Навіть гірше, бо в кожному табуні і в кожній зграї є свій привідця. І у вовків, і в оленів, і в диких коней. Бачив, як летять журавлі? Ватажок попереду і наказує: крикне — і ввесь ключ або сідає на землю, або здіймається в путь.
— Іч, куди ти загнув... — покрутив головою Бородавка.
— Та й у тебе в курені, певно, суворо. Не дозволиш молодикові тобі вказувати? Ще тут, на Січі, сяк-так, але в поході...
— Та я б його, собаку, шаблею зарубав, — грюкнув по столу Бородавка.
Він був приборканий. Хміль його зовсім розвіявся, а разом із хмелем і його бурхливий запал. Тепер із Бородавки мотузки можна сукати. Сагайдачний і це зважив. Але кинуті обвинувачення були надто глибокі і по-своєму струнко пов'язані й серйозні. Треба було раз назавжди викоренити їх з Бородавчиної голови.
— А щоб ти не бовкав дурно язиком, як останній собака, — скажу тобі, — Бородавко, що я задумав, — з удаваною миролюбністю й довір'ям сказав Сагайдачний, сідаючи за стіл.
Сів і Бородавка, викресав огню і задимів запашним турецьким тютюном, рештками стамбульської здобичі.
— У Жолкевського не півтори тисячі чоловік, а тільки вісімсот, — почав Сагайдачний. — 3 такими силами йому перекупок ганяти на ярмарках та грабувати по шляхах переїжджих. Сюди він і носа не суне. А магнати з ним ворогують і не стануть під його команду. Отже, нема йому звідки чекати підтримки. Дамо ми міцнішу охорону чумакам, а самі візьмемося до власних справ. Треба нашій сіромі пороху понюхати і досвіду військового набути. А старий чорт тим часом утомиться ганятися за чумаками. Жовніри почнуть ремствувати: утримання їм два роки не сплачено — ось і грабують вони на стації. А наші ж не вівці: око за око — зуб за зуб. Жовнір у дядька — барана, а наш гречкосій — у нього коня. Жовнір у нього корову, а дядько йому кулю. А тут розумні люди та кобзарі підуть по селах, вихваляючи наше життя: і вільно, і сито на Січі, і весело... Забажається й жовнірам нашої каші покуштувати. Почнеться осінь, холод... Половина їх і порозбігається, а пани не люблять взимку воювати, бояться холоду. А наш брат до всього звичний. Отже, ніяких виписчиків не буде.
Бородавка недовірливо тріпнув головою. Мовилося про те, що було стрижнем усього Бородавчиного думання, і хоч він і заспокоївся, але твердо держався свого.
— Е, ні, батьку, ти не відвертай справи вбік. Крім виписчиків, є ще й поспільство. Як йому живеться під панською п’ятою? А козакам, що живуть по панських маєтках, по староствах та крулевщизнах? Адже ж їх намагаються обернути на панське бидло. Який же ти козацький батько, коли ти не дбаєш про них?
Сагайдачний тонко посміхнувся.
— А ти мене питав, чи пам'ятаю я про них, чи ні? Ти гадаєш, що я з панами сват і брат, а я на них готую силу, тільки не хочу закінчити так, як Наливайко та інші. Коли б ще щось путяще з того вийшло... А так... У тебе, Бородавко, голова гаряча, ти з п'яних очей і до пекла полізеш, а я краще спочатку подумаю та на папері підрахую, що і як. Мало ще нас з панами воювати. І гармат у нас замало, і військового ладу ми ще не навчилися. Знаєш, нащо нам походи? Це школа наша. А ось коли набереться в мене сто тисяч добірного війська, підкуреного порохом і загартованого в боях, з доброю зброєю та арматою, — тоді заговорю я по-іншому. Наша сила росте повільно, але невпинно, як дуб. Але, і як дуб, вона міцніша за всіх інших. Очікую я, сплю і бачу вві сні, як збиратиму по полях панські голови. Не швидко вистигне мій баштан, але такий врожай він мені вродить, що тільки дивись. І не самих королев'ят, а й короля Зигмунда спихну я з трону в три вирви. Тільки треба ще почекати, щоб вистигла наша сила, щоб не проливати марно крові. Треба стримувати буйні голови, бо не пани, не коронні гетьмани, — а такі голови, як твоя, можуть загубити нашу волю. Боляче й подумати, до чого можуть призвести завчасні й необачні виступи.
Бородавка навіть люльку вийняв із рота і дивився на Сагайдачного, як зачарований.
— Уже десять років, — провадив далі Сагайдачний з оксамитовими нотками болю й суму в голосі, — день і ніч згуртовую я нашу силу, збираю по зернятку, як скупердяга гроші. І щоб хтось прийшов, розкидав, розвіяв її по степах попелом! Тоді загине наша воля, загине все. Гасиш у собі і біль, і образу. Що ж ти гадаєш: не боляче мені, коли такий вояка, як ти, кидає в обличчя таке підле слово, що ти тут бовкав тому кілька хвилин. І ніхто собі не уявить, що в душі вашого гетьмана.
— Та чого ж ти мовчиш?! Сам на образу напрошуєшся!.. — скрикнув Бородавка. — Хіба ж я задля себе прийшов? Задля цієї ж волі! Треба говорити. Позатикати пельки тим, хто на тебе роти роззявляє.
Сагайдачний знизав плечима:
— Божевільний! Та коли б я таке слово кинув козацтву, так за тиждень про це знала б уся країна від Ворскли до Карпат і від Чернігова до Січі. Довідалися б пани про наші наміри і не чекали б нашого виступу, Розчавили б нас, як жменьку хробаків. Де ти таке бачив, щоб ватажки розповідали ворогові про свої військові заміри? Мовчати треба. Мовчати, як мерцям, і таємно готуватися до бою. І якщо ти десь бовкнеш зайве слово, — сам, як Юда, зрадиш волю козацьку.
Бородавка почухав потилицю і щиро зітхнув:
— Ех, батьку! Та коли б я знав!.. Та хіба б я таке базікав? Та я шаблюкою був би зарубав кожного, хто на тебе пельку роззявив би.
— А мені, гадаєш, не боляче?.. А сумління мене не катує, казав Сагайдачний, як актор, входячи в свою роль і зливаючись із нею, — коли моя наречена десь ридає в турецькій неволі, муку невільницьку приймає, а я не хочу війську вклонитися, просити, щоб урятувати її. Бо не хочу і не можу я пролити жодної краплі козацької крові задля свого власного щастя, поки не перемогли ми свого головного одвічного ворога. Не хочу розпорошити те, що збираю я для останньої боротьби на життя і смерть. А може, її вже потурчили? Може, зараз, в оцю хвилину, гвалтує її розпусний баша або мурза в своєму гаремі. А я мовчу... І мовчатиму, — скочив Сагайдачний з місця, — тому що в козака одна родина — Запорозьке військо і одна батьківщина — Січ-мати.
Бородавка мовчав, приголомшений, пригнічений. Упустив люльку і не міг її підняти. Сагайдачний раптом виріс в його очах, перетворився на казкового велетня, героя, мученика і страдника за свій обов'язок.
І стиха, відчуваючи, як щось лоскоче йому в горлі, низько вклонився йому Бородавка.
— Прости, батьку... Не знали ми, в думках навіть не було... Та хіба ж ми тебе не любимо й не шануємо!.. Хіба ж ти не наш рідний батько, не наш ватажок? Eгe-гe! Ta весь світ тебе знає й боїться. Сам султан тікав від тебе, киваючи п'ятами. Та горло я тому передеру ось цими руками, хто наважиться про тебе гавкнути зайве, орле ти наш непереможний!
— Ех, синку, — поблажливо всміхнувся Сагайдачний. — Допіру ревів, як бугай, а зараз співаєш акафісти. Іди, дурненький! Час вечеряти. Проспись, а завтра подумаємо, що його діяти... Але Жолкевського нема чого боятися. В нього жменька. Сором козакові тремтіти перед нею. Ми не діти і не курчата перед шулікою.
Бородавка постояв ще хвилину, похитав головою, почухав потилицю, захоплено посміхаючись, і затупотів до дверей важкими чобітьми.
А Сагайдачний підвівся з місця і стурбовано заходив з кутка в куток.
Не встигли причинитися двері за Бородавкою, як на порозі виріс Свиридович:
— Можна до пана гетьмана? — шанобливо схилив він голову.
— Можна, можна, пане осавуле. Я сам думав по вас послати, — відповів Сагайдачний, але вираз схвильованості не зник з його обличчя.
— Пан гетьман усе ще схвильований, — зітхнув Свиридович. — Розумію і співчуваю. Я тільки раз бачив прекрасну панну Настю, але знаю, що за такі очі можна головою наложити. Бідна! Серце кров'ю обкипає, думаючи, як вона там страждає.
— Так... важко... Але не тільки тому. Щомить нові прикрості. Нелегко гетьманувати на Січі, — відповів Сагайдачний і по хвилі спитав: — Що скажете, пане?
— Гадаю, що моя пропозиція розвіє хмари з чола пана гетьмана, — чемно вклонився Свиридович.
Віч-на-віч із Сагайдачним він говорив своєю звичною вибагливою мовою, не підроблюючись під голоту і більшість січовиків. — Допіру розійшлися від мене курінні отамани. Я скликав їх на маленьку нараду ось у якій справі: чули ми з Танцюрою оповідання Коржа і подумали, що багато води втекло за місяць. Час нам подбати про новий похід на береги Понта Евксінського, а пану гетьманові час подумати й про панну Настю. Човни повернулися з Києва і гниють по затоках. А ловити на них деркунів та плотицю — таке ж безглуздя, як палити з гармат по комашні або сіяти решетом дніпрову воду. Ані користі, ані розваги. Візьмемо щось з вісімдесят-сто човнів, посадимо на них голоту — хай хміль з голови повибивають та здобудуть нам і собі хліба козацького. Надто-бо вони вже галасують та лізуть, де їм не треба.
Свиридович наче читав у душі Сагайдачного. Сагайдачний схопився з місця і схвильовано стиснув йому руку...
— Невже ви так і ухвалили?
— Сливе так. З тридцяти восьми курінних отаманів я запросив тридцять чотири. Таких, як Бородавка, Барабаш та Зануда, нам не треба... Дали згоду тридцятеро. Решта вагається: вони бояться, що не буде куди збути збіжжя. Вони відправляли його до Ак-Кермена [231] і вантажили там на турецькі томбази. Я їх запевняв, що в разі походу саме військо купить для себе все до останнього лантуха: Тут я вже рискнув, не порадившись з паном гетьманом... Вони ще не дали відповіді, але, якщо пан гетьман згодний, я можу зараз дати їм завдаток. Тоді справу остаточно розв'яжемо і завтра вранці почнемо орудувати. Важко це буде. Голота аж зубами скрегоче на пана Жолкевського. Доведеться добре за них узятись, а головне — усунути баламутів та ватажків. Я вже вжив деяких заходів: наприклад, відрядив Балику на розвідку. Хай він докладно довідається, де розташовані польські загони, скільки їх, яка в них армата... Нам це докладно відомо, але... поки він вернеться, справу розв'яжемо без його участі.
Сагайдачний замислився.
— Він розумів, що старшина на Січі все. Але бували хвилини, коли "оскаженіла голота" не піддавалася ні якому му впливові і замість робити те, що бажалося старшині, кидала її з каменем на шиї в Дніпро. Боротьба буде розпачлива й бурхлива. Давно забув він хвилини вагань і сумнівів, бо для ногаїв і кримських беїв наскоки на козацький степ були постійним джерелом прибутків, а не помстою за морські походи, як офіціально пояснювали турецькі дипломати.