені. І будинки, і садиби обабіч шосе — як і на Україні: колодязі з корбами, журавлями. Квіти за парканами: мальви, чорнобривці, вже й айстри зацвіли. І дерева — шевченківські тополі, віковічні верби з могутньою статурою, кучеряві берези. Нічим не відрізняється природа від гуляйгірської. Біжать та й біжать упритул до зелених смуг накатані возами, утоптані худобою грунтівки. Хороша, бистра штука велосипед, а все ж згадується йому з більшою приємністю звичайний віз. Від Гуляйгори до столичного Харкова вісімнадцять верст. Ще підлітком возив Павло колгоспну пшеницю, виконував першу заповідь. Червона валка! Справді, обоз цвіте червоним, бо над колонами — прапори і гасла. Хлібоздача — завжди свято. Біля кожної садиби — статечні, сивоголові люди, діти. А он і молодиця з немовлям на руках вийшла, подивилася не неквапливих коней, ніби сповнених гордістю, що везуть хліб, новий урожай! Вгадує, з якого колгоспу—з далекого чи близького. Перший раз тоді йому довірили коня. Мішки носити дорослі допомагали. А в наряді записали — їздовий Павло Чепель.
Запашний дух молодого хліба ні з чим порівняти, лине він над полями, над шляхами з ранку до вечора, як іде хлібоздача державі. І ш;е довго потім супроводжує тебе, як вертаєшся з елеватора, та й протягом усього життя в душі. Павлові супутники нинішні — Кубрак і Солод — хліборобського роду-племені.
Дорожні знаки зустрічаються все частіше, нагадують, що скоро велике місто. У надвечірній сутіні височать труби промислових підприємств, гудуть над головою залізні підпори з мереживом дротів. Тимофій Солод, який їде попереду, нажимає на педалі, крутить швидко. Доводиться і собі... Павло виймає годинник. Батьків, Не сказав Іван Чепель, що дарує. Віддав, та й усе. Звикай по годиннику жити, робітничий клас!
О, вже когось зустрічають. Може, їх? Так і є. На велосипедах. Одягнені в юнгштурмівки — ще їх називають "тельманівками". Мода КІМу.
— Комсомольський привіт молоді Радянської України!
Четверо харків'ян відповідають дружно:
— Комсомольський привіт молоді Радянської Росії!
Біля пам'ятника Володимиру Іллічу розпочався мітинг. Слово надається Павлу Чепелю.
Уперше в житті на такій трибуні, перед незнайомим людьми. їх багато. Усі такі ж молоді, як і він. Більше хлопців. Дівчат мало, вони з квітами в руках.
Серце б'ється в такому ритмі, наче оце тільки вийшов на берег, перепливши ріку широку.
Ночували в готелі. Кімната на чотирьох. Бєлгородці — люди гостинні. Чотири пляшки ситра на столику Чотири блокноти. Ручки, яких ш;е ніколи не бачили, — чорнило набирається.
— А ти молодець, Чепель. Не розгубився. Ото тільки одне... Попросила ж якась дівчина: "Розкажіть про себе..." А ти ніби й не почув. Ще подумає — жонатий!
"Тимофію Солоду, бач, смішно... А ш;о — про себе? Народився тоді-то, був спартаківцем, а потім став піонером, юним ленінцем. Геройська біографія. Аякже".
Вночі знову почав згадувати — сам для себе — те, ш;о в дитинстві чув від матері. Бо й у неї, як у кожної людини, були свої вузлики пам'яті. Свої листочки календаря.
Павло все з маминих спогадів бере: "Тікали ми з тобою, синку, від Махна. Грузли в снігу, падали. Думала — впаду і не встану. І ти в снігу замерзнеш". Все почуте принишкло в ньому з переляку. Часто переслідував його вогонь у сні. Мати і знахарку, як малим був, кілька разів кликала виливати переполох. А. трохи згодом таки вдерлася в їхню хату банда. Кучерявий блондин у жіночому жакеті з великими білими гудзиками наставив матері в лице наган:
— Клади, стара, гроші і золото на стіл! Давай самогон! Не жалій нічого для анархії. Бачиш, у нас на прапорі — смерть!
Павлові було тоді шість років, усе вже розумів. Закляк від страху за матір.
А вона так його здивувала раптом.
— Кажете — анархія? — перепитала і наче зраділа. — Так у вас там десь і мій чоловік. Не чули? Чепель. Виходить, ви — свої?
— Може, й свої... Але й свої коней виводять.
— Хай виводять, як треба. Я не перечу. Ото біда, що нема в мене ні золота, ні самогону. Війна. Уже шостий рік. I хліба нема. То ви хоч назвіть свої імена. Мій повернеться, скажу, хто в мене гостював. Зрадіє, що провідували анархісти.
І подалася анархія з хати без контрибуції.
Дуже рідко бачив матір веселою, а коли згадувала цю пригоду — всміхалася. А батько навпаки — насуплювався. Навіщо, мовляв, було про нього, чесного солдата, таке вигадувати.
Розділ сьомий
Обідав з Надією, пригадує. Батьки поїхали колгоспним возом на станцію: прибув, нарешті, протез, обіцяний соцзабезом ще в позаминулому році. Отож, почав із сестри: показав ордер на гуртожиток. Оглядала його і так, і сяк. Мовчала.
Павло сам набрав собі гарбузової каші, тільки молока не знайшов.
— Хазяйко! Ти що, заснула? З чим їсти її?
— Цукром посип. Ой, Павлику! Це я у твоїй кімнаті поселюся?— відчинила широко двері.— Чуєш, у мене все в ній буде інакше.— Стала на порозі кімнати, вголос розмірковувала.— Дивися, ліжко пересуну сюди, а шафа стоятиме тут. Ще якби столик маленький посередині. Як у Лесі. А на стіні — моє фото. Оте, що всім подобається, збільшене.
Йому було і смішно, і гірко.
Допомагала Павлові готуватися в дорогу. Разом спустили з горища сундучок. Старенький, але ще досить міцний. Служив Чепелю-старшому, як був той солдатом, а тепер хай послужить молодшому. Павло обтер його мокрою ганчіркою зверху і всередині, стукнув, де треба, молотком. Сухе дерево загуло, як бубон.
Рипнули двері, увійшов батько.
— У похід збираєш братика?— звернувся до Нaдійки.
— Не в похід, а в гуртожиток. Кімнату ж залишає мені.
— Ага... розпорядилися вже. Черга дійшла твоя на гуртожиток, чи як?— запитав у Павла.
Павлові приємно розповісти, як то витанцювалося. Ним на фабриці задоволені — в цьому головне. Навіть значок "Ворошиловського стрільця" показав. Надія взяла значок, приклала його собі до кофточки, запишалася перед дзеркалом.
— Наче золотий. Так і сяє!— примовила.
Батько пошкутильгав до шафи, ш;ось там довго шукав у шухлядах, незручно вмостившись на підлозі. Ось підвівся, вигорнув із ганчірки якусь цяцьку.
— О! І в тебе був значок?— нахилилася до нього Надійка.— О, який гарний хрестик! Але чомусь не блищить. Тоді золотих не давали?
— Хрест Георгіївський, а не значок.— Батько бережно тримав свою нагороду на долоні, як коштовну річ. — Оце такий. На честь Георгія Побідоносця, з чистого срібла.
— Хто ж тобі дав його, тату, цар?
Старший Чепель дивився на дочку поблажливо, потім перевів погляд на сина, усміхнувся.
— Вручив мені "Георгія" на полі бою його превосходительство генерал Брусилов Олексій Олексійович.
— Ви тоді за царя, виходить, воювали?— дивувалася,
— Проти німців воював, а не за царя. За Росію.
Заторохтіло у дворі: мати зачиняла ворота. Худенька конячина протюпала мимо вікон і зупинилася. На візку — поклажа. Щось вузеньке, довге, схоже на труну.
— О, нога моя приїхала,— невесело мовив батько. — За неї "Георгієм" розплатилися.
Увійшла мати. Пов'язана чорною хусткою, наче і справді зібралася на похорон.
— Іди, Йване, розраховуйся з візником. У мене не бере. Як почув, що то в упаковці, відмовився від грошей.— Побачила сундучок на лаві, Павла заклопотаного, впала тінь їй на обличчя, затуманила очі.—О боже! Що це таке, Іване?
А батько відповів спокійно:
— Нічого не сталося, Маріє. Горожанином буде твій син.