ктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидіння, а товстелезна рука майстра Кіна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбік. Але залізнокрилате тіло знову здригається, потім починає стрибати вправо, вліво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кіна неспокійно, розгублено совається то в один бік, то в другий. Дихання мотора — нерівне, задихане, передсмертне.
І вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кіна озирається, синювато-бліде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає и зараз же швидко відвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землі. Доктор Рудольф чує тільки, як його пронизує дика, кричуща тоскність, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очі стрімголов летить темно-зелена маса землі. І все зникає.
І знову все з'являється. З'являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очі: вгорі — темносукняні купи хмар, збоку — задерте догори крило літака, за літаком — височенна похила стіна лісу. Доктор Рудольф хоче підвестися, але чує в коліні такий ріжучий біль, що мимоволі скрикує й іірииадає до землі, як ховаючись од кулі. Вся нога щемить ниючим, крутячим болем, і по тілу проходить мороз од самої думки про той біль, що тільки по був.
Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить і не сміє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невідомо від чого трусити, як у пропасниці Він рішуче повертає ногу й згинає її. Але біль із такою силою ріже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м'якнуть йому руки й ноги і душна млосність хилить його на землю.
І знову доктор Рудольф розплющує очі й здивовано озирається він в якійсь хатинці з косою стелею, спущеною до вікна. На столі горить маленька старовинна лампочка. Ліжко просте, білизна груба, селянська. В лівій нозі не чути болю, але, коли він хоче нею поворухнути, біль з'являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозі. Він обмацує й розуміє нога забандажована. Ким? Коли?
Нікого не чути. Знову починає трусити від болю. Як це ні до чого й нудно!
Знову прокидається доктор Рудольф і знову дивується: у віконечко сіється сіре нераннє світло дня. А трусити не перестає, і млосність огидними холодно пітними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гірше.
Потім знову на столі з'являється жовтеньке світлечко лампи. З'являються якісь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, від яких рвучко відгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кіна, але докторові Рудольфові від цих слів тільки гупає у вуха. Потім хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, від якої починає трусити.
— Нічого-нічого, пане добродію, невеличка катавасія. Тижнів три-чотири доведеться пролежати й тоді можна вдруге бити А що поганенько вам, нічого — струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слід би давати сонячного хліба. Це дуже помагає.
Цей чоловік говорить про сонячний хліб так, наче він його вже років десять уживає в своїй медичній практиці.
Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собі хліба, а ніхто інший не може ж зробити йому.
— Хм, так, рація. Шкода, пане добродію, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради Пане Кравтвурсте, у вас тепер із молока можна купіль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навідаюсь іще. До побачення! Лежіть, не рухайтесь і молочко попивайте. Ви сонячний хліб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, ніж до м'яса. Нічого, все буде добре, навіть нога вам лишиться.
Доктор Рудольф почуває, як на лиці йому виступає дурна, непотрібна, чужа посмішка й чиїсь губи в нього кажуть:
— Спасибі, пане докторе.
— Нічого, нічого Лежіть собі! До побачення!
І доктор Рудольф лежить собі й попиває молочко, вернувшись до "старого режиму". От тобі й переліт! Бідний, милий майстер Кін! От тобі і зустріч, і Сонячна машина, і обожнювання, і нова ера, і перемога над тою, що там десь, у лабораторії, кається й жде на нього. Там, може, іде люта боротьба, там, може, будується новий світ, там, може, справді, ставлять тріумфальні ворота для його в!їзду (через те, може, для більшого сюрпризу й не присилали ні потяга, ні літаків за ним і дивно мовчали). Бідний, бідний майстер Кін! А він тут, у сільській хаті, лежить із забандажованою ногою, безсилий, безпорадний, повернений на "старий режим". Що це — глум якихось таємних сил! Його, Рудольфа Штора, винахідника Сонячної машини — на молоко?! Але краще вже молоко, ніж млосне тремтіння. І доктор Рудольф слухняно й з огидою п'є молоко, яким щедро заливає його родина Кравтвурстів — батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це роблять — однако по ж молоко виливати треба або не доїти корів. Але и те сказати, нащи їх тепер не то що доїти, а взагалі тримати! А нащо поле мати? А кози на якого біса? Хіба що на шкіру?
Взагалі в Кравтвурстів маса всяких клопотів із ліквідацією "старого режиму". День у день виникає раптом те саме питання: чекай, а навіщо це тепер? Рудий, із фіалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий із пантелику: ні хитрувати, ні викручуватись, ні відгризатись од цупких лап життя вже не треба А що ж треба? І чи це надовго? А он, кажуть, негри з китаицями будуть Сонячну машину в людей віднімати.
Вони охоче заливають хорого не тільки молоком, але й розмовами, запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, і доктор Рудольф чує, як старий Кравтвурст за щось лає Сонячну машину й Емму. А Емма з незалежним виглядом гупає ногами по дерев'яних сходах, ідучи до своєї кімнати, і раптом згори вниз одгризається до батька:
— Овва! Овва!
— Оі я тебе оввакну! От я тобі покажу "нові порядки". Щоб ти не сміла мені й ногою з хати виступитиі Чуєш там!
— Овва! І сьогодні піду, і завтра, і коли схочу.
— Ану, спробуй, спробуй!
— Оі і спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старі порядки? Візьму собі свою Машину та й піду геть од вас. І що ви мені зробите? От двоє, троє, десятеро собі коханців мати му — що я, боюсь когось? Чи хто за моїх дітей журитись буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила — і нікого не потребую. Ото, тепер не ті порядки, тату Нема чого Сидіть отам, та їжте з богом сонячний хліб, та спіть на здоров'я, коли старі. А я молода і молодого й хочу. От вам і все!
І, затупавши ногами так, що склянка на столі цокає об глечик, Емма весело мугиче в себе в кімнаті біскаю, тупчнться, одягається, прибирається. На хвилинку вона вбігає до хати до Рудольфа, чогось шукаючи по всіх шухлядах, і під неї дійсно пашить таким молодим та здоровим, що доктор Рудольф аж зітхає.
І з сином старий свариться, бо й син майже ніколи дома не буває. Але Отто тільки посвистує й навіть не відповідає старому. І бідний Кравствурст іде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о батькову владу зводить нанівець. До цієї Машини були діти як діти: роботящі, слухняні, без дозволу з обійстя нікуди. А тепер — як ранок, так і повіяли до хлопців, дівчат, до біса.
— Ну, добре, а що ж їм, пане Кравствурсте, дома робити!
— Що, що! Як сонячний хліб, так і роботи вже ніякої не має? Шити, прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що їм тепер батько? Візьму, каже, Машину під пахву й піду собі геть. Сказало б воно мені коли отак? Я б йому показав "не боюсь". Любовників! Ну? Так в очі батькові й каже. Про чоловіка не думає. Любовників Я б отого Рудольфа Штора, коли б він мені попався, добре б випрасував за його Машину! Розпуста, а не Машина!
Рудольф Штор посміхається.
— Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, їсте сонячний хліб тої Машини?
Кравтвурст хитро й сердито примружує очі.
— А що ж мені, картоплю їсти! Чого ж би я не мав його їсти.
— Так чого ж ви лаєте Машину!
— А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому пискляті давати в руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякій же родині, а тій, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через неї, порядок держав. А то що ж воно діється: начальства ніякого нема, поліції нема, залізниці нема, свічок нема, нічого нема. Розбишацтво, злодіяцтво таке повелось, якого вже сотні літ тут у нас не чувано. Приходять тобі в хату, наставляють до грудей револьвер і: "Ану, давай білизну, давай одежу, чоботи". Забирають і йдуть. То за це спасибі казати Сонячній машині? Оце до замку пана Горнфельда з'явилися собі панки з сусідньою містечка, забрали собі найкращі кімнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить. Що йому казати? До кого йому жалітися? "Це, — кажуть, — тепер спільне". То за такі порядки дякувати Сонячній машині? А що хліб її добрий, то добрий, то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.
А дні плентаються так помалу, одноманітно, біль так повільно меншає, нетерплячка так дряпає за серце, що хочеться відрізати к бісу цю ногу, покинуть її тут і їхати до Берліна. Що там? Справді окупація чи сільська вигадка?
Уже доктор Рудольф і сонячний хліб їсть, уже Емма одної ночі втекла-таки з батьківського дому, взявши не тільки Машину, але й усю свою одежу та білизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хаті, спираючись на палицю, а про Берлін усе ж таки ніяких звісток немає. Нічого й балакучий кругленький лікар не знає, хоч і дуже цікавий би знати.
На його думку, Берлін окупували не індокитайці, а американці Американцям хочеться давно встановити свою гегемонію на весь світ. От вони скористалися ослабленням Німеччини й під виглядом заведення порядку захопили її.
— А чого ж залізниці не ходять?
— Не добалакались іще до краю. Сторгуються — пустять Терором беруть, терором.
Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпається в маленьке заплакане вікно, по горах лазять, як безпритульні пси, шмат ки хмар, Кравтвурст без потреби довго обгупує черевики на порозі дому, надокучливо, без мотиву свище в кухні Отто. А ввечері нема чим світить — ніде ні свічок, ні нафти не мож на добутії, всі крамниці порозтаскувало населення, продати — ніхто не продає за гроші, чого вони тепер варті. Мі