Кого-кого, а небожа він розумів найліпше за всіх. Володимир ніколи не став би впоперек його дороги, Доброчин був упеавнений у ньому як у собі, і все-таки його не полишало відчуття невиразної провини до небожа.
В одрині він нерухомо пролежав години півтори, втупившись у невидимий чорний сволок, а потім накинув кожуха й пішки подався на Поділ. Боричів узвіз був слизький і безлюдний, хоч у хижах попід горами курилися вже дими.
Доброчин увійшов до хвіртки першої хати на Гончарах. Ця хата, скільки він себе й пам'ятав, так і лишалась крайньою. А вікно було так само запнуте кабанячим міхуром. У вікні світилося. Доброчин після короткого вагання відчинив незамкнені двері й увійшов.
У хатині було свіжо й тепло, Стан сидів на дзиґлику над скошеним столом, одна нога якого зламалась і була замінена жлуктом.
— Сідай, княже. — проказав Стан. — Це ти в мене вдруге гостюєш. Скільки ж то вже минуло літ?
Доброчин скинув кожуха й сів на ослоні.
На ріжку столу горіла свічка в мідяному поставці, й кінчик Станового носа яскраво сяяв, як і тоді. Це викликало спогади.
— Пишеш? — запитав князь.
Стан відсунув тоненьку липову дощечку, а гостре залізне писало встромив у поставець.
— Сам бачиш.
— Пишеш про цей день?
— Про все минуле літо, Добрине. — сказав Стан, назвавши світлого князя тим іменем, яким звав його ще за холопських літ. — Кожного різдва пишу про всеньке літо минуле.
— Прочетай, коли не гріх.
Стан замислився. В давнину це й справді вважалося б тяжким гріхом — четати книги сторонньому чоловікові, але надходили такі часи, коли й Станові годі вже було визначити, де починається й де кінчається гріх.
— Прочетай ось цю книжку. — сказав князь, кивнувши на недописану дощечку.
Стан підсунув її трохи ближче й прочетав:
— "І послав цар сла до Києва, так мовлячи київським князям: "Негоже царському вухові слухати, яко просите за свого поганського князя царську дочку й сестру. Зроду-бо ще такого не було й повік не буде!" І сказав світлий князь Доброчин, так до сла промовляючи..."
Стан замовк, а Доброчин аж з ослону перехилився. Кожух ізсунувсь додолу і став схожий на захарчоване теля.
— Й що ж відповів той твій князь грецькому цареві? — спитав Доброчин.
— Там більше нема нічого напсаного. — сказав Стан. — Але се ти ліпше й од мене відаєш, Добрине.
Доброчин по хвилі спитав:
— А ти відаєш?
Стан одсунув дощечку на місце й кивнув. Якийсь час вони переважували один одного поглядами, й першим озвався гість:
— Усе це не так просто...
Старійшина київських волохів удруге кивнув, і в очах його промайнули біль і якась тиха безвихідь. Доброчина раптом охопило моторошне відчуття, ніби вони стоять удвох над розкритою могилою, в якій мало зникнути щось безмежно рідне й дороге обом, біль і сум не мали межі й берега. І все-таки живі мусили думати про живе.
Він так і збагнув оте мовчазне й змирене кивання.
Коли Доброчин вийшов потім надвір, над Дніпром щойно народжувалося сонце — мов немовлятко на невидимих Лелиних руках. Це небесне немовля нагадало йому про інше, й Доброчин відчув нагальну потребу поїхати до Ольжиного села.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Я вже не вперше бачився з цим волохом. Ще коли Людвік устрелив був затруєною стрілою твого стрия Вовчого Хвоста, я бігав на Гончарі до Стана, але в його хаті тоді не бував: Стан саме йшов Боричевим узвозом до города. Ну а потім якось мені таки довелося переступити його поріг.
То було також різдвяного ранку, але на друге різдво — дідьдуха-місяця. І знову в тому був замішаний Свенельдів Лют.
Лют перепився щедрого вечора, а вранці звелів сідлати собі коня. Ну, коняга ж одчув хміль і схарапудився, Лют ухопив його за хряпи й почав гамселити по морді колодочкою бича — геть-чисто закривавив бідолашного. Ну, а холоп конюший Борис, бачачи таке діло, не втримався й давай хапати Люта за бич. Лют кинув бити коня й насів на Бориса. Вдарив його колодочкою по голові, а колодочка з олив'яною булавицею, то Борис і впав. А цей почав копати його чобітьми в живіт і попід ребра — вб'є бідного холопа, й край!
Аж тут нагодивсь отець Григорій і давай умовляти: та це, та те, та хіба ж так можна, таж холоп — воно теж ніби-то чоловік. А той як обернеться та вперіщить пресвітера бичем межи очі — розпанахав йому всенький вид.
А мені саме треба було щось до стаєнь. Підходжу до цих двох, а Борис уже трохи очухався й розказує. Ну, думаю, Щекове гаденя!
Отець Григорій сидить на снігу і вмивається кривавицею, а кров з нього аж цебенить. Думаю, чи не витекло в Григорія око, бо бич геть розвернув йому щоку й чоло. Згадав я про Вовчого Хвоста й надумав іти до Стана. А кругом — ані тобі живої душі: всі злякались Люта й попринишкали, на всі стайні хоч би тобі один робітник. Питаю Бориса, кажу, зможеш припомогти? Каже — зможу, а я дивлюсь — його аж хилитає: той злодюга ударив його в пах.
Думаю собі: нічого діяти, піддаю Григорія собі на плечі й несу, а кров з нього так і ллється. Добре, що хоч Боричевим узвозом пішло вниз — якось допер на спині Григорія, кладу його побіля купи дров, а сам заходжу в прочинені двері. Дивлюсь — коло вогнища скошений смішний столик, а за ним Стан. Йому тоді минав десь чи не п'ятдесят і шостий, а чуб уже геть висипався з його голови. На столі з лівої руки свічка, а від неї на носі блискітка блищить: отак запам'яталося...
Кажу Станові, так, мовляв, і так, Лют Свенельдич зле вдарив отця пресвітера. Каже: де він? Мовлю — надворі. Внесли ми Григорія до хати й поклали на ослоні коло вікна, Стан мене вельми вилаяв, каже, було б гукнути мене туди, а не перти на спині, бо геть кров'ю стік. Питаю: зачепив око?
Каже — добряче зачепив.
Ну, він довго волошив над отцем пресвітером, чимось обмив йому понівечену твар, а я щось там помагаю Станові, а сам вряди-годи зирк та й зирк на стіл. А там кілька тоненько струганих дощечок і швайка. Одна дощечка вимережана геть до кінця, одна до половини, питаю, що то за волошба? Стан каже: кониги.
В Іскоростені конигами називають добрих дорогих кобил, ну я знову давай розпитувати, а він розсердився й каже: гріх! На таке людинові гріх і дивитись, не те що розпитувати що та як.
Думаю: не можна — то й не можна. Стан щось там зробив Григорієві й замотав йому голову стьожками полотна, тільки здорове око й рот зоставив, а Григорій підвівся й сів. Каже Станові:
— Пощо ж гріх дивитися на письмо? Все вчинене людською рукою надається до обозріння. Навіть наше святе письмо.
Стан йому:
— То за вашим законом. А за нашим то є велій гріх. — І поприймав усі оті свої "кобилки" чи "кониги", а сам сів до столу й мовчить.
Бачу, Станові дуже не хтілося б мати справу з Григорієм, але він таки йому сказав:
— Зостанешся в мене.
Григорієві нічого діяти — сидить під вікном, сподівається врятувати око, а я не витримав і кажу:
— Це ж руку на тебе звів хрестатий!
— Господь — каже — велить прощати ближньому гріхи... — А око в нього таке невеселе...
Стан говорить у мій бік:
— Я також трохи знаю їхні закони. Це я нібито за їхнім законом учинив: подарував гріхи "ближньому".
Григорій бурчить:
— Я проти тебе гріха не маю.
— Як то не маєш гріха? Гребешся під нашу віру, а це, по-твоєму, що?
Григорій каже:
— Ні, не гріх, бо я проповідую істинну віру,
А Стан йому:
— Кожен так думає, Григорію. І все-таки гріх твій: ти прийшов підкопуватись під нашу віру, а не ми — під твою. То хто ж із нас грішник і хто вдерся до чужої хати?
Григорій же блимає оком і промовляє мовби сам собі:
— Я ладен згоріти у вогні за єдиного бога.
Стан аж ударив долонею по столі:
— Ваші хрестаті балакають, буцімто у вас один-єдиний бог, а в нас багато. А я оце колись перелічив — і що з того вийшло? Ми шануємо двадесять і трьох, а ваші вельми й вельми многі: і старий бог, і син божий, і святий дух, і самих архангелів четверо, а простим ангелам і числа нема, а ще ж безлік херувимів та серафимів, а божа мати та всі оті святі... Ти ж кажеш, нібито вірите в одного єдиного бога.
Стан за кожним словом пристукував долонею по столі — аж вогник свічки шарпавсь, а на відкрите Григорієве око потроху наповзав туман: Григорій лиш удавав бадьорого. Стан це помітив і поклав його спати під вікном, ще й кожухом укутав, щоб не протягло.
Ото я так побував у його домі вперше.
Ну, про Людвіка Свенельдича не кажу: як був, так і лишився Щековичичем. І про те грецьке сольство я вже теж згадував колись. Воно прибуло водою — крига на Дніпрі й Почайні вже була зійшла, Костянтин же прислав просити в старої воїв, щоб відбити острів Кріт. Стара з тиждень продержала слів на Почайні — так і вирядила з нічим. Каже, хай ваш цар сам приїде та посидить у мене на Почайні стільки, як я висиділа у вашому Суді, от тоді й дам йому воїв.
Ну, а мене покликала перед Юром і велить:
— Будеш огнищанином у Вишігороді.
Тепер ми кажемо просто Ольжин двір, а стара називала тільки "Вишимгородом".
Оце, думаю собі, та-ак... Стара ж держала всю свою скітницю на тій Щековій горі: все срібло й золото! Ото як прийдуть уроки взимку та напровесні з усіх земель, то вона візьме й поділить натроє: дві частки було роздасть ярлам та своїм братам, а третю велить ховати в тому самому Вишігороді, в своєму новому дворі.
Я лишався тим-таки холопом, безправним робітником, але тепер під рукою в мене мала бути ціла сотня гриднів, бо щекавицький огнищанин важив головою за княгинин скіт.
Ну, пішов я до того Вашагорода, а на душі мені наче коти шкребуть. Там же, думаю собі, могила Щека — батька старої та її двох братів: як я сидітиму в одному дворі з тим Щеком?
Піднімаюся на гору й стою. Там було колись кладовище, але стара звеліла позносити могили й ставити двір.
Заходжу я до брами й бачу: кам'яне горбище й на ньому зубатий бугай Тур — їхній бог варязький. Коли це дивлюсь — княжич з Асмусом, а трохи далі за ними Асмусів син Блуд. Він був тепер світлим князем у справжньому Вишігороді, але Асмус почав торік зводити для нього двір під гаєм Копиревого кінця, й Блуд одно товкся в Києві. Після тієї нашої сутички в Подільській брамі він якось наче обминав мене. Тепер теж не підходив. Асмус поманив мене пальцем і бубонить:
— Покажу тобі Вишгород, аби знав, де й що. — Говорив по-нашому.
Ну, думаю, на те мене й прислано сюди.
А твій батько одтрутив свого двоюрідного діда: каже — я сам.
Спрежда княжич на мене й не дивився: хіба мало холопів усіляких вештається в княжому дворі? Але після того, як я був підсипав отрутного зілля в Людвікову братину з вином, княжич почав мене помічати.