Я уже стою на задвірках, на плацкові, над шляхом, що починається із розстаньків коло нашого двору і повз хату тітки Малашки тече до города. Город — це гостинці, білі булки, бублики і цукерки-подушечки та червоні півники на паличках, це уже я знаю, це уже в мені. Шляхом з боку міста бредуть люди з клунками за плечима, з хатнім майном на тачках, ведуть кіз. Люди звуться погорільцями, бо город горить. Люди тікають від німця, од війни. Війна насувається із заходу, де обрій ковтає сонце і звідки приходить ніч. Біля мене — сестра Люба. А над нами — на денці синьої небесної чаші — кружкома літають бусли, чорні. І стрекочуть залізними голосами. Один з них вихоплюється з кола: "Все, я більше з вами не граюся…" За ним тягнеться димок, ще прозорий, легенький, наче з димаря хати, коли піч їсть солому. Але з кожною миттю хвіст чорного бусла набубнявіє, темніє, стає широким пасмом на синьому, бусел летить до землі, ковзькома, по небу, наче по крижаній ковзанці, і вже це не птах, а літак, з хрестами на крилах, тепер він схожий на крилату зміюку, що зависає над Хутором. А потім десь у полях бабахкає так сильно, що деренчать шибки вікон, а літаки кружеляють і кружеляють у синьому небі і сварять одне одного злими, залізними голосами…
І знову небо. Пекуче, синє. Жодної хмарини. А десь за селом — розкотисте погримує. Хлопчик — на руках у матері. Мати з Хлопчиком — біля хвіртки, що виходить на хутірську вуличку. Уже немає удома батька, він зникає з життя Хлопчика на багато років, він повернеться восени сорок п'ятого, повернеться чужим дядьком, і мине чимало часу, допоки Хлопчик звикне, що цей чужий дядько і є його батько. Матір ішла за підводами з новобранцями аж до мосту на Халявинському шляху і несла Хлопчика на руках, але Хлопчик знатиме про це лише з розповідей, пізніших. На вулиці біля нашої хвіртки — хутірські жінки. Тітка Параска, тітка Явдоха, тітка Ольга, тітка Наталка — Хлопчик уже вгадує їх, уже знає кожну в обличчя; широкі, як дзвони, спідниці, фартухи, босі ноги товчуть пісок глибокої, виїмкуватої вулиці. А грім котиться по синьому небу, і ніде жодної хмарини. Хлопчик уже знає, що гримить, коли край неба застеле темно-синя хмара. Грім із чистого неба — це і є війна.
— Дак се яно під Звеничевом бухкає.
— Мо', німець у наші болота і не попре, туточки з його машинами робить нема чого, загрузне по вуха.
— Йон і пішки прийде, по земельку нашу.
— Чернігів горить, як свічка, уночі скумасно на небо глянуть.
І досі в пам'яті моїй — криваво-червоне небо за нашим садом, там, куди стелиться шлях, що пахне городськими гостинцями. А серед дня край неба за нашим садом занавішено чорним димовиськом. Я побачу спалений Чернігів восени сорок п'ятого — чорні кістяки будинків, чорні згарища і зграї чорного вороння над руїнами. Рання, з двох літ, пам'ять Хлопчика, хай і уривчаста, епізодична, але чітка і щедра на деталі, що ніби вкарбовані назавжди у свідомість, — результат, звичайно, потрясіння дитячої душі війною. Осяяний теплим сонечком і синім небом, барвистий, затишний, добрий до дитини земний світ раптово повертався до неї іншим, злим, темним лицем. Для самого Хлопчика ніби нічого і не мінялося. Зник батько, але між батьком і Хлопчиком ще не було напнуто струн, які б обривалися з болем. Руки і груди матері були такі ж теплі, лагідні, як і раніше. Як і раніше, світило сонечко і синіли небеса. Але горе, тривога, розгубленість дорослих і його обкутує невидимим для ока, проте важким, їдким туманом. Ось Хлопчик дибає по грядках біля хати. Лапате листя капусти, наче шматини неба, простелене по землі. Рудувате, присохле огудиння огірків, а між огудиння — пузаті жовтяки. Мати розрізає їх навпіл, вибирає насіння: "Посіємо, синку, навесні. Якщо Бог ще дасть життя нам…" Хутірською вуличкою іде Семен Будаш із відром у руці. "Тітко Параско! Чому ви не біжите на колгоспну пасіку, там мед хапають, хто скольки донесе, а бджіл викурюють!" — "Чужий мед — гіркий мед…" — одказує з грядок мати. "Дак німці все одно пасіці капут зроблять. Давайте посудину, наллю меду, дитині на скибку!" Мати ще роздумує, а сестра Марія вже біжить через грядку із горщиком у руках. У відрі, повному меду, плавають уламки стільників і мертві, з обгорілими крильцями бджоли. Золотистий мед пливе у горщик повільно, як погідний літній день у вечір. І того ж дня, а може, наступного під дашком нашого ґанку, на лаві, на яку мати звичайно становить дійницю з молоком, аби налити мені у кухоль пінистого сиродою, сидить, звісивши ноги, одноокий Андрій. Живе око його блимає до нас, наче каганець на комині печі, а друге — затягнене більмом. Чоловіків забрано на війну і він тепер за якогось там начальника у колгоспі. "Хапайте мішки і біжіть у комору по зерно, — каже Андрій суворим голосом, — бо мені наказано комору підірвать, щоб нічого фріцу не зосталося, сама земля мертва". — "Дак німець прийде і піде, а нам далєй жити на цій землі", — зауважує з призьби, де вона лущить у дерев'яні ночви квасолю, мати. "Як хочете, а тольки я зараз іду комору зривать, ось і міна мені на сеє владою видана… — Андрій дістає з кишені штанів круглу, з двома ріжками, металеву фляжку. — Ось тольки запобіжник одкручу і кину, од вашої хати і від усього Хутора самі тріски залишаться!" І він починає згвинчувати з одного з ріжків фляжки кришечку. Сестри кидаються із ґанку у темні сінці, я вростаю тілом в одвірок, не зводячи очей із в'юнистих пальців дядька, що ворожать над лискучою цяцькою. І тільки мати моя, наче заведена, лущить квасолю і спокійно каже до гостя: "Се у тебе така міна, Андрію, як я дівка. Я уже три війни пережила і набачилася. Ще в миколаївську мій дід з такої міни косу на зиму змащував, аби не ржавіла. Іди одсюль, куди ноги несуть, і не пужай дітей моїх, їм і без твоєї цяцьки є чого пужаться". Андрій загвинчує ріжки, ховає фляжку до кишені, сковзує з лави: "Ну, як знаєте, моє діло сказать…" І хилитає далі на Хутір.
Мій батько, творець коліс, мав хист і в деяких інших сферах мистецтва. Він чудово малював коней, але про це я дізнався вже пізніше, після повернення його з війська. Ще батько мастакувато демонстрував на білій стіні, коли горіла гасова лампа, театр тіней. Зчеплював пальці рук і по стіні стрибав зайчик, його наздоганяв сердитий, голодний вовк, повільно, наче по грузькому болоту, брела рогата корова, за нею впідстриба бігло телятко. Перші казки, які відклалися в пам'яті Хлопчика, — з того театру тіней на хатній стіні. А ще батько вирізьблював з дерева ляльок, руки, ноги і голови їх кріпилися до тулуба дротинками, і були вони наче живі. Особливо, коли батько підвішував їх на нитках до пальців своєї правиці. Батько ледь ворушив пальцями, а лялька слухняно марширувала по столу, вимахувала руками, віддавала честь, зовсім, як солдатик. Батько пішов на війну, а одна з ляльок, ним змайстрованих, ще довго висіла під стелею, над полом, де я звичайно спав, обкладений, аби не скотився на підлогу, подушками. Коли відчинялися хатні двері або вікно у сад, вона оживала від повіву вітру і ніби летіла, розкрилюючи руки, під білим небом нашої оселі…
Оті мистецькі мандрівки батька у примарний світ ляльок та тіней і спричинили, мабуть, своєрідне сприймання Хлопчиком реальності у роки німецької окупації. Принаймні у пам'яті залишилося відчуття несправжності і тимчасовості усього, що відбувалося навколо нього. А може, йому передалося відчуття матері, яка знала серцем, що усе це лихо минеться і Грицько її повернеться додому, ще й переможцем. Навіть, коли серед ночі у вікно постукалася сестра Люба, яку староста черговий раз відправив до Німеччини, хоч їй ледь-ледь виповнилося шістнадцять, постукалася і розповіла, плачучи, як вона тікала із збірного пункту на станції на зв'язаних простирадлах з вікна третього поверху, навіть цей випадок Хлопчик сприйняв як дивну гру дорослих. У сорок першому фронт обминув Петрушин, далекий від головних доріг, і в село зайшла якась господарча німецька частина. Німці їхали на великих, з підстриженими гривами і хвостами конях, запряжених у окуті залізом підводи. Нічого іншого, окрім тих коней і підвід, не відклалося у його пам'яті. Десь пізніше у селі стояли італійські солдати. Вони були смішні, бо нагадували Хлопчикові вирізьблених батьком із дерева ляльок. Так само вимахували руками, бігали навколо хати, джеркотіли по своєму і стукали у вікна. Поліцаї, а їх на Хуторі було аж троє, ковзнули по пам'яті тінями, на заметеній снігами вулиці, як на білій стіні. Можливо, сімнадцятирічний син Тетяни Отроховичевої Іван і спокусився на "красивенну одіж", форму поліцаїв. Але більшість їх, залишивши військо, що відступало, і повернувшись скоренько під жінчині спідниці, спокусилося на владу над беззахисними односельцями. У кінці Артемового саду стояло дерево, здається, бересклет, яке щовесни буквально обсипали яскраво зелені майські жуки. Вони геть об'їдали листя, і дерево ще довго стояло голе, наче всохле. І смерділо од нього на всю вуличку. Поліцаї так само обсіли село і пили з нього останні соки. Німці, принаймні для петрушан, були далеко, у місті, ярмо на шиї людей вони одягали руками наших таки ж "підшивайл". У пам'яті Хлопчика відкарбувався морозний зимовий день у холодній хаті. Мати, і сестри, і я — на ледь теплій черені, топити не було чим тої зими, лютої, ніби сам Бог розгнівався на людей, навіть хрести на кладовищах поспилювали і попалили у печах. На шибках — пишна, кучмата паморозь. Сестри прохукали вікновинку у шибці обмерзлого пічного вікна. Встромивши голову в ополонку на стіні, Хлопчик побачив засипаний снігом по самі вінця круч шлях. Шляхом корячкувате, така в нього була хода, брів од свого двору Малащин Сашок, за спиною стриміла гвинтівка.
— Шашок іде, з ружжом, — мовив Хлопчик.
Наче морозним вітром війнуло на піч. Сестра Люба забилася в куток, накрилася рядном. Для неї саме заходжувалося про відправку в Німеччину. Мати зблідла і перехрестилася:
— Невже знову по наші душоньки?!
— Поліцай чортів! — кресонула гостра на слова сестра Марія. — Щоб йому руки-ноги поламало!
І притихли, принишкли, слухаючи тривожно, чи зарипить сніг на задвірках, чи скрипнуть двері у сінцях, чи бамкне клямка.