Аби зібрати таких та заполучити довіру, співав пісні. Спершу веселі, ті, що кличуть до гурту чи й спонукають ударити лихом об землю в гурті, далі всякі: ті, що беруть за серце й розчулюють, і ті, що роблять щойно розчулене серце крицею. Коли ж нагледів: гурт зібрався он який, заспівав і про потятих на Дунаї.
Чув та й бачив: дух повіданого не лишень вразив — заворожив торжкових. Кам'яніли видом і слухали, слухали і кам'яніли. Аж поки не урвався котромусь терпець.
— Та дивовижа, — запитав, — що про неї співається в пісні, витвір пісняра чи обри справді чинять таке з підневільним їм людом?
Світозар осміхнувся втішено й поклав на струни щойно чаклуючу на них десницю.
— Витвір, щоб знали, завжди є відгуком чийогось серця на людську втіху чи безліття.
— Може, й так, а все ж...
— Не віриться, еге?
— Таки не віриться. Що ж ромеї? Невже простили обрам тоту кривавище, той глум над людом своїм?
— Далебі, не вельми печалилися ним, коли пішли по тій кривавиці всією своєю ратною силою не на обрів, а на склавинів, котрі он яку згубу мали того ж таки літа і від тих-таки обрів.
— Ано, — стали на Світозарів бік торжкові. — Істину кажеш, піснярику: далебі, не вельми печалилися. Чули ми про тоту напасть, що її мають склавини. Не відали тільки, що ті, від кого удостоїлися її, мали свою і мали від обрів. Ти всюди буваєш, чоловіче божий, багато видиш і знаєш. Чи не скажеш нам, коли настане край безліттю, як і жорстокості людській, як і безглуздю?
— А ви самі не відаєте, коли?
— Де відатимемо, коли люд —пішов такий, що його і в ступі не влучиш?
— До чого тут люд? — озвався один із натовпу, досі мовчазний :і суворий, ба навіть гнівний з виду. — Ніби люд жадає боролищ, посилає рать на рать і зчиняв січі. То все привідці, ти їхнії злі умисли колотять світом і ллють крив ні в чому неповинного люду.
— Гадаєте, що так?
— А чом не гадати? Ніби з того, що каже пісняр, не видію. ІІіби наш князь ліиший за привідцю обрій чи ромеїв. Скажете, не проливав стільки крові, як ті два? То проллє ще, ось увидите.
Сказав і пішов пріч.
— Тіпун тобі на язик, — вилаявся котрийсь із лимарів.
— Чо він? — поцікавився Світозар і кивнув на того, що відходив.
— З тих, що мають обиду на князя Келагаста. Умкнув доньку його і зробив своєю наложницею.
— Отак? Князь Келагаст має наложниць? А що ж ;. Даная?
— Далебі, не вельми втішана тим. Усяке подейкують, та ; то всього лиш подейкування. Як справді є там, не відаємо.
Діла-а... Келагаст, виходить, не лише з окольними князями дозволяє собі сваволити, з людом дулібським також. На що ж він покладається? Чи такого поважатимуть? Чи за таким піде хтось, тим паче в тривожний чаг? Безліття ж бо витає над обводами землі Троянової й ось-ось може пересягнути через обводи.
Не на добро се. Бігме, не на добро. Що ж вчинити, коли так, йому, Світозарові? Відцуратися Келагаста и вернутися на отню Тивер? Воно ніби й так: і чистий може забруднитися, обертаючись у бруді. А все ж чи на ліпше складеться, коли вчинить саме так? Князь Тивері, яко кревний, був би йому надійною опорою і однодумцем, се правда. Та не через князя Тивері і не через когось іншого вестимуться сольські перетрактації, коли дійде до того, лише через Келагаста і Волин. Сеї мислі дотримувалися, коли йшлося про антів, у Візантії, те саме чув із уст князя-вітця Склавинії Лаврита. А коли так, чи варто поспішати із втечею від Келагаста? Волин — не тільки Келагаст, тут є ще рада старійшин, є, зрештою, й Даная. Що коли старійшини — не такі вже й прихильники Келагастових діянь, а Даная — не така вже й безсила спадкоємиця княжого столу на Дулібах? Ано, втекти з Волина ніколи не пізно, треба пенробувати спершу, чи не поталанить угомонити Келагаста, а відтак і заволодіти Волином.
До кого ж піти йому передусім? До Данаї, Келагаста чи до старійшин? А-а, чим Цур не жартує, піде передусім до Данаї. Чує серцем, нелегко буде говорити з нею про Келагаста, коли вона он як принижена яко жона і княжа донька Келагастом, та якось уже поговорить. Чи то ж даремно ромейські навчителі виділяли в ньому саме цю рису обдарування — бути стольником, уміти вести сольські перетрактації за обсадженим не схильними до злагоди і миру людьми столом.
Чи пам'ятає ж його Даная? Тоді, як виходила перед віче купно з мужем своїм та заприсягалася бути достойною довіри, ніяковіла й могла не примітити отрока з Тивері. А він, Світозар, саме з тамтого віча й пам'ятає Данаю. Бо така була, що й через багато літ не може забути її. Ставна та гожа стояла на вежиці і вражала ліпотою лику свого, голосом, що тамував йому віддих і клав печать мовчання на уста притаманною тільки їй зніченістю, присутністю чарів у тотій зпіченості. Дивився тоді на неї і німував, радів, ще є така на антах князівна, а пізніше, в ромеях, і пишався тим. Так і казав, коли між отроками заходила річ про ліиоту жіночу: таких, як на антах, жон ніде немає. І чомусь не матір свою, гожу з-поміж гожих, мав на оці, таки її, Данаю. Воно, далебі, й не дивно. Матір пам'ятав жоною за сорок літ, а Данаю — тією младомладою мамою, що розквітає по перших родах найпишнішими знадами.
— Скажіть княгині, — звернувся до челяді, — що її хоче видіти княжич Світозар із Тивері.
Челядник хилить перед захожим голову, одначе погляд виказує його: не зовсім вірить, що перед ним княжич.
"Такий убогий я чи як розуміти сю його недовіру?" _ оглядає себе Світозар і тієї миті завважує в розчинених дверях доладну жіночу постать у парі з дівчиною, такою ж білотілою та пишноволосою, як і господиня терема.
Осміхнувся тій разючій схожості і вже потім поклонився Данаї.
— Прошу княжича, — запросила тим же, що й колись на всеантському вічі чув, голосом, — Прошу проходити до терема. Коли не помиляюся, він і в той отрок, що зма; гався з мужем моїм, Келагастом, при обранні князя-привідці.
— Той, княгине. Пізнала чи всього лиш догадуєшся?
— Чому мала б не пізнати, — усміхнулася, — коли гість :, мій був тоді отрочам ще, а брав гору у поєдинку з мужами. Щоб пам'ятати так довго, треба мати неабияку пам'ять, достойна. Он скільки літ минуло, а я за ті літа з отрочати виріс до невпізнання.
— О так! — заясніла видом, — Справжнім мужем став. гадаю, не так ратним, як думаючим. Чи, може, ратному ділу також вчили?
— Більше уповали на пізнання законів буття та на діла сольські, на науку Гіппократову, покликану дбати про здоровий людський дух і здорове тіло.
Присіла поруч, дивиться замилувано. Хоч милуватися би вік нею. Не просто ліпотна — чарівна була в розквіті літ і нерозтраченої попусту вроди.
"І таку жону Келагаст міняє на наложниць? — питався вам себе й не знав, що відповісти собі Світозар. — Хто ж він є? Всього лиш заблуканий обавник чи відвергнутий Данаєю муж? Чому ж тоді терпить його?
— А ти, княгине, мало одмінилася за сі літа, — похвалив-таки її за ліпоту. — Коли б не доня, міг би подумати що нас і не розділяли вони. Я ж не помиляюся, це твоя доня?
— А так, — пригорнула зніжено й поцілувала свою дівку. — Се і е вона, та моя відрада, що не дає помічати, як спливає вода у Бузі... Ходи, Лілейко, до наставниці — підвелася й провела дівчину до дверей, і вже як зачинила їх за нею та сіла, якось просто й невимушене повернулася до перерваної розмови. — Цікава знати, княжич так засво— Лїв Гіппократову науку, що може баяти людей?
— А княгиня потребує баяння? — відбувся жартом.
— Ба ні.
— Я теж тієї мислі. Як обізнаний з наукою про здоров'я людське засвідчую: княгині послуги мої не потрібні.
— Зате їх потребує люд.
— А князь? — ловить її на слові.
Був недостатньо обережний чи Даная належала до тих, кого навіть невинна цікавість насторожує, притьмом потупила зір і пригасла вся.
— Не буду лукавити, — сказала перегодом, — князь теж потребує помочі. Тільки не на неміч тіла скаржиться він. Розумна рада яко мужеві думаючому не завадить йому.
"Вона читає мої мислі чи як се розуміти?"
— До мене дійшли поголоска, — зважується на більше, ніж міг до її одкровення, Світозар, — ніби Келагаст тим і уславився за сі літа, що не вельми дослухається до чиєїсь ради.
— Отож і біда.
— То що я вдію, коли так?
— Хто ж тоді вдіє, коли не ти? Хіба забув: на соборнім вічі отрочам був, а брав над ним гору. Тепер, коли змужнів та пройшов ромейські вишколи, гадаю, й поготів візьмеш.
— Тоді Келагаст стояв перед вічем і не смів сваволити.
— Нині теж не сам будеш. Є рада старійшин, є, зрештою, я.
— Ти? — більше лукавив, аніж цікавився. Не образилась. Помовчала й сказала:
— Я, коли хочеш знати, чи не найзавзятіше змагаюся з ним яко з князем. Одна біда: резонів у мене мало. Гнів мій на нього не дав мені мислити тверезо. А будеш між нас ти, певна, об'являться й резони. Сподіваюсь, не забувся, люд вічовий затим і посилав тебе в науку до вітця, а вітець — до ромеїв, що була віра: повернешся достойним радником князеві-привідці.
— Даная перебільшує.
— Ба ні, Даная далі, ніж хтось, бачить, тому й каже так. Келагаст, аби знав, всього лиш ратний муж. Давати лад землі без чиєїсь розумної ради він не годен.
— Скажу гожій княгині те, що й казав уже: коли ж не слухає ради.
— Будемо єдині — послухається. А ні — скажемо, що всім кажуть у таких випадках: пішов пріч. Свавільний князь не може бути привідцею ані дружині, ані всім сущим на Троянах. З сина мого, Мезаміра, ліпший буде князь, тим паче, коли стольником при ньому будеш ти.
Он воно як! Келагаст для неї — ніщо, вона справді може бути, а то і е вже найнадійнішим соузником. Що ж спонукає її до цього? Всього лиш ображена гордість достойної жони і княгині чи щось вище й значиміше? А втім, то вже не так і важливо.
— Коли се каже донька князя Добрита, коли вона вірить мені і покладається на мене, так тому й бути: лишусь при Келагастові, якщо буде на те згода Келагаста.
Осміхнулася вдоволено і знову заясніла вся.
— Про те знатимеш уже завтра, найдалі — післязавтра. А нині будь нашим гостем, достойний княжичу.
Сказала й звелася жвавіше, ніж личило б княгині, і до челяді подалася швидше, ніж міг сподіватися.
Антів давно не стосується те, що діється на Дунаї. Дійіпла одна поголоска: "Авари пішли походом на ромеїв". Помислили й сказали: "Що вони собі думають?". Дійшла друга: "Ромеї замирилися а персами й кинули палатійські когорти супроти аварів".