Жінка підвела голову, зраділа. Отже, недалеко берег. Чайки тримаються біля землі.
Минула ще година чи дві, доки жінка відчула під ногами пісок. Над обрієм викочувалося сонце, мереживо хвиль грало й співало барвистими іскрами. Вона побачила гряду скель, обриси пальм, смужку золотого пляжу. Втомлено побрела до берега, ще не вірячи своєму рятунку. До її слуху долинув шум прибою. Хвиля шалено билася в кораловий риф, дно знову поглибилося, вода сягала шиї. Вона у відчаї зупинилася. Що робити? Пливти до рифа? Щоб розбитися? Мілина обманула її. Даремно вона раділа.
Далеко між пальмами з’явилася постать. Зупинилася. Не розібрати, хто це — жінка чи чоловік. Стрункий стан, оголене тіло. Якась дівоча граціозність. Дівчина? Ні, чоловік. Торс оголений повністю, лише напоясник на стегнах.
Вона замахала руками, закричала. Голос пропав у шумі хвиль, мов комариний писк. Вона ще й ще закричала. Постать на березі зупинилася, завмерла. Потім стрімко кинулася до води. Ближче, ближче. Тепер видно, що це юнак. Золотаве тіло небаченого кольору, хвилясте чорне волосся нижче плеч. Юнак знову зупинився, прислухається. Потім підстрибнув у повітря і поплив над водами.
Жанна заплющила очі. Сниться їй це, мариться?..
Знову розплющила повіки. Він наближається. Босі ноги ледь торкаються хвиль, він робить плавні рухи руками, ніби загрібає воду. В зелених бездонних очах — тривога й подив. Зробив коло понад нею, війнув якоюсь пружною хвилею, аж заіскрилося в жінки в очах. Вона мовчала, не сміла щось сказати. Це неможливо! Хіба вона потрапила на іншу планету? Чи в потойбічний світ? А може, це якийсь високий йог? Адже вони досягають стану левітації.
Він простягнув їй руку, вхопив за кисть і легко підняв у повітря. Поволі поніс до берега. Вона заплющила очі, щасливо плакала. Хай триває сон. Душе моя, не прокидайся. Добрий чарівник рятує її з лабетів смерті. Не прокидайся, Жанно!
Під ногами прохолодний пісок. Ніжні пестощі матері-землі. Вона знову дозволяє жити. Жанна несміливо глянула перед собою. Рятівник стояв перед нею, тривожно усміхався, обличчя його мінилося ледь вловимим сяйвом. Чи то промені сонця?
— Дякую, — прошепотіла вона англійською мовою. — Якби не ви…
Смарагдові очі хлопця сповнилися подивом. Він ніби дивився на неї і водночас не дивився. Ніби прислухався до якогось внутрішнього голосу. Вуста ворухнулися і почувся тихий, ніби відлуння арфи, голос:
— Повтори…
— Що ви сказали?
— Повтори…
Вона подумала, що її рятівник погано знає англійську мову, і, чітко вимовляючи, знову сказала:
— Я невимовно вдячна, ви врятували мене…
— Ви? — збентежився хлопець. — Ви — це коли багато. Я і Сонце. Я і вчитель. Я і друзі. Я і пальма. Тоді це ви… ми… вони… Я діяв окремо. Кажи мені — ти.
— Незручно.
— Що таке? — розгубився він, кліпаючи довгими віями, все так же дивлячись десь понад нею. — Що таке "незручно"?
— Неетично…
— Неетично, — задумливо повторив він. — Дивні слова. Поза цілістю сприйняття. А що з тобою сталося? Ти прилетіла з тайни? Ти виснажила силу? Чому тонула?
Жанна слухала його, ніби пришельця з далекого світу. Яка "тайна"? Що означає запитання про політ? Чи він вважає, що кожна людина може левітувати? Хто ж тоді цей таємничий рятівник?
— Я не вмію літати, — спантеличено мовила вона. — Я пливла на кора6лі… на лайнері… Метеорит упав на палубу. Це було несподівано. Лайнер розколовся. Мене і ще одного джентльмена викинуло у воду. Супутник загинув, а я… чудом добралася до берега. А потім ви… ти…
— Відсутність уміння польоту? — здивувався юнак. — З якого ж ти світу? З якої сфери?
— Ти жартуєш, — усміхнулася жінка, підозрюючи, що він просто дотепний містифікатор. — З якого я можу бути світу? Адже космічні кораблі ще не літають до заселених планет? Я земна жінка, як і ти…
— Земна жінка, — повторив він, ніби смакуючи на відчуття ці слова. — В тобі відсутня стихія вогню, повітря, води й ефіру? Так? Може, тому ти не вмієш літати? Ти повністю з землі? Дивно. Я відчуваю, що в тобі є вогонь… і є ефір… Ти жартуєш…
Жанна відчула, як вона смертельно втомилася. Катастрофа, приреченість, чудоподібний рятунок… А тепер ось ця розмова з юнаком, психіка котрого повністю сформована якось інакше, не так, як у неї та знайомих їй людей. Справді, ніби істота іншого світу. З’явилося почуття незатишності, жінка лише тепер згадала, що вона майже гола. Стало незручно. Проте він теж майже нагий. А їй нічого соромитися свого тіла. Вона внутрішньо засміялася: тільки що вибралася з пащеки смерті і вже борсається в полоні мізерних традицій.
Він якось дивно зсував брови докупи, ніби зосереджено вдумувався в щось ледве чутне, а погляд, як і раніше, блукав понад жінкою.
— Ти якась збурена. Хаотична. Але голос — гармонійний. І сонце твоє сильне. Гарне…
— Сонце? — збентежилася вона. — Яке сонце?
— Твоє сонечко, — ласкаво усміхнувся він і зосередженість на його обличчі розтанула. — Дуже сильні промені. А кажеш, що земна жінка. Ти дуже ефірна, вогняна…
"Може, він бачить ауру? — подумалося Жанні. — Якщо вміє левітувати то… Напевне, так. Ось чому такий дивний погляд у нього. Він дивиться в тонкий світ психоенергій…".
Не відповідаючи на останнє речення юнака, вона вирішила перевести розмову в практичне річище:
— Куди я потрапила? Який це острів? Тут можна відпочити?
— Ти проникла в Гніздо Радості, — сказав юнак. — Наша група готується до польоту у Вічність. Дивно, як ти зуміла сюди прорватися?
Його слова були, як марення, але промовлялися спокійно і навіть буденно. Вона жалібно усміхнулася, зітхнула:
— Я вже тобі сказала: лайнер, на якому я пливла, потерпів катастрофу. На нього упав гігантський метеорит. Мої супутники загинули. Я втомилася і потребую спочинку.
— Я поведу тебе до учителя, — лагідно озвався вік. — Ходімо. Він зрозуміє тебе і допоможе повернутися до своєї сфери.
Вів рушив разом з нею до невисокої гряди скель. Ішов легко, ніби плив над піском, але, зустрічаючись з перешкодами — великим каменем чи пальмою, — вів себе якось дивно: обходив їх досить далеко, по колу, а потім знову йшов прямо. Натренований погляд Жанни одразу відзначив цю аномалію, і в ній зародилося підозріння. Майнула думка: "Невже сліпий?". Вона вирішила потай перевірити його. Раптово зупинилася, намагаючись не дихати. Він пройшов кілька кроків, не обертаючись, запитав!
— Ти притомилася? Хочеш відпочити?
— Ні, ні! — вихопилося у неї. — Треба йти до твого учителя.
Вона знову порівнялася з юнаком, скоса поглядаючи на нього. Смарагдові очі були прикриті віями, вони жили якимсь окремим життям, ніби вдивлялися у незримість. Вона зважилася на грубу перевірку: помахала рукою майже біля його очей. Юнак, не повертаючи голови до неї, здивовано запитав:
— Що відбувається з твоїм сонцем? У ньому грубі збурення. І тіло твоє деформується, руки неспокійні.
"Сліпий", — похололо в грудях жінки. Стало жаль його, і цікавість до феноменальної істоти ще більш виросла. Може, втративши зір, він розвинув інші можливості організму та психіки? Вона обережно запитала:
— Ти бачиш моє сонце? А якого воно кольору?
— Бачиш? — перепитав юнак. — Що таке бачити? Я відчуваю його. І що таке колір? Твоє сонце потужне, високоенергетичне, багатомірне.
"Всі визначення поза баченням, — сумно подумала вона. — Він повністю орієнтується в цьому світі, але живе ніби в якомусь іншому вимірі. Хто ж його опікає?".
Із-за стіни пальм вдалині з’явилися дві постаті — одна тоненька, як стеблинка, дівчинка, а друга — високий величний чоловік у довгому білому вбранні, подібному до древньогрецького гіматію, із сивою бородою і пишною гривою волосся, що сягало нижче плечей. Вони поспішали явно до них, дівчинка жваво жестикулювала, але слів ще не було чути.
— Друже, як тебе звати? — поспішно запитала Жанна. — Ти врятував мене, а я навіть не знаю твого ім’я…
— Ім’я дається тим, хто звертається до мене, — лагідно мовив юнак. — Я вважав, що в тобі вже зародилося моє ім’я. Учитель кличе мене Космоандром… а ще — Зорептахом…
"Космоандр, — подумки повторила жінка. — Космічна людина… Дивні претензії його вчителя. Певне, ось він іде сюди. Невже й учитель сліпий?".
— А яке ім’я виникло в тобі? — цікавився далі юнак.
— Загублений, — зненацька сказала Жанна, бо це слово чомусь стукало в її свідомість. Справді, викинутий десь поза людським океаном на острів забуття. Їй здавалося, що юнак розгнівається або збентежиться, але він вражено запитав:
— Як ти вгадала? Я справді загублений. Учитель казав, що Зоряний Птах загубив кілька яєць у цій сфері, і вони могли б пропасти. Щасливий випадок допоміг. Мандрували неподалік чоловік і жінка, вони знайшли загублене і попросили учителя, щоб не дав їм пропасти. Учитель сотворив Гніздо Радості, зоряні птахи вилупилися з яєць, і він нас доглядає, учить для польоту у зоряну сферу. Він твердить, що колись ми прилучимося до ключа тих птахів, котрі літають у безмірності.
"Нова міфологія, — збагнула жінка. — Вони нічого не відають про довколишній світ. Скільки ж їх тут? І чого хоче досягти сучасний міфотворець?".
— Загублений — мені не дуже подобається таке ім’я, — з нотками вини в голосі сказала Жанна. — Краще я кликатиму тебе так, як учитель, — Космоандром… або Зорептахом…
— Як бажаєш. З твоїх вуст приємна будь-яка назва. Ти близька моєму серцю і сонцю. Дивно, я не думав, що при зустрічі з жінкою може народитися таке ніжне почуття рідності.
Жанна спалахнула, збагнувши інтуїцією жінки та розумом лікаря, що в чутливій душі юнака, сліпого й відчуженого від бурхливого світу, пробудилося природне почуття потягу до протилежної статі. Вона промовчала, тим більше, що старий чоловік і дівчинка вже підходили до них. В іскристо-чорних очах патріарха відбивалися подив і збентеженість. Він зупинився і запитливо глянув на жінку, потім перевів погляд на юнака.
— Ваш вихованець врятував мене, — попередила Жанна запитання старого чоловіка. — Сталася катастрофа. Лайнер загинув. Тихоокеанський круїз. Я дуже вдячна… Мене звати Жанна Мішо… Я нейрофізіолог і генург з Пондишері, Індія… У мене своя клініка…
Патріарх підняв руку плавним жестом, і жінка відчула, що весь він сповнений дивної сили й певності. Почувся щирий голос:
— Ми раді вашому рятунку. Вихованець вчинив прекрасно.