Волинь

Улас Самчук

Сторінка 89 з 193

На острівці та навколо ставка старі осокори. З їх листя капає роса і по гладенькій, чистій поверхні ставка викреслює рухливі кола, що швидко збільшуються, взаємно перетинаються, добігають до берега і там никнуть. У воді відбивається синє небо з ковтунястими хмарами. З осокорів спадає лист, падає на хмарини і, здається, разом з ним пливе під берег.

Володько йде далі. Ось подвір'я школи. Кілька великих дверей. Коли б Володько знав, у котрі з них входиться, то він одразу б увійшов. А то став і вагається. Острах його бере. Він ще ж ніколи не входив у такі великі двері. Хто зна, що там за люди за ними. В кожному разі не такі, щоб Володько почувався перед ними гаразд. Він приготовив своє "свідєтєльство" і шапку зняв. Ну, Володьку! Сміливо вперед! Добре. Він одважився, виходить по кам'яних сходах, відчиняє великі, білі з мідною клямкою двері і входить у коридор.

Школа вже почалася. Тільки що скінчилася перерва, по класах гудуть школярі. Коридором біжать до класів учителі. Коло вікна стоїть священик і розмовляє з молодим кучерявим у галіфе панком. Священика Володько знає. Це ж дерманський батюшка. У нього на устах вічно насмішкувата міна. Здається, він не розмовляє, а кпить. Володькові не хочеться самому підходити до батюшки, але той помітив його.

— А тєбє чево? — питає Володька. Володько ніяковіє, цілує батюшку в руку, подає своє свідоцтво і каже:

— Я, батюшка, хотів би записатися до школи. Нашу школу я вже скінчив, і ось тут свідоцтво.

І батюшка, і той другий у галіфе розглядають свідоцтво. Володько стоїть, мов на шпильках. Йому здається, що саме тепер важиться його доля. Батюшка перечитав і каже:

— Так, так. А ти чей? Володько сказав.

— Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку виєхал? Знаю. Ну, а как? Єсть там у нас какоє мєсто? — звертається до кучерявого панка.

Той хитає головою. Володько запирає дихання.

— Нєт мєст. По трі на партах сідят,— заявляє панюк.

— Господін учітель,— просить Володько.— Я так далеко йшов. Ми були з татом перед двома тижнями і нам сказали, що школа аж за два тижні буде.

— Ето да! Но тєпєр нєт мєста і канєц. Нет. Понял? Їді сєбє дамой.

— Гаспа...

— Нєт, нєт, нєг! Нельзя! Школа переполнена! — заговорив батюшка. — Слишіш же, што нєт мєста?

Після цього батюшка і кучерявий панок підходять до класів. Володько залишається сам на коридорі. На душі в нього тягар. Він зовсім не допускав, що і тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди додому і кінець. Добре їм казати. Стільки років жив цією думкою, а тепер іди й кінець.

У класах іде навчання. Які щасливі там сидять хлопці. Володько не може їм не заздрити. Але ж він ніяк не може вертатися додому. Що скажуть тато, знайомі? Скажуть:

— Ну, от. Пішов. Поставили його там на "акзамин", а він тобі ні бе, ні ме. І прогнали.

Володько стоїть коло вікна. Не піде звідсіль. Обдумує, що має сказати тому вчителеві, щоби він його зрозумів. Бо ж він не розуміє його. Не може ж так бути, щоб не було там якогось одного місця. Він буде стояти. Він не великий пан і з приємністю перестоїть тих кілька годин навчання. Не може ж він. ніяк не може вертатися додому.

Година довго тягнеться. Володько стоїть і сподівається. Надія не покидає його. Він хоче. Він неймовірно хоче. Він знайде якесь слово і ті зрозуміють його.

Нарешті дзвінок. Година кінчається. З класів виходять учителі, а за ними роєм сиплють школярі. Володько переймає батюшку.

— Ти єщо здєсь? — питає той здивовано.— Ступай дамой! Нєт мєста і больше нєчево гаворіть!

І батюшка пішов. Він навіть не хоче з ним говорити. Всі вчителі також не звернули на Володька ані найменшої уваги.

Володько відходить. Та сама дорога, але він не помічає вже ні ставка, ні осокорів. Йому боляче. Не розуміє, чому люди такі недобрі. Він так мало собі бажає, а вони і того йому не дають.

Дома не сказав нічого дядькові. Порішив піти ще завтра, а може, якраз приймуть. Але і завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й інші навіть не хотіли Володька чути. Прийшов додому і хоч-не-хоч, а розказав дядькові.

— А ти ж їм сказав, що пішки аж з Тилявки йшов? — питає дядько.

— Певно, що сказав.

— А "свідєтєльство" своє показав?

— А що ж. Певно.

— А чому ж ти не попросив добре?

— А хіба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, "мест" і все.

Дядько Єлисей далі не питає. Він міркує. Володько міркує також. Обом їм невесело. Після дядько каже:

— Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою підем... Де самого архимандрита.

Серце Володькове підскочило. Надія, мов блискавка, знов мигнула на його захмареному небі. Добрі дядько. Ні, що не кажіть, а Володько таки в щасливий мент народився. Всі за ним. Хай тамті ще почекають. Ми побачимо, хто-переможе. А дядька він завсіди любив. У них короткозорі очі, але вони багато знають. Кожної вільної хвилини у них завжди книжка в руках. У війську "унтирцером" були, татар вчили і з ними татарської мови навчилися. Вони люблять співати:

І кепести чекарган,

і барчак тукарган,

і кузук утарган,

матер буис семинга.

Оповідають про старе, про князів та генералів. Щось неприємного, скорбота якась, чи що... Дядько напівноважно, напівжартом питають:

— А чи знав ти князя Ашкінази?

Володько всміхається, і йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли і є, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати можливості до виходу з тяжкого становища.

На другий день дядько натягає свої "нові", ще з передвоєнного корту штани, взуває вояцькі чоботи, не менш від штанів історичного кашкета, бере улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком ідуть до монастиря.

Приходять. На монастирському подвір'ї спокій. Увійшли до будинку, де живуть ченці, і запитали, кудою зайти до архимандрита. Їм показали. Довгий, темний коридор. З обох боків багато дверей. Широкі, старі сходи провадять на другий поверх. Там показали їм одні двері. Єлисей відчиняє їх і бачить, що за ними ще одні двері. Увійшли.

Опинилися в мешканні архимандритового келейника. Це блідий, зі синіми на скронях жилками, хлопчина. Він ввічливо привітав гостей, просить сідати й зачекати. "Його преподобіє" зараз прийдуть. Чекання. Невеличка келійка. Стіни закопчені. Чорний образ Христа в терновому вінку і якогось єпископа, подібного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.

Володько зітхнув. Дядько подивився на нього і моргнув рудуватою бровою. Не журися, мовляв.

По короткому часі двері раптом відчиняються і входить архимандрит. У чорному, високий, стрункий, подібний до Христа, він одразу подобається Володькові. Ясні хоробливо блискучі сині очі. Борідка каштанова клинцем. Такої ж барви довгі коси, розділені посередині виразним проділом. Володько з дядьком підходять під благословення.

— Ну, гості мої? Кажіть, що вас направило до мене,— заговорив архимандрит.

— Ваше високопреподобіє! — зачав дядько.— Оце прийшли ми до вас просити, чи не могли б ви з ласки своєї допомогти нам примістити оцього хлопця до школи при семінарії. Це є син мого брата. Живе у крем'янецькому "уєзді", п'ятдесят верстов звідси. Прийшов він таку путь пішки, а школа не приймає його. Має добре "свідєтєльство".

Архимандрит глянув на Володька, підійшов до нього, поклав свою руку йому на голову.

— Ну,— каже він.— Бачу, що він дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з управителем. А ти завтра приходь туди.

Володько ожив. Ці кілька слів вернули йому віру в справедливість. А також він певний, що є радість велика, тим більша і яскравіша, чим темніше її тло і чим тяжчий шлях до неї.

Вийшовши від архимандрита, Володько до цілого світу сміється. Радісно йому. Так багато стало простору і так весело світить велике сонце. Ах, як приємно ступається по такому просторому світі. Йдуть — дядько і він... Як мало треба було, щоби зробити їх щасливими, щасливими в повному розумінні слова.

На черговий день Володько вже у школі. Учитель, той самий у галіфе, показав йому його місце. Школярі, що сидять на тій лавиці, не хочуть, щоб Володько коло них сидів, їм і так тісно. Володько притаковився зовсім на краєчку лавиці. Йому все одно. Йому не треба багато місця. От краєчок один і досить. Зате він слухає виклад. Говориться про слов'ян, про їх племена. Перед кожним учнем невеличка книжечка в червоних політурках. Шкода, що Володько не чув усього спочатку. Ці вже другий тиждень учаться. Але не біда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.

А тим часом оповідається, як слов'яни йшли до варягів, як просили їх: "Земля наша велика й обильна, но порядка в нєй нєт. Приходітє, княжітє і владейте намі". Володько уважно це слухає. В його уяві постають нові образи. Починає знайомитися з минувшиною свого краю.

Проходять дні. Володько вчиться. Пізнає, що найкоротше віддалення між двома точками це проста лінія. Довідується про пасати, мусони, бризи. Рюрики. Усе нове, все цікаве. Усе пориває за собою. Ціла Володькова увага там, у книгах. Забув за поле, за свої коні. Лиш час від часу пригадує собі дім і журиться, що то робить хворий батько.

Товариші все ще не приймають його до свого гурту. Нічого. Вони ж ще не знають Володька. Як вони можуть так скоро пізнати його. Почекайте лиш, дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливість врости в оточення, навчитися сміливо ступати по широких залах, голосно й отверто вимовляти слова, яких є повні уста, але яких не пускають назовні скромність, непевність, сором. А тоді знов розгорнеться Володько, і всі побачите, що ви помилилися.

І так сталося. Володько швидко вростає у тверде середовище школи. Першим відкриває його вчитель, той самий, що не хотів його прийняти. Після першого запиту на лекції Володько виходить із честю. Другий підкреслює його вагу. Третій зміцнює і закріпляє її. Сусіди — перший Володимир Галабурда, другий Леонід Товстий, що не вимовляє літери р, м'якшають, рохманіють. Вони ще, правда, величні й недосяжні, але погляди їх час від часу спадають із недосяжної висоти і на Володька. Решта товаришів також наближаються до нього міліметровими кроками. А Володько все росте, все ширшає. Ось він вже і ступає сміло. Якоїсь суботи достукується до бібліотеки. Там повно книг, і Володько може їх читати. Просто — бери і читав. Скільки хоч, читай. Майн-Рід, Жюль Верн, Марк Твен. Боже, скільки тих чудернацьких назв. Які дивовижі, які чудесні краї, які люди.

86 87 88 89 90 91 92