Починається осінь, шляхи в полі несходимі, куди не поглянь — розпуть...
Проте страшна не розпуть у полі, князь Володимир запитує сам себе й не знає, що робити, він ішов — і раптом став, дивиться й дивується, що ж содіяв?..
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Навесні, коли вишні в садах Дніпра всипало, мов снігом, цвітом, у місяці травені померла цариця Анна.
Вона хворіла довго, мабуть, з того часу, коли приїхала з Константинополя, тільки хвор її спочатку не виявлялась; надто худорлява, думали всі, цариця, дуже тендітна...
У останні роки Анна схудла, почала кашляти, зиму лежала в гарячці, коли ж на Дніпрі скресла крига, відчула себе зовсім недобре.
До неї кликали кращих лічців Києва й інших, далеких, городів, але всі вони, бачачи висхле тіло цариці, чуючи її страхітливий кашель, смутно похитували головами. "Сушениця* (*Сушениця — сухоти.), — говорили, — одна надія на бога". Свящвники ж, яких кликали на поміч, молились і також веліли уповати на бога.
Бог не допоміг — цариці Анни не стало. Серед Десятинної церкви на невисокому помості стояла зроблена кращими дереводілами й обкована сріблом труна. Навкруг неї, в усіх притворах, під склепінням і в олтарі, лили яскраве проміння безліч свічок, світильники, панікадила; скрізь стояли пахучі весняні квіти. Над труною гучними голосами безперервно читали священні книги диякони, на хорах час від часу лунали тужні молитви. Священики правили погребальну службу, на горному місці сидів єпископ Анастас.
Десятинну церкву так забили люди, що ніде було протовпитись, — вони стояли один у один внизу, в усіх притворах, сінях, ще багато їх так забили верх церкви, що дехто навіть побоювався — а чи не заваляться стіни.
Стояли, звичайно, не абияк, а з добором, хто був ближчий до живих князів, тому легше було доступитись і до мертвої цариці — біля самої труни стояв князь Володимир з сином Борисом, обабіч і одразу ж за ними — мужі ліпші й нарочиті, воєводи, бояри, князі земель, що перебували у Києві, сли, гості.
Багато було слів, гостей і всіляких людей ромейських, вони за життя не відходили від цариці. Тут, у церкві, в темних платнах, чорні, хижоокі, вони, як круки, стерегли свою царицю, а водночас пильнували руських людей.
Князь Володимир, ставши біля труни, довго дивився на тіло тієї, що називалась його жоною, царицею Русі. Вона лежала худа, висхла, серед рожевих, жовтих, бузкових квітів, окреслювалось тільки надзвичайно бліде, спотворене тінями смерті обличчя.
"Що робить смерть?! — подумав князь. — Невже це цариця Анна?"
Потім він обвів поглядом церкву. Блрзько біля нього нерухомо стояв Борис, навкруг — у блискучих, золотом і сріблом шитих ризах, — священнослужителі, далі — мужі, воєводи, бояри, а вже за ними — огнищани, тіуни, ябетники, мечники, жони.
І чомусь князеві Володимирові стало страшно, йому здавалося, що він бачить страхітливий сон... Немає цариці Анни, але лишилось те, що прийшло з нею. Ніколи не буде Володимир таким, як був колись, ніколи не буде такою, як у минулі часи, Русь...
Тепер біля князя Володимира не було нікого з рідних чи близьких, з ким він міг би поділитись радостями й печалями, порадитись, перекинутись принаймні щирим словом.
І, як це й мусило статись, єпископ Анастас виявився єдиною людиною, що розуміла горе, муки, розпач князя Володимира, він, треба сказати правду, денно й нощно був тепер біля нього, чулий, щирий, близький.
Вони говорили про справи, о, як багато було цих справ у князя Володимира, що починав відчувати старість, а відтак і хвороби, болячки, — у ці літа кожна людина бачить далеко, хоче зробити багато, але може так мало, часом і невдало, через що ще дужче відчуває немощну свою руку, зазнає поразки й кривди, проте не хоче, не може здатись.
Єпископ Анастас говорив з князем Володимиром про Русь, він бачив багато непорядків у городах і землях, через що радив князеві менше брати на свої плечі, більше ж доручати іншим.
Так, Анастас багато говорив про священнослужителів, вважав, що вони повинні допомогти Володимиру і його синам-князям, щоб князі управляли, а священики служили їм і судили людей.
Нарікав єпископ і на те, що багато священиків не живуть, як треба, не мають домів і земель, надіються на те, що хтось їм щось дасть.
— Ти, княже Володимире, добре зробив, — говорив єпископ, — що віддав мені, сиріч церкві Богородиці, десяту частину своїх добр, сам бачиш — не собі беру, все кладу на церкву... Чому ж ти, княже, так не печешся про інших єпископів і священиків, іже сидять у землях?.. Зроби устав церковний — дай скрізь десятину церкві, а на священство поклади суд.
— Не можу брати десятини на церкву з усіх земель, там суть свої князі... — відповів князь. — І суд князі мусять чинити самі в землях, на те їх і послав.
Ні, в цей час, відчуваючи навіть хвороби й болячки свого тіла, князь Володимир все ж не хоче поступатись церкві, думає керувати землями сам...
Проте церква робить своє, єпископ Анастас не відходив від князя.
— Я хотів тобі сказати, княже, що минулої ночі священики нашої церкви бачили над могилою княгині Ольги знаїменіе...
— Яке знаменіє, єпископе?
— Коли священики вийшли з церкви, було дуже темно, а над могилою світилось дивне сяйво...
— То, либонь, ішов хтось із світильником, — спокійно сказав князь.
— Ой, ні, княже... Вони кинулись одразу до могили, аж там нікого не було... пустота, ніч.
— А сяйво?
— Сяйво піднялось, полинуло до неба...
Князь Володимир нічого не сказав — йому треба було йти до Золотої палати говорити з боярами. На цьому розмова з єпископом про сяйво над могилою княгині Ольги й закінчилась.
Але через кілька днів єпископ знову завів мову про могилу Ольги, розповів, що священики знову там бачили сяйво й чули голоси в небі.
Був вечір. На столі горіла свіча. Князь Володимир дивився на єпископа широко розплющеними очима, в яких була тривога, а може, й страх.
— Скажи, єпископе, що ж це? Анастас витримав його погляд, відповів:
— У Візантії й інших землях суть множество святих... Якщо хтось благочесний помер, а над могилою його буваютзь знаменія і чудеса — то бог вказує ще одного святого. На Афоні-горі, де я навчався й приймав постриг, мощі* (*Мощі — кості (др. руськ.).) всіх ченців через три роки після смерті викопують, кладуть у комітирій* (*Комітирій — сховище (гр.).) і дивляться да по времені, аще кого добродітельного бог восхоще прославити, явить на них чудеса.
— То княгиня Ольга... — почав і не кінчив князь. Єпископ сказав:
— Якщо святі є в Римі, Візантії й інших землях, то мусять бути й на Русі; це окраса церкви, гордість держави, наше заступництво на небесах.
Князеві Володимиру стало страшно — з юних літ своїх вій пам'ятав бабу Ольгу — сердиту, черству, від отця свого знав правду про неї — це вона розлучила його з коханою Малушею, забрала в матері дитину, а в нього — Володимира — матір, багато людей ще й нині згадували її як жорстоку, безсердечну княгиню.
Єпископ Анастас неначе вгадував думки князя. Проте знав, що робить, цілив у душу Володимира.
— На землі всі люди як люди, але княгиня Ольга була першою християнкою на Русі, стоїть нарівні з апостолами, вона — свята, княже Володимире, для Русі, для нашої справи це потрібно.
І єпископ домігся свого — через короткий час темної ночі гридні оточили Воздихальницю, розкопали могилу княгині Ольги, єпископ з священиками розкрили корсту, вийняли кості, однесли їх у Десятинну церкву, де вже приготована була срібна рака.
— Бог восхотів прославити княгиню Ольгу — мощі її нетлінні, — сказав Анастас.
Після служби над ракою з мощами Ольги князь Володимир, крокуючи поруч з єпископом Анастасом на Гору, довго мовчав, а потім зупинився й промовив:
— Я б хотів... одного б я хотів на схилі літ своїх, отче...
— А чого? Скажи мені одверто, княже.
— Аще помру, щоб ніхто не відав, де поховане моє тіло.
— Навіщо говориш так, княже?
— Боюсь смерті, — пересохлими устами вимовив Володимир.
— А безсмертя?! Адже є безсмертя, княже Володимире, — відповів на це Анастас, але в голосі його також був страх, тривога.
Володимир дивився на небо, що висіло над сірими стінами Гори, й мовчав.
Ще через короткий час єпископ Анастас завів мову про сина Володимира Ізяслава, що був князем полотським і там помер, і про сина Ізяслава Всеслава, який помер через рік після батька.
— Маю вість від єпископа Стефана з города Полотська: над могилою Ізяслава й Всеслава творяться чудеса, бог являє знаменія.
— І вони святі? — спідлоба подивився на єпископа Володимир.
— Аще бог восхоще, того й прославить, чим більше на Русі святих, тим краще, княже.."
Літописець пише:
"Літа 6615-го* (*Л і т о 6615-е — 1007 рік нашої ери.) перенесені Ізяслав і Всеслав у город Київ, в святу Богородицю..."
Від церкви не відставала й Гора: слава князя — її слава, честь Володимиру — честь і їй.
В Золотій палаті воєводи згадують давні походи, коли відбивали червенські городи.
— Княже Володимире, — встають мужі нарочиті, що прибули з города Волина, — ми тобі служимо вірно, вічно, нехай же відають про це діти наші й онуки... Просимо назвати город Волин Володимиром.
Глибоко, спираючись на поручні, сидить князь у кріслі отців своїх, похмурим поглядом дивиться на воєвод, бояр, мужів. Тепер у нього завжди похмурий погляд, недовіра й хижий блиск в очах.
— Бути Волин-городу Володимиром!.. — лунають крики в палаті.
Чому ж так смутно, тоскно й боляче Володимиру-князю?
І це не один день, не місяць, ідуть літа, все, здається, стало на місці, зникло старе й торжествує нове — чого ж печалитись Володимиру?
Пережитого не можна витравити з душі. Якщо замислитись і пригадати — там стільки кривд, образ, горя. Проте як не боляче, а Володимир з приємною, радісною печаллю пригадує всі ці минулі літа — вечори в теремі отчому, коли був молодим, юним, ходив до Перунового требища, слухав колядки, в ніч на Купала, одягнувшись у звичайне платно, спускався до Почайни, стрибав через вогні...
Новгород... А хіба там не було радості в князя Володимира — він твердо сидів на столі в землях полунощних, мріяв про далекий Київ, отця і матір, сади над Дніпром!
І так усе — минуле відступало, його вже не було, але воно жило в душі старого князя Володимира, будило спогади, мрії.
Пізнього вечора князь Володимир стоїть на ганку терема.