я переріжу його надвоє".
Жовтобрюхів на скелях була сила. Але ми їх не чіпали. Нас лякало те, щоб часом не потрапити зненацька полозові в обійми. Тільки ніщо не віщувало біди. Ми пішли поміж скелями видолинком — і невзабарі помітили печеру.
— Тут, — пошепки сказав я Семенові, показуючи на отвір у скелі, куди могла пролізти й людина. Ми підвели рушниці, але даремно: ніщо з тієї печери не вилазило.
Щоб зменшити нервове напруження, ми стали кидати в печеру каміння. За хвилину звідти виплигнула жаба й сіла неподалік, позираючи на нас своїми витрішкуватими очима, немов глузуючи з нашої легкодухості.
Ми із Семеном, засміявшись, подумали, що тут полозів немає, і сміливо почали обходити скелі. Під час огляду ми побачили в різних місцях ще чотири печери й кілька глибоких і широких щілин у скелях. Щоб наполохати полозів, ми заходилися жбурляти каміння.
Оглянувши всі закутки, ми, веселі й задоволені своєю відвагою, пішли назад через ліс, прямуючи тією стежкою, на якій, підіймаючись угору, ми похилили та столочили траву.
Хвилин із десять простували, радісно розмовляючи. Крізь дерева можна було бачити вже й Середню скелю. І тут Семен злякано обернувся назад і сіпнув мене за рукав:
— Дивись, що воно за стовп?..
Я озирнувся, і справді: кроків за сто від нас стояв стовп, або високий пень.
— Мабуть, то дерево так обгоріло, — сказав я, — що тільки пень лишився. Він весь обвуглився й блищить... Та як ми його не помітили раніше?.. Тепер він був за якихось 20 — 30 кроків од нас!
— Семене! — тільки й устиг я скрикнути, вжахнувшись, а далі в мене язик немов задерев'янів, бо я розгледів, що той стовп має на версі гадючу голову — довгу, вузьку й огидливу й що та мара насувається на нас і дивиться таким поглядом, що його не забути до смерті. Чуб у мене підвівся дибом, а серце немов спинилося в останньому ударі.
Не пам'ятаю, як те сталося, а тільки моя рушниця вистрілила — і я кинувся навтіки. Біг мов навіжений, нічого не тямлячи й нічого не бачачи; на березі я ледве не збив із ніг діда Харька. І, в чому був, шубовснув у Дніпро.
Холодна вода трохи вернула мене до пам'яті, і я, щоб не втопитися, схопився за човен. Цієї ж миті з гущавини вискочив і Семен; випаливши навмання з рушниці, він влучив дробом у казанок із кулішем і в дідові чоботи.
— Чого ви, навіженні! — гукнув Харько. — Схаменіться!
Але зуби в мене цокотіли, а язик задубів, і я не зміг ні слова мовити; Семен же, вскочивши в човен, схопився за весла й намагався його відіпхнути від берега, хоч той і був прив'язаний.
— Ага! — сказав тоді Харько, беручи до рук сокиру. — Мабуть, бачили полоза... Давайте сюди рушницю...
Він узяв Семенову рушницю й, поклавши біля себе сокиру, став насипати в ствол дробу й пороху, потім обернувся до мене:
— Вилазьте, паничу, з води — досить уже сорому набрався...
Це глузування Харька і його могутня постать відразу вернули мене до притомності. Я вибрів із Дніпра і, залізши в човен, вихопив з-за халяви кинджал.
— Він сюди не піде... — сказав Харько, кладучи пістона на курок. — А ваша рушниця де, паничу? — спитався він у мене...
Почуття сорому охопило всю мою істоту. Нерви мої не витримали, і я сховав свого кинджала в піхви, сів у човні на лаву й, затуливши обличчя руками, почав ридати.
— Отакого ще не було! — примовляв Харько. — Та ви що дівчина, чи що?
— Як я покажуся на очі Семеновому батькові? — вихопилося в мене крізь сльози. — Що я скажу, загубивши чужу рушницю?.. Та ще й як? З переляку!..
— Ну, нема чого побиватись, — пожалів мене Харько. — Ми зараз підемо і її знайдемо.
— Отже, Семен не такий боягуз, — невгавав я. — Він не покинув своєї рушниці!
— Ну, хто його знає, — засміявся наш дід, — що воно краще: чи покинути рушницю, вистріливши у ворога, чи тікати з нею світ за очі та стріляти у своїх... Ач, як чоботи понівечив...
— Добре, що онучі товсті, а то б і поранив, — і Харько нахилився, розглядаючи побиті халяви.
— Вибачте, діду, — мовив Семен і, як і я, вдарився у сльози.
Серце старого лоцмана пом'якшало, і він став заспокоювати нас:
— Ну, нічого, паничі... Адже ви ще сливе діти, а діждете своїх літ, то, може, з вас люди будуть... Ходімте разом шукати рушницю...
Я ще весь тремтів з остраху; щоб приховати свою легкодухість, я, здається, тоді охоче пішов би й на смертну кару. Після деякого вагання згодився вернутися до лісу й Семен.
Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував, оголивши кинджала, а мій приятель прихопив із собою весло. Тримаючись протоптаної стежки, ми за якихось 150 — 200 метрів од берега побачили мою рушницю. Вона не лежала, а стояла прикладом догори: мабуть, коли я втікав, то вона вирвалась із рук та й заплуталась у рясній і високій траві.
Ми дійшли аж до того місця, де, як мені здалося, ми, було, розпізнали полоза, і Харько за кілька кроків подав нам знак рукою, щоб стали. Ми заніміли — ані руш.
— Ось... — сказав старий лоцман, ступивши вперед. — Тут полоз чомусь бився й корчився... Бачите, як потолочена трава? Це він хвостом так... Чи не поранили ви його ненароком? — Харько довго придивлявся й прогортав долонями полеглу траву. — Так і є... Бо знати краплі крові... Зараз полоз, напевне, десь у своєму кублі...
Ми рушили впоперек лісу нашою стежкою і невдовзі вийшли до скель. Тут на камінні й ми із Семеном уже розгледіли червоні краплі й цілі смужки. За цими слідами ми дістались до однієї з печер, у яку ми жбурляли каміння.
— Полоз рідко вилазить на світ, — сказав Харько, — Тільки тоді, як уже хоче їсти; а коли що знайде й проковтне, то знову ховається і лежить у печері днів шість, або й більше, аж доки знову зголодніє...
Я був дуже задоволений із того, що поранив полоза. Мені навіть здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справді влучно стріляю...
"Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, — думав я. — А може, ще полоз і здохне від завданої рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив..."
— Ну, нема нам чого тут гаяти час! — мовив наш наставник Харько. — Ходімте до нашого коша юшку їсти з того казанка, де лишився дріб панича Семена...
Ми вернулися на берег до човна, і я, скинувши із себе мокре вбрання, порозвішував його сушитися на лозі. Мені чомусь не хотілося їсти: я їв дуже мало й почував себе якимось кволим.
До вечора ще лишилося чимало часу, але ми із Семеном уже не мали охоти полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалекої дніпровської плавні до Сагайдачного прилетіла велика зграя білих, дзьобатих баб. Вони сіли нижче Дурної скелі на камінні, що заборою простягалося по мілкій воді, від скелі до берега, і стали ловити маленьку, а часом і середню рибу, ковтаючи її так легко, як ми із Семеном вареники. Я навіть не підійшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних, незграбних птахів, бо мене почала трусити пропасниця; і тільки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб їхати до Кічкасу.
Сівши на гребку, я спершу не мав сили підняти весло, але небавом, гребучи супроти води, зігрівся, а доки дісталися до місця, то й упарився — і пропасниця покинула мене.
Так і скінчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми із Семеном якось соромилися згадувати про неї, а про Америку та героїв Майн Ріда звідтоді забули й думати.
НА РУЇНАХ СІЧІ
З юнацьких літ мене цікавило, чому це люди ніяк не впорядкуються, щоб усі однаково добре жили й усім було вільно, як от у наших запорожців, що не мали ні панів, ні мужиків, ні старців, ні дуків. Загадкою здавалося мені и те, що вибірна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутність її на урядових посадах цілком залежала від волі січового товариства; наші ж сучасні урядовці не здатні забезпечити спокій серед громадянства та здобути його прихильність, бодай і мають необмежену владу и повну незалежність од тих, ким керують.
Мов неприкаяний, тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Січей, перепливав із нестримною хвилею Дніпрові пороги, мріяв на скелях Сагайдачного й Хортиці, плавав протоками й лиманами Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу й Капулівки, схилявся над могилами славних лицарів, марно сподіваючись знайти десь відповідь на свої питання, або хоча б почути правдиве слово про те, як загинула остання вільна українська громада.
Якось улітку, надвечір, знову прибув я до Капулівки, де була Запорозька Січ за славного кошового Івана Сірка, і, спинившись у хаті знайомого вже чоловіка, негайно пішов у берег Чортомлика. Мале хлоп'я охоче перевезло мене каюком на руїни Січі, і я подався по ямах і кучугурах, що позоставалися замість церкви, січових куренів і пушкарні. Іти було недалеко... Дніпро змив більше половини Січі. Ніщо тут не нагадувало про минулу славу цього краю й про великі битви тих, що жили тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарівний краєвид степу й Чортомлицької плавні не тішив мене, і в моєму серці стало так сумно, як на тих руїнах, де я ходив.
Сутеніло. Я вернувся до слободи, але в хаті було душно, і я пішов за село, на город земляка Мазая, щоб поклонитися могилі-домовині славного запорозького орла кошового Сірка.
На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав і Великий Луг, що розіслався на схід сонця до самісінького небокраю, і хати потомлених працею довгого літнього дня хліборобів... Тільки Чортомлик та Дніпро зі своїми протоками, Павлюком і Підпільною, ще виблискували... Але й вони, нарешті, почорніли, й у їхній воді променилося лише сяйво яскравих зірок.
Я довго сидів із журбою та згадкою про минулу волю Запорозької громади, міркуючи собі, що коли б вона була й досі, то мали б ми в кого повчитися громадської справи й вільного життя... Думки мої непомітно полинули в страшні часи руйнування того орлиного гнізда, де я перебував.
Давно вже все навкруг мене заснуло, і скрізь стояла непорушна тиша. На мерехтливі зірки поволі насунулися хмари, і все довкола сховалось у пітьмі. Не видно було не те, що жодної хати, а навіть самого надгробка на Сірковій могилі.
Нудьга давила мені серце. Я не відчував, скільки пробув на могилі, й схаменувся тільки тоді, коли з-під землі пролунав пригнічений таємничий голос: "Ти знову, сине, на моїй могилі? Ти хочеш знати правду про останні часи моєї славної Січі?"
Я зрозумів, що це голос Івана Сірка, й радісно відповів:
— Хочу, славний батьку! Хочу...
"Так візьмися руками за мій надгробок...