Людина — суспільна істота. В неї є обов’язок.
Оленка заплющила очі, мов прислухалася до нечутного голосу. Ледь помітно похитала заперечливо головою.
— Нема обов’язку вищого від обов’язку любові. Я не відкидаю суспільного обов’язку, Сергію, ти знаєш це. Я віддаю йому всі сили. Я виховала чужу дитину, вона стала рідною мені. Але душа… Вона належить іншому. Сергію, друже мій! Як я розумію тебе. Я люблю тебе…
— Оленко, — аж застогнав Сергій, почувши те слово.
— Зажди, зачекай! Я люблю тебе, як брата, як друга. Я б навіть стала твоєю дружиною, якби…
— Якби, — мов луна, повторив Сергій, завмираючи від неясної надії.
— …якби не моє сподівання… моя віра…
— У що?
— В те, що він живий.
— Хто?
— Микола… Мені здається, що я його… зустріну.
— Оленко, — з острахом сказав Сергій. — Не треба. Це…
— Божевілля? Сама знаю. Ми ж разом ходимо на могилу. Але я нічого не можу з собою подіяти.
— Оленко!
— Не бійся, Сергію. Я спокійна. Ти зажди до весни. А потім…
— Потім…
— Я стану твоєю.
Він схилився до її руки, торкнувся долоні гарячими вустами. І Оленка встигла помітити блиск сльози в його очах.
БІЛЬ РОЗ’ЄДНАННЯ
(З щоденника Євгена]
"…Весна. В саду тьохкають солов’ї. Село засинає. Тільки десь на Лівобережжі співають закохані дівчата.
А я сиджу біля столу, перечитую космогонічну статтю про походження світу. Та ж таки ідея про першоатом, про надважку ядерну краплю, що розірвалася на частки, поча. ча розлітатися, творячи з тих уламків ґалактики, метаґалактики, всю багатомірність світів.
Згадую древні міфи. Там уже давно було сказано те саме: народження світу з вогняно-го, золотого яйця. Хіба не повна подібність? Може, древні вже мали таку схематику?
Один з основних еллінських космогонічних міфів стверджує, що Уран — найдревніший коханий Геї-Землі — породив титана Крона (Кронос — Час). А син, не довго думаючи, ски-нув батька з трону, позбавив його дітородної можливості і став володарювати сам. І щоб ніхто не повторив його батьколюбного експерименту, Крон почав ретельно пожирати своїх чад.
Яка страшна алеґорія! Ось де початок роз’єднаності світу, а відтак болю роз’єднання, розділеності, множинності. Це те, що відзначав у своїй "математиці повноти" Боґоло і його співавтор Гук.
Ур-ан. Це слово складається з двох глибинних понять. Ан — першоатом, нероздільний у древній етимології. Ур — вогонь, світло. Отже, вогняний першоатом. І коли яйце буття розкололося на частки, воно породило час, тобто Кроноса-Сатурна. Єдність була розірвана, стала множинністю. А разом з тим виник і біль, як результат відчуженості, розсипаності, розірваності буття. І вже будь-яка форма життя виникала під знаком цього болю, цієї дискретності, передавала його в генетичні глибини наступних циклів. Мені здається, що на-ша революція була у великій мірі повстанням проти розділеності світу, проти віковічного болю, щоб людство змогло осягнути нову єдність, радість співтворчості, щастя віднайденого братерства, — коли всі архаїчні суспільні формації деспотизму, експлуатації, рабства, ненависті будуть трансформовані гармонізацією і творчим очищенням планети.
Я розповів про свої ідеї новим друзям — учителеві Зеленьківської школи фізику Сашкові Яремі, лікареві Пилипу Терену і Юркові. Ярема висловив думку з приводу виник-нення та розвою світу. Ось вона в основних рисах: — Наша еволюція, пізнання, прагнення єднання, польоти в космос, розвиток у природі і все інше — відбиток самоусвідомлення, са-мозростання якоїсь меґаістоти, в тіло, в субстанцію якої ми входимо. А чому б і ні? Адже наші тіла теж тримають у собі міріади мікросвітів? Але тут слід розуміти такі аналогії якісно, а не кількісно. Механічна модель не може мати сенсу, бо навіть порівняння нашого світу й світу атомного виявляють інші закономірності. Кожен щабель якісно інший. Але суть одна — безупинне прагнення до самовідтворення, до ліквідації роз’єднання, до спроби синтезува-ти дискретні частки, ввести їх у спільноту. І біль, про який ти згадав, то є біль відтворення, боротьба за цілість, боротьба супроти розділення, війни, занепаду. І цей творчий біль пронизує всі світи — мікро і макро. Він є свідоцтвом творчого горіння і боріння.
— Не завжди, не завжди, — задумливо озвався Пилип. — Багато медиків та біологів уже не вважають феномен болю повністю еволюційним явищем. Він багато в чому штучно вихований в останніх тисячоліттях людської історії, він старанно плекався деспотами, інквізиторами, катами, жерцями в психосфері людства, формувався, як страшний дамоклів меч нашого фізіолоґічного апарату. Справді, чому звичайний сигнал попередження, неполадків, аварії, порушення став страховиськом? Це ж треба пояснити. Біль у природі помірний і не перевершує певної норми. А в людському суспільстві культ болю сягнув так глибоко, що породжує лавину самогубств, спонукає до формування реліґійних концепцій виходу з цього буття. Виробилися генетичні алґоритми історичного страху, лише такими алґоритмами можна пояснити підпорядкування мільйонів людей волі деспотів, царів, диктаторів. Страх болю не притаманний тілу в певних катастрофічних ситуаціях, він став відчуженою сутністю, ідолом, марою. І нам, лікарям, стає ясно, що боротьба з болем не лише завдання фармакопеї, але завдання соціальне й космічне.
— Як ти мислиш розв’язати це? — поцікавився я, вражений його аргументацією.
— Вихованням соціального оптимізму, битвою супроти війни, новими зусиллями для утвердження міжнародної спів’єдності, тобто вихованням людей в атмосфері певності, надії на краще прийдешнє. Це і є боротьба з болем. Треба виховувати прийдешні покоління в дусі творчої радості, щастя, братерства, співробітництва. Тоді біль як спадок древнього дракона роз’єднаності буде щезати. Біль самотності, бідності, ущербності, біль безглуздості буття, котрий так плекається західними екзистенціалістами та східними песимістами. Я вважаю, що наша країна стає бастіоном супроти світового болю.
— Проблем перед наукою, перед творчим духом людини безліч, — задумливо озвався Сашко. — І одна з головних — проблема часу. Ти правильно торкнувся ідей, пов’язаних з міфом про Кроноса. Мені здається, що десь у далекому минулому було вчинено диверсію проти правильного розуміння часу, його суті, його спрямованості. Наші далекі предки інтуїтивно відчували спів’єдність усіх фаз часу — минулого, сучасного, прийдешнього, тоб-то розуміли суть вічності як цілості буття. А пізніше хитрі й підступні жерці, щоб застрахати свідомість народу, розпанахали моноліт вічності. Минуле безслідно тане, сучасне ковзається на гребені щезаючої миті "тепер", а майбутнє ніколи не наступає, бо враз стає минулим. Ми звузили своє розуміння часу до мізерної щілинки сьогоденної актуальності. Це дозволило володарям світу маніпулювати свідомістю мас. Пам’ять минулого викреслювалася з ноосфе-ри віку, як несуттєва, ветха, марна, навіки зникаюча, а, отже, древо прабатьків не входило в життя сучасників як життєдайна потреба, як реальність буття. Обрій часу часто звужувався до кількох днів або навіть годин. Як колись — ще зовсім недавно — ми уявляли "залізні сто-впи" за просторовим обрієм, так у часовій сфері ми ще й досі оточені "обрієм сьогодення". Особливо в цьому плані стараються аполоґети буржуазного способу життя. Вони бояться зазирнути за "залізні стовпи" прийдешнього і минулого і жадають заразити наш соціум та-ким же страхом перед грядущим. Згадаймо революцію коперніканства, коли було зруйнова-но статичну сферу небес. Пора й з часом вчинити те саме. Виховувати відчуття вічності всіх його фаз — минулого, сучасного й прийдешнього. Зупинити час, як пожирателя всього, що народжується в його потоці, відкрити його наново як вічність, як єдиний океан буттєвості".
"Перечитую записи про наші розмови, радію. Як добре, що є в моєму житті вірні й мудрі друзі, з якими можна гори звернути. Треба тільки не падати в знемозі, не опускати рук, а думати, думати, творити, діяти. Думати широко, глибоко, всеосяжно. Не можна жити про-сто так, бездумно, по-рослинному. Та що я кажу, адже рослина дає чудові квіти, смачні пло-ди, дає основу нам і всьому живому. Так і людина, кожна людина повинна сотворити свій плід, плід розуму, краси, плід завершення.
Ой і далекий він, який далекий! Коли так тяжко знайти ключа до серця коханої, то що тоді казати про цілу планету?
Прийшов лист від Клави. Кілька рядків, тривожних, дивних:
"Євгене, драстуй!
З Оксанкою погано. У неї нікого нема, окрім тебе. Чого ж ти покинув її?
Я не надіялася, що ти так зробиш. Хай Роман познущався, йому не диво. А ти… ти ж не такий.
Євгене, дитятко, приїжджай, а то буде пізно.
Цілую тебе. Клава.
Роман з своєю повернувся з заграниці. Приїжджай, Євгене".
З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, не те. Невже щось знову?
Ні, ні, я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе".
Мелодія восьма
ПОЛОН ЗАБУТТЯ
ЧИ ПОТРІБЕН ДОЗВІЛ
Марія подивилася ще раз в обличчя присутніх, ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто. Тільки життя, лише практика дасть відповідь.
Насторожене лице завідуючого райвно. Він дивиться на свої пещені руки, складені на столі, але прислухається до кожного слова, до кожного нюансу думки. Для таких треба гово-рити гранично ясно, інакше нічого не збагнуть, усе перекрутять, відкинуть ще й обвинува-тять у еклектиці. Не раз таке бувало.
Бадьорий, веселий кореспондент із райгазети. Базіка й реготун. Він гострить олівця, приготував блокнота. Скажеш слово, допише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, про що говорив.
Інспектор з облвно. Поважний, серйозний чоловік. Йому нудно. Якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, яка там ще виникає ініціатива знизу, скаже слово. Та чи відчує серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції, своє живе враження, а не про-токольний переказ бесіди?
Вчителі, піонервожаті, друзі, колеґи, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься. Ті, що знають, схвильовані, тривожні.
Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок у березняку, вогку темну зем-лянку. Розмову "Артиста" з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розгублене об-личчя Стецюка, почула його хрипкий голос.