Я спочатку майже не чув, про що говорив Папаянц з Барильченком, не помічав, як біжить час і ми наближаємося до 12-ої години...
Нарешті я вгамувався.
Папаянц тим часом говорив:
— Не можу вже я тут усидіти більше. Мушу їхать! — І він зірвався з місця, та схвильовано бігав по хаті...
Надійшла північ. Правда, то була "не наша північ", то була половина австралійської ночі, але ж дарма, що в той час у нас, десь у Києві чи Полтаві було тільки ще чотири години дня; дарма,— що там Новий Рік надійде тільки через тринадцять з третиною день, ми — "три блудних сини", що відбилися від рідних хат,— підняли келехи за Новий Рік, який повинен принести принаймні надію на визволення нашим нещасним, змученим, окровавленим народам.
— За вільні самостійні нові держави! — урочисто промовив Барильченко.
— За вільну Вірменію,— по-вірменському вигукнув Папаянц.
Ми духом випили біле, шипуче вино й поцілували один одного. Був прекрасний момент високого душевного підйому й було тільки шкода одного, що між нами нема містера О’Фонеля, який цілком би поділив наш почуття...
А розчиненим в садок вікном чути було далекий гомін життя, якась комашнина безтурботно бринькала своїми крильцями, в хату заглядали білі, наче воскові, лілеї й червоні троянди, над якими нависла кошлата шапка Юбеї, вливалося гаряче, запашне повітря. Для мене зустрічати Новий Рік в таких умовах було чудом, бо де ж таки можливо для нас, щоб в ніч Нового Року — вікном лилася літня спека, заглядали знадвору квітки, шамотіли комахи... І, коли можливе таке чудо, то чому ж неможливе й те велике, про яке були всі наші мрії в цю пам’ятну ніч?!.. Дивний Новий Року! Ти приходиш так дивовижно, що вірю я тобі, що я певен — ти зробиш чудо й принесеш на мою рідну Вкраїну палке, ясне сонячне літо серед лютої зими!..
Сідней, Н.-Валіс, 1 січня, 1915 року.
— — —
Увечері до мене приходив Барильченко й ми продовжували нашу вчорашню розмову. Він поки що намітив собі такий план: негайно розпочинає готуватись до від’їзду, причому поїде на Америку. Тим часом він вже понаписував листи й найшов змогу переслати по відомих йому адресах до Швеції. В тих листах він пише, що буде ждати наказів в Нью-Йорку, а відтіль сподівається доїхати до Європи. Що робити далі? — вже буде видко там. Коли ж він приїде до Америки й матиме бажані звістки, тоді викличе мене, а тоді й я поїду тією ж дорогою.
Власне, я не розумію, чого він не хоче, щоб я їхав разом і навіщо мені треба затримуватись тут? Але він уперто мене переконує його послухатись, бо "так буде краще".
На мій жаль, нам і сьогодні не дали скінчити розмови, бо прибігла Мжичка й покликала нас пити "цай" в гурті з моїми господарями. Ми не могли відмовитись, тим більше, що там були гості. Звісно, як тепер завжди, одразу розпочалася політична розмова — про війну, про її наслідки й тому подібне. Коли ж зайшла мова про будучину Росії то ми тут не могли договоритись до спільної думки. Пан Богуш Вопалка та ще його один приятель — чех стояли на тому, що щастя й сила всього слов’янства залежатиме від успіху й перемоги Росії над німцями. Ми з цим погодитись не могли. Під кінець розмова навіть дійшла до певного загострення, коли гість спитав нас:
— Так, виходить, що вам треба смерті Росії?
Я вже хотів був відповісти, що — так, але ж мене смикнув під столом Барильченко й сказав:
— Ні, зовсім ні! І нам, і так само й вам треба не смерті Росії а її відродження, відродження Нової Росії, з якою всі інші слов’янські народи могтимуть жити обіч, як цілком вільні й цілком рівні. При цій умові можлива тільки будучина слов’янства, бо тоді поміж слов’янами не буде ворожнечі, а на великій території Східної Європи не буде "тюрми народів".
Це були розумні, правдиві слова...
Але чехи уперто стояли на своєму...
— — —
Під впливом політичних обставин, під впливом звісток з війни, яких я не можу читати спокійно — так булькає й кипить всередині, як гейзер,— під впливом, нарешті, новин, що прийшли до Барильченка з Лондону, й тих розмов, що ми вели з Назаром в останні дні,— я цілком згубився й ходжу, мов в тумані...
Вже після того, як виїхав Хаханшвілі; далі, як покинув нас пан Зуараб, та інші й близькі й дальші знайомі, почали, мов птиці восени, покидати один-по-одному гостинну Австралію,— я — мушу признатись,— з того часу вчув в своєму серці гостру тугу за своїм Рідним Краєм. Так: тугу, тугу й тугу!..
Вона приходила до мене й раніш, особливо я почував її спочатку в Монахині, але то були тільки натяки. А тепер вона зростає в щось велике, непереможне, в щось таке, чому я не можу не скоритись. Я силкуюсь стримати, спиняти, хоч на час загальмувати свої почуття... Довгими вечорами, коли я не можу заснути в своєму ліжку,— я всіма доводами намагаюся себе переконати, веду безкінечні подвійні розмови, коли одна йде з голови, а друга — з серця, й незмінно прихожу до того ж самого висновку: час летіти й мені!.. Я гадаю, що таке почуття переживають ті журавлі чи інші птахи, що сам інстинкт велить їм вирушити в далеку дорогу, коли надходить певний час...
Цей час надійшов вже й для мене. Я не можу чути й бачити, як методично готується до відліту з цього вирію Барильченко; як рішучо й безповоротно ліквідує він свої справи, як він повен думкою, одною думкою не про те, що "т у т", а лиш про те, що "т а м". І це "т а м" вже стало також і єдиним почуванням всієї моєї істоти, єдиною моєю мрією...
Я вже не думаю про науку; я не бачу, майже не помічаю життя навколо; не помічаю, коли часом мене наскрізь пробере дужий дощ; не помічаю тих перемін, що відбуваються в природі; не бачу рухливого натовпу широких вулиць, які в неділі клекочуть жвавим життям; байдужно слухаю безжурні балачки милої Руженки...
Бо я — вже не тут, моя душа — вже там!
А серце стогне й стискується, а думка завмирає. І тільки блищать та вигравають мрії, в яких я живу тепер, як в чарівному, повному принадної краси сні, що малює мені одне й одне, те саме... Я бачу тиху, задумливу Ворсклу, я бачу свій облуплений, обмитий дощами домочок на Монастирській вулиці, я чую на собі ласкавий, радісний погляд Харитини; бачу, як під горіхом сидить сивоусий В’ячеслав В’ячеславович і лагідно, але рішучо мені говорить, мов Тарас Бульба:
— "Ну, що ж, синку?! Доки ж ти будеш тинятися по тропіках, коли час визволяти Неньку Україну від московських морозів?.."
А коли десь в синьо-білих хмарах зникає Старушок, я бачу, як на високій Святій Могилі стоїть Ярослав і, повний натхненням, з блискучими очима, манить і кличе мене:
— Мерщій! Швидше, бо буде пізно!..
І я увесь тремчу, бо боюсь, страшенно боюсь опізнитись.
А далі я вже бачу Гільдхен. Моя золотиста голубка дивиться на мене докірливим поглядом. І не говорить, а тільки шепче очима:
— Чого ж ти сидиш, милий, в тих далеких чужих краях, коли вже сходить зоря твого краю?..
Я не встигаю промовити слова, не встигну простягти до неї свої руки, як мене вже ріжуть сталеві, сірі очі Іоганна Карловича. А в тих очах я ловлю ніби іронію, ніби прикру усмішку, яка пече, пече мене в саме серце...
Ні, я вже більше не можу!
Я не знаю й не вмію довести собі докладно, чи буде з мене там якась користь, чи може тільки й всього, що мене поженуть кудись в Сибіряку холодними, білими шляхами, куди гонять цілими валками моїх братів з Галичини, з Буковини, з Угорщини та й з нашої України?.. Може я стану тільки тим гарматним м’ясом, якого ніяк не може нажертися цей Молох Війни, але вся моя істота кричить тут, кричить розпачливо, в повному одчаю: "Туди! Туди!.."
Австралія з її розкішним, безхмарним, лазурним небом, з її демократичним раєм; з її ладом, спокоєм, теплом, гостинністю,— то для мене золотий коєць, і я боюся, щоб вона не приспала мене, не приспала так, як уже приспала тих наших людей, яких я тута бачив. Щоб не зробила з мене чогось подібного до тієї канарейки, про яку я читав, що вона, навіть випущена з клітки, стає нездібною до життя в своєму рідному оточенні.
Я не знаю, може це — нещасливе порівняння, бо власне для мене воля тут, а не там, але мені вже досить цієї волі, чужої волі, чужого раю,— я хочу туди, де, хоча ще й немає волі, де замість раю — справжнє пекло, але ж там повинна бути і воля, і рай!..
"Там, за тихим за Дунаєм,
Там мій милий, рідний край"...
Я не хочу вигріватися тут, як кіт на сонці, на цих казкових берегах порту Джексон, коли там люди стогнуть, як каторжники, прикуті до ланцюга. Ні,— чи є резон, чи є логіка, чи того нічого нема в моїм рішенню, але ж я знаю одне — тут я більше сидіти не можу, не смію...
Завтра йду до Барильченка й остаточно кажу йому, що моє рішуче й останнє слово:
— Я їду на Вкраїну!..
— — —
Яке ж мене чекало здивовання!
Я так був певен, що зустріну в Назара опір, сувору логіку; що він буде мене умовляти, як старший брат; що він мені скаже:
— Що ти робиш, нерозумний! Нате, мовляв, і моїх п’ять, щоб було десять і т. п...
А тим часом все вийшло навпаки. Я ще не встиг переказати йому своїх гарячих думок, не встиг сказати того, що так гладенько у мене було наготовлено сказати, а він вже засипав мене, як горохом:
— Я давно цього сподівався й був певен, що так і станеться. І тільки на те — ви мене вибачте, Максиме! — тільки на те я радив вам зачекати до мого виклику з Америки, бо я не знав напевно, чи вже вистигло у вас цілком це почуття? Даруйте мені за цей експеримент, але ж мені не тільки кортіло перевірити свої здогади. Я хотів був ще й на вас переконатись, що поклик душі — сильніший за логіку, а в тому є виправдання й мені самому. Ви ж зрозумійте: після того листа, я враз ухвалив кинути все, що в мене розпочато й не доведено до кінця; все те, для чого я з величезними труднаціями добивався за тисячі верст сюди, все те, що стояло першим на програму мого життя... До того ж, я ніколи не кидаю на середині початого діла. І от, ви бачите самі... Признаюсь вам по правді, і в цьому признанні буде моя покута за зроблений над вами експеримент. Річ в тім, що теорія — одне, а живе життя — щось зовсім інше. Я стільки їздив по світах, я стільки жив з усякими людьми, я маю стільки місць на світі, які були мені майже рідними, що вже цілком серйозно гадав, що не може бути для мене якихсь підстав той чи інший клаптик землі вважати, так як інші,— своїм, рідним.