Подорож ця ще дальша, отже, і клопоту більше. Звичайно, батьки обіцяли допомогти з коштами, але вирішили й самі дещо зробити.
Одна лотерея вже була. Розіграли картини Михася Петренка, котрі він сам малював, то були досить приємні пейзажі, Михасько любив малювати дерева, як Леся-Білка любила їх живий і зелений шелест. Ще було декілька інших гарних виграшів — альбом фотографій з їх шкільного життя, і колекція метеликів, котру великодушно віддав Юркові Литвину його старший брат, і колекція мінералів, зібраних кимось у Сердоліковій бухті біля Планерського. Виграшем, зрештою, могло стати все — аби над тим працювали самі школярі, бо Оксана Григорівна знову нещадно віддавала назад усі речі, роздобуті без труда.
З вечорницями припізнились трохи тому, що досі не був готовий найголовніший виграш — прегарний комплект, сукня й торбинка, над яким трудилась Леся-Білка з двома помічницями.
Окрім усього іншого, Оксана Григорівна підготувала літературну вікторину — справжнісінький екзамен для семикласників. Недарма ж на всіх поверхах висіли застережливі плакати: "До кінця навчального року залишилось... Зупинись і подумай!"
— Олександро Антонівно,— радо всміхаючись, сказала Оксана Григорівна,— запрошую вас на вечорниці в суботу. Ану ж, саме вам і пощастить виграти оту незвичайну сукню!
— Вечорниці? О, спасибі, буду обов'язково. Навіть якби не кликали — мусила б прийти, як завуч. Тільки я сподіваюсь, що ви запросите мене й на завтрашні батьківські збори. І ще одне: отой ненаписаний твір, той зовсім чистий зошит — чому там нема ваших коментарів, нема оцінки?
— Як же можна ставити оцінку за ненаписаний твір?
— А хіба вам досі не доводилось цього робити? Я допускаю: у вас можуть бути учні, яким ви симпатизуєте, але в даному випадку — це якась поблажливість, безхарактерність!
— Прошу, приходьте на збори, Олександро Антонівно,— мовила молода вчителька й пішла коридором.
...Додому вони знову зібралися йти втрьох.
— Підемо до автобуса? — запропонував за звичкою Мирко.
— Ні,— похитала головою Леся.— Мені чомусь не хочеться влаштовувати автобусну екскурсію... А знаєте, що я написала? Що батьки мої дуже хороші і я їх люблю, але мені хотілось би, щоб вони були трохи іншими, ну, такими, як Миркові. Я вдома — як дитина. Зі мною ніхто не рахується, всі тільки повчають. А з Мирком — як з дорослим... Але тепер я не знаю, чи так і досі думаю. Віддала зошит — і зразу пошкодувала.
Мирко йшов насуплений. Он як написала Білка! А в мами очі заплакані. І та нічна розмова. Як це все поєднати з думкою людей про їх сім'ю?
Юрко Литвин мовчав. Мирко мав охоту запитати, чому він мовчить, але Юркове обличчя було якесь посмутніле, якесь таке очікувальне й безпорадне, що Мирко не зважився заговорити до друга.
— Я піду до "Мартина",— сказала Леся. Вони попрощались, і всі троє рушили — кожен у свій бік. Мирко ще озирнувся — ні, його ніхто не гукав, ніхто нічого не надумав говорити, ані Юрко, ані Леся, і тоді він перейшов через невеличкий скверик і подавея коротенькими провулками повз новий корпус політехнічного інституту, повз нову бібліотеку й старий собор Юра, вниз вулицею Міцкевича, попри пам'ятник Франкові, попри університет. Ішов поволеньки, :,ювби й не думаючи ні про що, а ноги самі вели його вулицями, ступали собі без його волі, і коли він опинився під брамою музичної школи і побачив величезну мідну ручку і почув гомін і звуки фортепіано, він зрозумів, що понад усе на світі йому хочеться зустріти дівчинку зі скрипкою. Мирко перейшов на протилежний бік вулиці і вдавав, ніби уважно розглядає вітрину і ніби збирається купити склянку газованої води — а сам крадькома позирав на широку браму з мідними ручками, звідти виходили дівчатка й хлопці зі скрипками і з нотними папками і ще з якимись інструментами в чорних футлярах, Миркові раптом страшно зробилось, що він може не впізнати дівчинку зі скрипкою, тоді був дощ, і на ній не було босоніжок, і волосся прилипло мокрими пасмами до скронь, а зараз все інакше, він може не впізнати її, і вона може взагалі не з'явитись зараз, і може так само не впізнати чи не запримітити його. І коли раптом він таки побачив дівчинку і скрипку, і на сонці аж блиснуло чорне, гладко зачесане волосся, Мирко на мить аж стерп, і тепер боявся іншого: аби вона його не побачила, не впізнала, бо ж подумає, що він за курткою, що йому куртка потрібна і тому він чатує тут, біля музичної школи. Хлопець рвучко повернувся, йому хотілося кинутись геть, розштовхуючи всіх, заховатися десь — і ще більше хотілось піти вслід за дівчинкою, бачити її чорне волосся,, білу з червоними смужками сукню і білі босоніжки.
І тут йому на плече лягла чиясь легка рука.
— Троян, правда ж? Я не помилився?
Мирко звів очі. Біля нього стояв їх старий учитель малювання Каптурський. Цього року учитель вже був на пенсії, та й малювання в сьомому класі не викладали, і Мирко аж ніяк не сподівався зустрітися з Каптурський.
— В який бік ідеш, Троян?
Невизначено махнувши рукою уздовж вулиці, Мирко хотів уже прощатись, але учитель запропонував :
— Ходімо разом. Мені якраз по дорозі. Розкажи-но щось про школу, я вже з місяць не заходив — скучив, признатись...
Мирко не знав, що має казати, і йшов мовчки.
Йому згадалося, як одного разу завітав до них додому старий учитель малювання — було це ще в п'ятому класі — учитель мав при собі довгий список прізвищ, і мама подумала, що то хтось із виборчої дільниці, бо перше ніколи не зустрічалась з їхнім учителем малювання. Вони дражнили його "Каптурком", бо учитель мав прізвище Каптурський, а "Каптурок" вимовляти значно легше. Учитель носив старезний, мабуть, од нього самого старший портфель, у тому портфелі завжди лежало безліч книг, і діти дивувались, що можна так багато читати. Мама запропонувала учителеві сісти, голос, у неї такий м'який і добрий, ніби вона хоче тим голосом прикрити кожного від усіх напастей, і учитель сів, і подивився у свій список:
— То тут мешкає Троян? А чому ви просите сідати, коли ще не знаєте, з чим я прийшов?
Мирко дивився на ту сцену спідлоба, він добре знав, чому прийшов —до них додому вчитель малювання: учора Мирко співав на малюванні, а коли учитель попросив припинити, Мирко встав і запевнив, що зараз урок співів, і він таки мусить співати.
— Прошу сказати, з чим прийшли, то я знатиму,— усміхнулась мама.
Мирко тим часом приглядався до учителевих рук, вони були вузькі й сухі, з малими, ледве не дитячими долонями, учитель Каптурський водив пальцем по списку, учителя обволікав мамин добрий і теплий голос, і в нього самого обличчя чомусь подобрішало, і він сказав:
— Я учитель вашого сина. Ви мене, звичайно, не знаєте, учителя малювання ніхто ніколи не знає, я вже на це нічого не зараджу — так воно чомусь ведеться, що з нами батьки не знайомляться, а буває, що ми знаємо душі своїх учнів дуже добре...
Учитель Каптурський, знявши врешті на мамине прохання плаща, пояснював, як можна пізнати людську душу з кількох штрихів, проведених на папері. Мирко не все розумів; учитель у його бік навіть не дивився, а говорив тільки з мамою, вона почастувала гостя кавою з тістечком, учитель поволі пив каву і довго притримував напій в роті, ніби хотів запам'ятати смак його, і врешті мовив:
— Але ж ви й досі, здається, не знаєте, з чим я прийшов. Бачите, я збирався вам сказати... Я збирався вам сказати, що художника з вашого сина не буде, отже, не карайте його за погані малюнки — ну, а душа в нього добра, то видно навіть із тих незграбних і безнадійних спроб у малюванні. Ви його не карайте.
Зіщулений, знічений, Мирко боявся поворухнутись, йому здалося, що всередині обірвалося щось — так заболіло. Коли учитель Каптурський пішов, попрощавшись, мама запитала:
— Скажи тепер правду, що ти накоїв, сину... Учитель і Мирко спинилися врешті біля під'їзду на вулиці Драгоманова. Вулиця п'ялась уперто вгору — і то лиш за тим, щоб з найвищого місця знову скотитися вділ. Будинки, здавалося, не були переконані, що врешті подужають цей пагорок і, натруджено сягаючи все вище й вище, спирались один на один.
— Ось тут я й живу,— сказав учитель. — Прошу, прошу, Мирку, заходь. Поговоримо ще яку хвильку, гаразд?
"Хіба ж ми досі про щось говорили?" — хотів запитати Мирко, але якось не стало відваги. Якщо учителеві здавалось, ніби вони вели розмову, нехай так буде.
Кімната, куди його завів учитель, виявилась геть уся завішана малюнками, картинами, графічними роботами.
На стелажах, поряд з книгами, стояли керамічні вироби, різьблені 'дерев'яні скриньки й простенькі, ліплені з пластиліну, фігурки.
Навіть Миркові, недосвідченому в мистецтві, видно було, що то все робили різні руки, і різну художню вартість мали роботи, але для учителя, мабуть, важило щось інше, бо він ставищ усе те однаково на виду, однаково старанно добираючи місце як для речей мистецьких і цікавих, так і для дитячих смішних малюнків.
— Оглянь собі, Мирцю, то моїх учнів роботи. Подобається?
Мирко прикипів поглядом до невеликого портрета. То був учитель Каптурський, правда, набагато молодший, аніж зараз, і відбивалося в його обличчі не тільки те, що бачив досі й помічав хлопець — ота якась доброта й настороженість — ні, була там заглиблена мудрість; таким напруженим і водночас мудрим поглядом дивились на Мирка очі учителя, що Миркові здалося: от зараз, мовчки і без слів, учитель відповідає на всі його сумніви й на його безпорадність перед світом і перед дрібницями, і робилося спокійно, аж затишно, і зовсім не боязко, що не все до дна буває чисте й прозоре. Може, треба розуміти причину закаламученості, аби позбутись того, вибачити, як учитель Каптурський вибачив йому тоді, коли він був ще майже дитиною?
— Це — автопортрет? — запитав Мирко, показуючи на полотно.
— Ні,— усміхнувся учитель.— Я сам себе так гарно не бачу, як побачив мене автор цього портрета. Це теж робота мого учня. Я б собі дозволив сказати — найкращого учня. З мене художник зовсім невдалий, а учитель, видать, не дуже й кепський, коли ось такого зумів навчити, як ти гадаєш? — і вчитель засміявся дрібненько, майже по-хлоп'ячому, втішений такою бесідою з учнем.
— Оце все,— Мирко обвів кімнату широким рухом,— оце все роботи ваших учнів?
— Так.