Вiн схопив Малушу за руку й повiв до великої кам'яної купелi бiля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу.
— Во iм'я отця, сина, святого духа хрещу тебе, рабо, i нарицаю тобi iм'я...
Пiднявши вгору очi, священик замислився.
— Надаю тобi iм'я Марiя, — закiнчив вiн. — Малушею ти була i Марiєю вознесешся...
З тим Малуша й залишила церкву над ручаєм... До самого порога її провiв священик, потiм передав i щось тихо сказав жiнцi, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви.
Вiн не скоро пiшов звiдти. Схилившись у куточку бiля воскової свiчки, писав лiтопис цих суворих днiв. Написав i про Малушу.
Тiльки закiнчивши все це, священик став, сховав лiтопис у тайнику, що був зроблений у стiнi за одною з iкон, за престолом, погасив свiчку в олтарi. Пiсля цього вiн тихо пройшов через вузенькi дверi в саму церкву, погасив там свiтильник. Звуки його крокiв пролунали на каменi. Темно було надворi, i священик довго порався, замикаючи дверi. Над церквою в гiллях свистiв вiтер, близько в березi ревла хвиля.
— Тур! — покликав священик. Двi темнi постатi вийшли з кущiв i наблизились до священика.
— Ходiмо! — стомлено промовив священик, i вони пiшли разом до Гори, де вiн жив.
Бородатi християни-гриднi завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолi й у передграддi, люди старої вiри часто нападали на християн. Зовсiм незадовго до цього, коли священик закiнчив вечерню i йшов пiзньої ночi до своєї хижi, з кущiв на нього полетiло кiлька каменiв. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бiйку. А скiльки ще гидоти, соромництва, всiлякої ганьби чинять вони християнам. Священик i тепер iшов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровеннi чоловiки з грубими цiпками в руках. Нелегко утверджується Христова вiра над Днiпром, ой нелегко.
Що злигоднi минулого буденного життя, коли вiриш, що все це пройшло, а попереду життя вiчне й щасливе? З церкви Малуша пiшла iз жiнкою-обращеницею, що, мiцно тримаючи її за руку, раз у раз говорила:
— Господи, помилуй! Господи, помилуй! Iти їм довелося недовго. Близько вiд церкви, мiж деревами, що сплiтались гiллям i корiнням, по схилу гори ще в давнi часи воями й людьми викопано було чимало печер, в яких вони ховались вiд ворогiв. В одну з них потайною стежкою жiнка й привела Малушу.
У куточку там горiв свiтильник, у промiннi його Малуша побачила зеленкуватi глинянi стiни. У печерi був важкий дух, пiд стiною на перетертiй травi лежало кiлька чоловiк.
— Лягай! — прошепотiла жiнка й показала куточок пiд стiною.
Малуша лягла, й жiнка — поруч з нею.
— Як тебе звуть? — запитала Малуша.
— Во хрещеннi Софiя... Се речеться — премудрiсть божа.
— А я тепер Марiя, — промовила Малуша.
— Спи, рабо божа Марiє!
Крiзь отвiр у печеру вривалось холодне повiтря з-над Днiпра. Там шумiв вiтер, i Малуша чула, як здригаються i скриплять надворi дерева, до її вуха долетiв i шум хвиль, що починали сердито бити в крутi береги. Але тут, у печерi, було тепло, затишно, тут були такi ж, як i вона, у яких на свiтi нiчого не лишалось... I тихий спокiй обгорнув спраглу душу раби божої Марiї. Пiсля всього, що сталося, їй захотiлось тiльки спати, спати.
Засинаючи, подумала вона тiльки про одне: "А як тепер син Володимир? Днiпро сердитий, холодний. Чи є де в теплому заснути йому, як менi?"
А сон все склеплював i склеплював повiки.
5
За упругом вставали все вищi й вищi хвилi, вони налiтали на лодiю, жбурляли її з боку на бiк, важко було добрати, де небо, де земля. А вiтер знову напинав вiтрила, лодiя стрiлою мчала вперед, у темрявi на тлi сiрого неба окреслювалось ще кiлька чорних лодiй, що, як i перша, то виринали, то зникали, по лiву руку громадою лежали гори, праворуч — вкритий лiсами низький берег.
Добриня сидiв на носi передньої лодiї й пильно дивився вперед. Нехай лютує вiтер, нехай на Днiпрi гуляють найвищi хвилi — перед ними далека дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять їхати вдень i вночi. Поки на Днiпрi — лодiї вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало.
Добре погуляли в Києвi мужi з Новгородської землi. Випивши на прощання меду й олу, залiз пiд насад, вкрився хутром i спить боярин Михало. Скрiзь понад упругами й просто на днищах лежать i аж хропуть iншi бояри, спить i дружина. Вiтер грає, весла сохнуть, чом i не перепочити! По два вої не сплять тiльки на кожнiй лодiї: один пильнує за вiтрилом, другий тримає стерно — i того доста!
Спить i князь Новгородської землi Володимир, син Святослава. До пiзньої години, доки київськi гори не сховались в iмлi, сидiли князь Володимир i Добриня на кормi лодiї, прощались iз землею батькiв, — хто знає, коли i як доведеться їм повернутись сюди. Потiм князь лiг пiд навiсом, Добриня прикрив його теплим опашнем — нехай спить. А Добриня не спатиме.
Але не тiльки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг шумить, реве, хвиля за хвилею налiтає, кипить, вирує вода, i все бiльше i бiльше у нього думок.
Думає Добриня про те, як колись давно плив вiн цим шляхом звiдти, де зараз сiра iмла, — з Любеча, з такими ж, як сам, отроками до Києва, в дружину княжу.
Добриня, як i всi отроки, хотiв тодi попасти до Києва, але боявся невiдомого майбутнього. Що могла обiцяти йому доля: коня, лук та ще хiба, як i батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пiсках?!
Днiпро широкий, Дунай далеко,
перетнем мости через все море,
зрубаєм главу царю ромеїв,
принесем дому i честь, i славу...
Воно так i було. Вiн одержав з княжого двору коня i лук, одягнув порти, почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тодi його стало набагато важче вбити, але смерть так само чатувала на нього.
Раптом вона вiдступила. Згадуючи у цю нiч минуле, Добриня не мiг сказати, де й коли пролягла та межа, за якою вiн перестав бути отроком княжого двору, а став дружинником, i то переднiм дружинником княжим. Проте так було. Там, на Горi, Добриня довго був, як i тисячi людей, гриднем. I несподiвано вийшов у старшину, став близькою для князя людиною.
Вiн перебрав багато випадкiв iз свого життя i не знав, чим завдячувати своєму щастю. Вiн ходив iз князем Iгорем на деревлян, але ж тодi нiчого особливого не трапилось. Вiн їздив з княгинею Ольгою на полюддя, але й тодi чогось не лучалось. їздив вiн ще й з княжичем Святославом — на лови, в далекi сторожi до РоднI, але в княжича були свої, кращi вої, вiн покладався тiльки на них.
Пригадав Добриня i Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Вiн одразу вiдмахнувся од цiєї думки: не вона, а вiн дав у руки сестрi щастя, вiн, пошкодувавши батька, вивiз її з Любеча, вiн потай привiз її на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горi, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тiльки заради Добринi княгиня Ольга пожалiла Малушу, коли та вчинила грiх з княжичем Святославом.
Добриня пригадав нiч, коли покiйна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово "смерд", пригадав, як стояв вiн тодi у дворi й ждав Малушу i як сказав їй, коли вона вийшла: "Що ж ти наробила, Малко!"
Але вже до того Добриня вiдчував, що вiн не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у походi, сотенний у дружинi. Любо було, либонь, i княгинi мати ключницею сестру сотенного. Нi, щастя, як це думав Добриня, давно ходило взап'ять за ним, вiн тiльки не мiг пустити його поперед себе.
Проте, вiдчувши своє щастя, Добриня мiцно вхопився за нього, i те, що iншому видавалось би лихим, умiв повернути на свою руч. Тому вiн, дiзнавшись, що Малуша непразна i що її висилають у село, так радо згодився їхати з нею, тому вiн так пильно оберiгав її в Будутинi, тому вiн молився до зiр, коли вона народила сина, тому вiн мiцно тримав Володимира, коли за наказом княгинi забрав його в Малушi i вiз до княжого двору.
I тому вiн так легко забув тодi про Малушу... Згадуючи її, боявся тiльки одного: аби вона не з'явилась до княжого двору. Адже тодi сорому на Горi не оберешся, покiйна княгиня була крута на словi — раз сказавши, не перерiшувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горi? Пiсля смертi княгинi вiн, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов. Немає Малушi. "Нi, — думав Добриня, — у кожної людини своя доля, що судилось Добринi, те не годиться для Малушi".
А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як вiн крок за кроком ходив за княжичем Володимиром, як оберiгав його вiд кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо доля княжича стала його долею, бо Добриня зараз тiльки вуйко, а стане колись близьким родичем великого князя. "Князь Добриня", — подумав вiн, i йому стало навiть душно серед цiєї ночi. "А чому й нi? — пробiг раптом холодок тiлом. — Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз носить золотi гривни на шиї. У Новгородi жде Володимира велика слава. А хiба може слава Володимира обiйти його, Добриню? Родичi, одного кореня й кровi..."
У цей час зустрiчна хвиля з великою силою ударила лодiю, i Добриня, щоб не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру дошку. Ще раз вдарила хвиля, обвисло, затрепетало мокре вiд роси вiтрило. Лодiя зупинилась, а Добриня, пiдставивши вiтру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не перелягає вiтер.
Але нi, то, либонь, вихор пролетiв над Днiпром, вiд пониззя вiяв дужий вiтер, вiн вмить напаяв вiтрила — лодiя стрибнула, зарипiла, й полетiла, й полетiла в пiтьму.
"Добре, — подумав Добриня, — коли отак вiятиме низовка, то будемо за два днi й дома, в Любечi..."
Дома! Вiн посмiхнувся. Звичайно, добре було б зупинити лодiю бiля високої кручi, зiйти на берег, пройти з мечем бiля пояса, з гривнами на шиї й опашнем на плечах до рiдного дворища, де колись жили славетнi дiди його, де народились батьки й вiн сам.
Але нi! Добриня не зiйде на кручу бiля Любеча, а, навпаки, проведе лодiї понад правим берегом, далi вiд рiдного дворища. Батька, напевне, дома немає, але, рятуй, Перуне, мати вийде до берега, ще й повисне, як водиться, у сина на шиї. Що скажуть тодi мужi новгородськi, що скаже князь Володимир? Воєвода Добриня — i смерд Микула... Нi, вiн проведе лодiї далi вiд Любеча!
У цю нiч Добриня, як це вже бувало й ранiше, вiдчув, що душа його розривається на двi половини.