На цьому етапі атмосфера Землі стає прозорою, земна твердь після тривалого мороку попередніх етапів починає обігріватися променями Сонця, освітлюється світлом Місяця і зірок. Тому алегоричний опис божественного діяння четвертого дня стає цілком природнім і зрозумілим. Бо інакше Богу довелося б — але нащо? — заново створювати Сонце, відокремлювати день (світло) від ночі (пітьми). Адже це діяння було зроблено ним у перший день створення світу.
День п’ятий. Творець населяє моря плазунами і рибами, а землю — птахами. Цей день охоплює палеозойську еру, ранній і середній періоди мезозою. Палеозой тривав 330, а мезозой — 173 мільйони років. Просвітлення атмосфери і її азотно-кисневий склад обумовили еволюційний вибух в розвитку земного життя появою риб, рептилій і птахів. До того життя 3 мільярди років "тупцювалося" на рівні вірусів, бактерій і простих водоростей.
І, нарешті, день шостий. Бог створює худобу, гадів, тварин, а потім — людину[10].
Шостий день відповідає пізньому періоду мезозойської ери і кайнозойській ері, що тривав 67 мільйонів років. В пізньому мезозої у крейдяному періоді зародилися ссавці, а вже потім, в плейстоцині, що тривав 2 мільйони років, з’являється людина.
І тільки на сьомий день "людина розумна" заселила Землю. Тоді, власне, і завершилося біблійне створення світу. Можливо, з цього часу варто починати відлік сьомого біблійного дня, коли Бог "спочивав від усіх справ Своїх".
Зазвичай після такої розповіді вченого-геолога йому задають запитання: яким способом прадавні люди могли описати так точно грандіозну картину створення світу? Описати так, що і через тисячоліття вона знаходить своє підтвердження в історичній геології? Анатолій Кузнєцов відповідає: прадавні нічого не змогли б описати без допомоги Всевишнього. Всі знання, які вражають нас, коли ми читаємо Біблію, були дані вибранцям шляхом прямого одкровення (або, як кажуть сьогодні, контакту) Всевишнього.
Чимало людей гадає, що саме наука в першу чергу підтверджує матеріалістичний погляд на Всесвіт і людину. Але чи відповідає це істині? Якщо звернутися до висловлювань видатних учених останніх кількох століть, то виявиться, що вони ніколи не протиставляли Бога і науку. Бог завжди стояв над Світом, адже створив його. Про це пишуть ті, хто в науці, можливо, "наблизився" до Бога ближче ніж інші: великі дослідники світу Альберт Ейнштейн, Нільс Бор і багато інших. Адже великі фізики старалися збагнути за якими законами влаштований Всесвіт — іншими словами, за якими законами його влаштував Бог? Але досліджують вони це питання звичайно ж не в підручниках для середньої і вищої школи.
Кілька слів про сам матеріалізм. Поняття це досить загальне, розпливчате, кожний вносить у нього свій власний смисл. І мало хто задумується чи знає, що насправді матеріалізм по своїй суті нічим не відрізняється від якої— небудь релігії, тому що в основі його теж лежить віра. Абсолютно незбагненна віра в матерію як єдине джерело всього буття світу і людини.
Отже, матеріалізм — це визнання джерелом нашого життя не Бога, а матерії. Така віра теж має своїх "пророків", вчителів, праведників, свої доктрини, реліквії, "єресі" — буквально все те, що й релігія[11]. Є тільки одна відмінність: релігія дарує людині вічне життя, а матеріалізм позбавляє його.
Але найнебезпечніше в матеріалістичному погляді на світ навіть не це. Віра в матерію як абсолютне джерело буття повністю знищує моральний смисл життя. Матерія байдужа до добра і зла, не може апелювати до вершин духу, ніколи не шукала і не стане шукати ні від кого любові, вірності. Вона не викриває зло, не відкриває смисла життя і не обмежує людську нісенітницю.
Цьому вчить тільки віра в Бога, стремління до духовної досконалості, ляк посмертної покари за гріхи. Щоб збагнути це, досить уявити, яким би був світ, у якому діють виключно матеріалістичні закони і погляди: якщо немає ні доброї волі, ні страху перед Вищою силою, виходить, все дозволено?
Так чому ж ми ще не знищили один одного? Можливо, тому, що наш істинний Творець, істинне Джерело Життя — Бог, одухотворяючи плід у череві матері, дає людині не тільки тіло, але й дух. Не такий, що просто вірить, але який знає правду і про Творця, і про справжнє світо влаштування, про його закони, про добро і зло. Це його голос — голос власного духу, ми вважаємо голосом совісті.
Матеріалізм, як будь-який відхід від істини, властивий нашому розуму, не в змозі заглушити голос духа зовсім. До того ж атеїстичний погляд на світ насправді значно "молодший", як прийнято вважати. У всякому разі, ідолом людської історії він зробився зовсім недавно. В прадавні часи люди поклонялися матерії в окремих її видах: окремо каменю, окремо дереву, золотому тельцю, вогню, зорям, "богам", зробленими власними руками. І тільки дякуючи старанням французьких енциклопедистів ХVIII століття, а потім німецьких натуралістів ХІХ в Західній Європі виникла віра у матерію як останнє джерело добра, мудрості, всіх законів і всієї правди життя.
ДЕ ЖИВЕ БОГ?
Жила-була в маленькому американському містечку Амхерст, штат Масачусетс одна поетеса.
Звали її Емілі Дікінсон.
Єдине, що вміла ця жахливо самотня і в житейському плані по-суті нещаслива — чи невезуча, долею обділена, жінка, — так це творити. Поезії. Писання було смислом перебування її в цьому світі, тож писала вона і писала все своє недовге життя. Але як віршувальницю її не знала не лише Америка, а й навіть найближчі сусіди.
Вона прожила в невідомості, в її бідній біографії подій майже немає. Бо й не було. Мешкала в кімнатці-келії на другому поверсі батькового будинку. У місто вибиралася коли не коли, а згодом і взагалі перестала залишати свою кімнатку, а спілкувалася лише з рідними (іноді через напіввідчинені двері та записочками) і лише декільком адресатам надсилала листи.
Була потайною, нетовариською, некомпанійською, щоб не сказати, відлюдькуватою. Жодна подія, що за її життя вражала Америку, самітницю просто не цікавила, тож і не знайшла відображення в її творчості — поетеса події міста й країни (не кажучи про світ) просто не завбачала.
Вона — жінка, але не спізнала любові чи якогось романтичного захоплення в юності, не знала, як потім писатимуть, любовних сюжетів, що збагатили б її творчість. Бона, як прийнято вважати, жила "життям духу", своїм багатим внутрішнім світом. Нам сьогодні навіть уявити важко таке усамітнення, відсторонення від світу білого, добровільне ув’язнення. Один з тих, хто згодом писатиме про поетесу, назве її "напівстарою дівою, напівцікавим тролем"[12]. "Гостра, рвійна, часто незграбна", вона захоплювалася філософією, релігією та вірою, багато читала, думала і "помирала в кожному своєму вірші". Поетесу заполонювали роздуми про смерть з усіма її тайнами, адже пізнавши загадки смерті, можна пізнати і загадки життя.
Емілі Дікінсон, яка ніколи не була замужем і не мала своєї сім’ї, сьогодні ким тільки не називають: Сафо ХІХ століття, "білою самітницею", відлюдницею, "Амхерстською черницею" тощо. А вона, найзагадковіша поетеса в історії світової літератури, чия тайна досі не розгадана і навряд чи буде коли розгадана, просто писала.
Писала і писала. Старанно те утаємничуючи — навіть найближча рідня довго не здогадувалася чим вона займається, як зачиняється в своїм кімнатці. Свої вірші без заголовків вона писала на маленьких шматочках паперу, на випадкових клаптиках, що їх потім туго перев’язувала ниткою і ховала в різних ящиках комоду. Для неї важливим був сам процес творчості й творення, все інше — публікації, визнання тощо — її ніколи не хвилювало. Ба, навіть, відлякувало.
Іноді вона робила альбомчики з віршами, зшивала їх, але все одне старанно ховала і теж нікому не показувала.
У місті ходили чутки, що стара діва насправді не від світу сього, що вона стала добровільною черницею і несе якусь покуту (але за які гріхи?). Оскільки вона носила переважно білі плаття, то її й прозвано було "білою самітницею".
Сестри взяли на себе всі домашні та побутові турботи— клопоти, аби Емілі ніщо не зважало в її земному існуванні. Духом вона завжди піднімалася до Неба (неодмінно з великої літери) і без Неба, що було для неї символом вищої духовності, справжньої суті буття в цьому світі, не могла жити.
І разом з тим, для Емілі Дікінсон все було дивом незбагненним і чарівним. Як писатиме її перекладач на російську мову А. Гаврилов, квітка, бджола, дерево, вода в колодязі, голубе небо — все її цікавило і хвилювало.
А коли природу відчуваєш як чудо, не вірити в Бога неможливо. "Вона вірила у свого Бога… Того, якого відчувала в собі".
Так вона й жила в кімнатці на другому поверсі батькового будинку до самої своєї смерті (під кінець навіть не виходила в двір). В передсмертній записці самітниця напише всього лише чотири слова: "Маленькі кузени. Відкликана назад".
І хоч перед смертю "дивачка" прохатиме рідних спалити її рукописи (сама вже не могла через неміч те зробити), але, на щастя, воля її остання не буде виконана.
Перша збірка її творінь вийде через чотири роки по смерті авторки — всього ж "біла самітниця" залишить 1770 поезій — принаймні стільки їх буде знайдено в різних ящичках її комоду, написаних на шматочках паперу і перев’язаних нитками.
Мине небагато часу і в XX столітті "добровільна черниця з Амхерста" буде визнана феноменом, літературною сенсацією, однією з центральних фігур американської літератури, її класиком. Творчість Емілі називатимуть пронизливою — в смислі, що вона бере за душу, доймає до самих глибин.
Про Бога "біла самітниця" так написала в одній з своїх поезій:
Хто Неба не знайшов внизу —
Його ніде не знайде вже,
Бо де б ми не жили, а Бог
Завжди неподалік живе.
І цим, здається, сказано все. І до цього нічого додати і від цього нічого відняти.
ЦАРСТВО БІЛОГО БОГА І ЦАРСТВО ЧОРНОГО БОГА
Коли Сонце хочуть "з’їсти" крилаті вовкулаки. "Чорний квадрат" Казимира Малевича. Пітьма і світло — вічні антагоністи? Пригода мадам Жене — справа рук Сатани? Абсолютна пітьма або чорне ніщо. То світ існує доти, доки існує свідомість? Ахуро-Мазда і Ангро-Майнью — іранський еквівалент Білобога і Чорнобога? 90 відсотків усієї маси Всесвіту — темна матерія? Невже Чорнобог візьме коли-небудь гору? Ім’я ж студента буцімто було Альберт Ейнштейн.
Білобог, Білий бог, Білан — поганський міфологічний персонаж у східних і західних слов’ян, уособлення білих (добрих) сил, білого дня.