Завтра в нас нарада по управлінню, ти, мабуть, захочеш виступити. Я не питав, хоч мої хлопці там збирають думки попередньо.
Карналь знов промовчав. Пересмикнув зіщулено плечима, мовляв, хочеш сідай, а хочеш — як хочеш. Про виступ на республіканській нараді теж не став казати, може, мав якісь наміри, може, зорієнтується завтра.
— Власне, я до тебе заїхав, вважай, ще й не за своєю ініціативою,— сідаючи й закурюючи, сказав Пронченко.— Пробач, не питаю дозволу, бо в тебе вже накурено.
— Кучмієнко був, димів. Між іншим, попередив, що ти маєш приїхати.
— Ну! От люди! На що витрачають енергію! А мене, коли хочеш, послала дружина. Щодня питає, чи я тебе бачив, а я щодня — то на те, то на те посилаюсь. Все об'єктивні причини. Хто їх тільки вигадав, ці об'єктивні причини. Знаєш, Петре Андрійовичу, не подобається нам, що ти вже другий рік не йдеш у відпустку.
— А я в неї ніколи й не ходив. Змінював тільки місце проживання на місяць. А робота не припиняється. І місце роботи не змінюється. В голові.
— Знаю, знаю. Вчені працюють у голові, а ми, чиновники, в кабінеті. Забери в нас кабінет — і ми безробітні. Так? Голова в нас не знати й для чого?
— Я цього не казав.
— Але десь у підсвідомості тримаєш таку думку. Камінь за пазухою. Не ти, то інші. Та я не про те. Хочу, щоб ти все ж поїхав кудись. Змінив обстановку. Місце проживання, коли хочеш так висловлюватися. Знаю, як тобі тяжко після того, що сталося... Але... Чим тут зарадиш? Треба жити далі.
— — Я це знаю. І намагався не думати. Здається, мозок мій працює так само напружено, може, навіть напружеиіше й з більшою користю, та... однак...
Пронченко взяв його за руку, міцно стиснув.
Помовчали.
— В мене набагато гірше,— тихо сказав Карналь.— Розум мій лишився безвідмовний, як і до того. Але враження таке, ніби зникла мета в житті. Життя втратило барви. Все сприймається ніби в чорно-білому зображенні. Втрачено надії. Після смерті Айгюль я відчуваю, як у мені зникає майбутнє.
— Ти ж знаєш: я не маю права любити песимістів, не дозволяє партійний обов'язок,— спробував збити Карналя з пону-" poro тону Пронченко.
— А що таке песиміст? — спитав той.
— Це коли навіть у ясну погоду бачать лиш туман. Зрозумій, Петре Андрійовичу, ніхто не зможе тебе порятувати. Тільки ти сам.
— Я розумію і не вимагаю ні від кого.
— Не вимагаєш, але виходить, ніби зловживаєш станом жертовності, навмисне демонструєш жертовність. Тому й раджу: поїдь кудись.
— У мене таке враження, що я вже скрізь був.
— Я знайду для тебе місце, де ти ніколи не був. Прекрасне місце, де не буде розмов ні про науку, ні про виробництво, ні про плани, ні про науково-технічну революцію. Тільки про погоду, та про море, та хіба що про кабачок "Тринадцять стільців". Коли захочеш, можеш здати норми ГПО. Я, наприклад, здав ще торік. Уявляєш?
— Чергова кампанія і галас у газетах.
— Про мою здачу норм? Ніхто не писав, це вже ти перебільшуєш.
— Не про тебе. Взагалі. Смішно дивитися, як хекають старі діди в тренувальних костюмах. Бігають, бігають, бігають, забуваючи про те, що людина внаслідок тривалої еволюції пристосувалася ходити, це її справжній природний стан так само, як, скажімо, для собаки природний стан — бігати. До речі, статистика показує, що серед прихильників бігання представників робітничого класу знаєш скільки? Всього дванадцять процентів.
— Бо молоді. А ми з тобою, Петре Андрійовичу, вже, на жаль, не належимо до цієї прекрасної категорії людства. То як? Поїдеш? Від ГПО я тебе звільняю. І від бігу. Від усього. Місяць у твоєму розпорядженні. Сьогодні пришлю путівку.
— Путівку? — злякався Карналь.— Яку путівку?
— Ну, ми ж з тобою домовилися. Тихий куточок, де ти ще не був і ніколи б не здогадався побувати. Я й сам ніколи там не був, а так, почув від людей. То що передати Веріко Нодарівні?
— Вітання й уклін. Цікую їй руки і розумне її чоло.
— Я іноді думаю про те, що в жінок більше здорового глузду, ніж у нас,— вже йдучи до дверей, сказав Пронченко.— І як це в них уживається поряд з інтуїцією, якоюсь надчутливістю, неймовірною тонкою нервовою організацією? Чоловік — надто грубий інструмент поряд з жінкою. Не станеш заперечувати? Проводжати мене не треба, Петре Андрійовичу. Я ж цілком приватно.
7
Якось не подумали вони обидва про те, що над морем найменше розуміють страждання людські. Це почуття просто чуже й навіть вороже стихії моря, гір, сонця. Людина, потрапляючи в оточення стихій, намагається не підкоритися їм, і, природно, бодай на короткий час відмовляється підкоритися також гнітючим почуттям і всьому, що веде до тих чи інших обмежень. Серед безмежжя — не до обмежень.
Сидячи над морем, Карналь прочищав серце мітлами для прийняття нових думок. І мимоволі згадувалися уривки з "Думок" Паскаля. Ми бажаємо істини, а знаходимо в собі лише непевність... Ми долаємо перепони, щоб досягнути спокою, та, лиш отримавши його, починаємо гнітитися цим спокоєм, бо, нічим не зайняті, потрапляємо у владу думок про лиха, які вже нагрянули або грянуть.
Пансіонат стояв на березі моря посеред понурих гір, видовище яких нагадувало чи то час створення світу, а чи його кінець. Грифельно-сірі, в дивних, м'яких заокругленнях гори сонним півколом оточували підкову морської бухти, налитої прозорою блакитною водою, але оббігали її здалеку, не підступаючи до берега, творили ще одну таку саму підкову, що подвоювала морську бухту, видовжувала її вже безводно,— химерна примха титанічних сил природи, які мільйони років тому розполовинили кратер гігантського вулкана, піднявши одну частину до рівня суходолу, а другу зробивши морським дном. А може, сталося те набагато пізніше, в час отих незбагненно довгих тисячолітніх зусиль сонця, вітру, дощів, які згладжували, обшліфовували, злагіднювали дикість вулканічних покидищ, перетворювали їх иримарливо-хвилясті сірі горби, скидаючи з них зайвину кострубатості, загачуючи половину безмежної чаші кратера, водночас другій половині лишаючи її бездонність і незахищеність від натисків моря. Діялося все це коло підніжжя гірського хребта, який обривався над морем диким сум'яттям базальтів, гранітів і діоритів, крізь які колись проломлювався ще один вулкан, але не зміг подолати їхню віковічну твердість, хоч яким пекельним вогнем бурхав із земних надр, розтоплюючи чорні базальти, пропалюючи товщі гранітів, розбурюючи в море понівечені скелі, розриваючи напружену камінну спину хребта.
Камінь не поступився. Розтоплений, знов застигав, націлювався в небо похмурим Чортовим пальцем, виштовхнутий з свого мільйоннолітнього ложа, ще міцніше влягався в іншому місці гігантським Троном похмурих гірських сил, розкиданий вибриз-ками скель, обставив ними свої поранені урвиська, залив пекучий біль вічною прохолодою чистих морських вод, утворив незбагненної краси, може, єдині на землі бухти: Сердолікову, Жаб'ячу, Розбійницьку, Тиху, Бухту-Барахту,— а вдалині від берега поставив у морі Золоті ворота: дві кам'яні руки, вирвавшись з земних пекучих надр, обпалені й посудомлені, сплелися над водою високим, мовби храмовим склепінням, і під тим склепінням утворився вічний затишок і якесь притлумлене сяйво, що золотить усе довкола: і море, і повітря, і шорстку поверхню кам'яних рук.
Карналь пробував учитися первісним відчуттям. Дивитися, як по небу пливуть хмари, йти щодня в гори, забиратися у найди-кіші нетрі, разом з відчайдушними студентами балансувати на краю урвищ, годинами сидіти серед кам'яних розсипищ і спостерігати, як вигріваються на сонці ящірки і як пролітає до свого гнізда на вершині гострої сивої гори старий орел, що здійснює свої рейси майже з такою самою регулярністю, як пасажирські реактивні літаки, які щодня перемірюють небо між Кримом і Кавказом у всіх напрямках.
Ах, як просто було б слідом за Фаустом відкинути стривоженість і втому, відчути повносилі пульси життя, бачити світ молодим і юним, так ніби ти щойно народився і світ теж лежить перед твоїми очима, мовби в перший день творення. "І знов стрічаю свіжих сил припливом день, що настав, явившись із туману. В цю ніч ти, земле, вічним дивом в чуття мої дихнула первозданно. Бажання дії владне і рішуче в мені прокинулось, як мрія незборима. Я знов ожив, у день новий ідучи, в нове буття— осяяне і зриме. Отак воно в житті: безмірно довго ми прагнемо чогось із нетерпінням, та раптом зупиняємось безмовно — мети близької велич нас страхає. Життя світильник запалити хочем, а перед нами — полум'я безкрає. То що ж воно: кохання чи ворожість? Загрожує бідою нам стихія, і ми додолу погляд опускаєм, і перед нами враз усе тьмяніє".
Гори справді заспокоювали Карналя, він навіть сам дивувався, бо ніколи не вірив у цілющі властивості природи, про які так багато сказано й написано людством. "А ген у горах сніжнр-білі брили зажевріли в яснім промінні сонця. Вони раніше день новий зустріли, а вже до нас той день приходить згодом". Небесне склепіння безмежно струменіло над ним, немов неосяжна арка самотності, вивищувалася над ним Свята гора, що панувала над усім довколишнім простором, округло входила в саме небо своїми зеленими схилами, сідластою вершиною, на якій майже завжди спочивали хмари, то рожеві в сонячну днину, то покошлані перед негодою, то важко-чорні від дощових вод. Гору хтось назвав Святою, мабуть, аби підкреслити її відірваність від справ земних, заглибленість у небесне, у високе й несуєтне. Але життя жорстоко вдиралося в небесний спокій гори, один з її схилів високо, аж під самі хмари, був безжально оголений, і сизо світився камінь у рваних руйновищах, і здаля видавалося, що то й не мертва порода, а ніби худі, змерзлі тіла замучених не знати й коли тут людей, які вросли навіки в плоть гори, неначе нагадування про страждання й муки. Здається, на цьому схилі ще в часи стародавнього Риму раби ламали сизий камінь для палаців Нерона, а в цю війну фашисти, мовби згадавши про жорстокий досвід своїх далеких попередників, пригнали сюди наших полонених і теж, як давніх рабів, знущаючись й убиваючи, змушували ламати сизий, небачений камінь для спорудження якогось монструального страховиська, обіцяного божевільному фюрерові його прибічним архітектором і міністром Шпеєром. Не знати, чи вивезли звідти завойовники бодай баржу того сизого каменю, бо душі в полонених виявилися твердіші за камінь, вони не впокорилися, вважали ліпше вмерти й справді всі вмерли десь у тих похмурих каменоломнях, і ніхто не знає, де вони поховані, і коли тепер ночами світяться під тою горою поодинокі електричні вогні, то з надбережжя здається, ніби то світяться душі всіх невинно убієниих, які навіть у безіменності своїй домагаються права перейти в безсмертя.
В передгір'ях теж легко простежувалися просліди давнього життя, понівеченого, понищеного, занесеного намулом часу.