— Але я в боргу не залишуся. Всього одну ніч, — повторив я, ніби виторговував на ту одну ніч не кімнату, а саму франзолю.
— Взагалі так не можна… Але… одну ніч… У нас тепер порожньо.
— Люкс, якщо можна, — сказав я.
Франзоля не прогадала: поверх купи дерев’яних за номер я поклав їй ще двадцять баксів зверху, і вона так розрум’янилася, хоч відразу клади до рота. Та головне, я тепер знав, що вона нікому про мене не писне, хіба що з неї почнуть виколупувати киш-миш.
На мій подив, люкс тут на другому поверсі був не такий і поганий: передпокій, дві кімнати, телефон, телевізор, не було тільки, певна річ, гарячої води, але я залюбки заліз під душ і, як справжня жаба, став жадібно ловити його холодні струмені. Я, їй-право, скучав за водою, я таки був істотою води, з якої народився вдруге.
Через півгодини я вже сидів у фотелі свіжий, як з грядки, і дивився на телефон, від якого тепер так багато залежало. Але хай, поспішати не варто, нехай усе встоїться-вляжеться.
Та погляд мій постійно наштовхувався на телефон, я його так намагнітив, що він раптом задзвонив дзвінко й пронизливо. Напевно, хтось не туди потрапив.
— Алло!
По той бік дроту мовчали, там навіть не дихали, однак я добре відчував людину по той бік дроту.
Ти молодець, що не став одразу дзвонити, кажу сам собі, ти мудра жаба, яка знає, коли їй квакати, а коли заніміти, коли сидіти крячкою, а коли стрибати. Ти вже давно став жабою, ще до того, як прийшов у Леґіон і потрапив у цей елітний секціон "Жаби", крутіший за німецький "Губерт" і американську "Дельту". Ти був непоганим пуголовком ще в дитинстві, коли пересиджував під водою усіх хлопчаків і ставав вожаком на суші. А коли під час вступних випробувань до Леґіону сказали, що під водою треба протриматися не менше двох хвилин, тобі стало просто смішно, бо ти ще не знав, що це тільки початок, що потім вони розкладуть тебе на молекули, розпорошать на атоми, відтак усе це переберуть-перевіють і зроблять із тебе елементала. Уже після "ферми"[24] ти зрозумієш, що перейшов в іншу стадію існування, особливо після "диявольського тижня", коли п’ять діб тобі не дозволяють стулити ока, ти підпираєш повіки, вставляючи в очниці сірники, і все одно спиш, як риба, з розплющеними очима.
Але жабою, погодься, ти став ще раніше, вже тоді, коли простір над Аргуном розтинав кумулятивний снаряд, спрямований у твою вогневу точку, скерований точнісінько в жерло стічної труби, яка підпалила вже третій танк, і той снаряд не свистів у повітрі, не тяг за собою вогняного хвоста, його звук був тихіший від комариного писку, але ти відчув його, ти вгадав його, вичислив сьомим чуттям, і коли Мосар побіг під укіс від мосту, ти, мов жаба, стрибнув у річку, стрибнув у руду холодну воду, перемішану з брудом і сміттям. Аргун був зовсім мілкий, це він, може, уперше набрався дощової води, що міг заховати людину, та коли вибухова хвиля дістала тебе під водою і притисла до дна, тобі здавалося, що ти провалився на той світ, з якого вже не треба вертатися, однак течія підхопила тебе й понесла, понесла, аж поки не викинула, як сміття, на мілину. Ти лежав там контужений, доведений до стану гіпотермії[25], такого звичного для командос із "Губерта", "Дельти" і "Жаб", про які ти тоді нічого не чув, хоча вже носив жаб’ячо-зелене хабе, схоже на їхнє. Ти лишень чув про підерів, обрів[26], котрі тебе підібрали на тій мілині і не добили тільки тому, що мали замовлення на живий товар слов’янської зовнішности. Ось так неждано-негадано ти потрапив у "вимріяне" селище Знам’янське, що також мало свого президента і свій уряд під назвою Тимчасова Рада, яка містилася в приміщенні колишнього райкому партії Надтеречного району і мала свою армію, сформовану з карних злочинців, убивць, ґвалтівників, злодіїв, російських інструкторів та іншої шушвалі, голінної до свіжої крови. Твоє екіпірування, не задавнений шрам на плечі, місце полону не залишили жодних надій на леґенду, тим більше, що при тобі не було навіть липових папірців, виданих дядечком Толею.
У підвалі смерділо бензином, бо в наповнену ним залізну бочку посадили одного старого чеченця, якого впіймали на тому, що він, торгуючи пальним, за так віддавав його дудаєвським бойовикам, а їм, таким же чеченцям, не захотів відпустити й за гроші. Голова старого впала на груди, і тільки з того, як у бочці опускався і піднімався рівень бензину, було видно, що він ще дихав.
Другий бранець, як і я, мав обличчя не кавказької національности, проте, відколи мене кинули до підвалу, він не обмовився жодним словом: або йому відрізали язика, або вже впав у таку прострацію, що не знав, на якому він світі. І навіть тоді, коли нас двох, перевдягнувши в російську солдатську форму, вивезли за село і там, за чагарником жимолости, поклали на землю, я не міг зрозуміти, навіщо і його зв’язали, якщо сердега не тримався на ногах, а через нервову кволість на його обличчі не здригнулася жодна жилочка, коли йому до горла піднесли ніж.
— Підожди! — зупинив жилавого бороданя той, що стояв з кінокамерою. — Підожди, я зайду з того боку, так буде краще.
Ніж був довгий і широкий, як коса, він розмашисто пройшов по горлянці, легко долаючи хрящі, і з хрускотом застряг у стовбурі шийного хребта; кров цвиркнула бороданеві аж у лице, та він не став її витирати, а вперся однією рукою в колодку ножа, а другою щосили притис край леза і так гойднувся всім тілом на тесакові, що геть відчленував голову, яка тепер, уже без тулуба, здавалася набагато живішою, ніж до цього, її давно згаслі очі дивилися тепер на світ як живі.
І коли бородань, навіть не витерши кров із лиця, нагнувся наді мною з отим ножем, я дивився не на нього, а на того красивого гада, що знімав усе це на камеру, такого красивого, що мене раптом осяяло якесь чорне світло уже з того світу, і, маючи один шанс із тисячі, я звернувся до нього:
— Біслан!!! Єдине прошу — не показуй цю плівку Асі.
Він жестом зупинив бороданя, опустив камеру.
— Якій Асі?
Я назвав її прізвище.
— Звідки ти її знаєш?
— Приїхав до неї. Я її брат.
— Я не Біслан, — похитав головою красивий гад — аж непристойно красивий як для чоловіка. — А чому ти відразу не сказав, що приїхав до неї?
— Мене ніхто не питав.
— Тебе ж узяли в Радуєва.
— Я журналіст. Мене могли взяти так само і в Лабазанова, і в кого завгодно.
— Ти був і в Лабазанова? — здивувався він.
— Спершу мені сказали, що Біслан у Робін Гуда.
— Так воно і було, — погодився непристойно красивий гад і, повагавшись, махнув бороданеві: — Розв’яжи!
Той невдоволено глипнув на нього, потім перевів погляд на гицлів, що стояли осторонь.
— Я сказав розв’язати! — гримнув красюк. — Ви перевели мені плівку! Ви все зіпсували.
Бородань тим же ножем розрізав линву, якою примоцували мої руки до тулуба від пліч аж до пояса, і знов подивився на красюка, чи той не передумав. Але красюк сказав:
— Біжи вмийся. А цього закопайте.
Тоді одвів мене вбік і спитав:
— Чому ти подумав, що я Біслан?
— Не знаю.
— Хіба ти його ніколи не бачив?
— Ні,— сказав я.
— Асі тут зараз немає. І Біслана також, вони далеко. Але ми все перевіримо, я зв’яжуся з ними по телефону. А поки що вибач, дорогий, я не можу тебе відпустити.
Мене відвезли у той же підвал, де вже не було й старого чеченця, тільки бочка з бензином стояла, а наступного ранку зайшов сам красюк і сказав:
— Я думав, що ти збрехав, але ні: Асі підтвердила, що має такого брата. Вона попросила, щоб тебе відпустили. Тільки вибач, дорогий, над нами тут є ще начальство. Тобі доведеться пройти деякі формальності на фільтраційному пункті.
— Вона нічого мені не переказувала?
— Нічого. — На його до відрази красивому обличчі застигла співчутлива усмішечка.
10
Я набрав п’ятизначний номер, і чоловічий голос відгукнувся одразу.
— Вас турбують із Комітету біженців, — сказав я. — Чи можна Русланбека Ахметовича?
— Його немає. Щось передати?
— Та ні, я все перешлю поштою в Комісію Народних зборів[27].
— Спробуйте передзвонити через півгодини.
— Добре, дякую.
Я спустився в хол і запитав у франзолі, де в них можна гарно повечеряти.
— У ресторані "Рояль", — сказала вона.
Ну от, ще один атрибут європейської столиці.
— Там що, грають на роялі? — спитав я.
Вона дуже мило мені всміхнулася, розказала, як знайти королівський ресторан, та я, звичайно, пішов до пошти, де мене мали зустріти через півгодини після телефонної розмови.
Скромна зелена "сімка" із затемненим склом зупинилася навпроти пошти секунда в секунду, я сів на заднє сидіння, і водій, крім якого в салоні не було більш нікого, відразу рушив.
За всю дорогу він не обмовився жодним словом, хоч їхали ми хвилин сорок, і я також мовчав, позираючи то в бокове, то в заднє вікно, як той кіт, що його везуть невідомо куди. Ми виїхали за місто, де починалися гори, я помітив, що від нас не відстає ще одне авто, але з того, як мій водій спокійно позирав у дзеркальце заднього огляду, зрозумів, що то свої.
Ми в’їхали в дачну зону, поминувши "цеглину" дорожнього знака, й завернули на самшитову алею, яка вела вже прямо до такої розкішної хоромини, що сумніву не лишалося: це була вілла одного із Русланів. Обіч в’їзної брами стояла буда-вартівня, черговий пропустив нас на подвір’я, де біля входу в хоромину стовбичив ще один кам’янолиций джигіт. Він і провів мене до господаря — літнього сивого чоловіка, який, вітаючись, на знак особливої поваги простяг обидві руки.
— Як доїхали?
— Доїхав, — сказав я.
Ми сіли у затишній віталенці біля такого столу, до якого не доскочив би жоден "Royal", але Русланбек Ахметович ні до чого не доторкнувся.
— Ви не зважайте на мене, — сказав він. — Я, чесно зізнаюся, трохи хвилююся. Ця дівчинка дуже дорога для нас.
Ще б пак, подумав я, тільки мені одному обіцяно півмільйона франків.
— Це треба було зробити давно, — він дивився на мене так, ніби просив вибачення. — Не знаю, про що вони думали раніше. Ви… Як мені краще вас називати?
— Ґренуй[28],— сказав я.
— Як?
— Ґре-нуй!
— Гарно. Дуже милозвучне ім’я. Так от, пане Ґренуй, не знаю, як можна було таку дитину досі тримати… там.
— Дитину? — повів я бровою.
— Так, їй дев’ятнадцять років, але вона ще зовсім дитина. Я навіть боюся… гм… як це краще сказати. Я хочу, щоб вона трохи звикла до вас, перш ніж вирушати в такий світ.