Мобілізували певні комплекси почуттів і замикали їх на собі. Як у собак Павлова. От, ти правильно сказала: комунізм — це мобілізація заздрости. Значить, фокус-група тут — соціально ущемлені, це — актив, на який можна спертися. Відомо ж, що найкращі погромщики виростають із тих, хто сам потерпів од погрому. Он як більшовики ловко російське єврейство були використали, поки не укріпилися при владі… Актив мобілізується через заздрість, через бажання реваншу, — а пасив, більшість, вганяється в страх, щоб заблокувати опір. І все — ніяка ідеологія більше не потрібна!
— Хочеш сказати, що саме таким був початковий задум?
— Таким, не таким — яка вже різниця! Головне, що Ленін зробив геніальне відкриття: не ідеологія насправді є "матеріальною силою" — а політтехнологія! — останнє слово Вадим вимовляє так ласо, ніби воно їстівне. — На словах масам можна втюхувати все що завгодно, — сьогодні одне, завтра друге, післязавтра третє, без будь-якого зв'язку з попереднім! Сьогодні розпускаєм армію, завтра розстрілюєм дезертирів, сьогодні визнаєм незалежність України, завтра вводимо на багнетах свій маріонетковий уряд, сьогодні роздаємо землю селянам, завтра відбираємо… Будь-який свій фінт можна виправдати політичною доцільністю моменту, і піпл усе це схаває. Але — тільки до тих пір, поки давити на ту саму кнопку! На той самий, цебто, комплекс почуттів. А давити можна до безконечности, якщо в тебе в руках не тільки силові структури, а й усі ЗМІ — і це ж у Леніна ще телебачення не було!.. Тільки міняти кнопку не можна, ні в якому разі, бо тоді машина вибухне. Он Горбачов попробував, і бач, що вийшло?
— Чекай, Вадиме, я щось і справді вже тебе не доганяю… Ти говориш про політичну історію — чи про механізм захоплення влади кримінальними групами?
Вадим морщиться, але по-дружньому: цим разом він почув мій пук і дає мені зрозуміти, що в товаристві серйозних людей такий запах не толерується:
— Я про успішну політику говорю, Дарино. Бери сир, брі хороший, свіжий… А політика — це завжди боротьба за владу.
— Навіщо?
— Що — навіщо? — не розуміє Вадим.
— Боротися за владу — навіщо? Прийти до неї, сісти й сидіти? І одганяти інших зазіхателів? Чи все-таки влада, це засіб для того, щоб реалізувати якісь, вибач уже на слові, — ідеї?.. Якісь свої погляди на те, як має розвиватися твоя країна, і як взагалі людству вигребтися з тої дупи, в яку його загнали "успішні політики"? Ти прости, я розумію, що жахливі банальності кажу, але я справді щось не в'їжджаю…
Ми ніколи з ним не провадили таких розмов, з Вадимом. Коли він мені зненацька подзвонив о десятій вечора — "Привіт, Дарино, це Вадим, є до тебе розмова", — і ошелешив, що зараз по мене заїде, я собі могла уявити що завгодно (перша думка була: щось із Катруською!), — тільки не цю лекцію з основ політичного цинізму в пустому ресторані. Якщо він дійсно хотів остерегти мене, щоб я сиділа й не рипалася за той конкурс краси, то це можна було зробити й по телефону. А проте я чомусь не дивуюся, послушно ставлю питання, підтримую йому гру. Наче беру в Вадима інтерв'ю на камеру (цікаво, чи є тут спостережні камери?). Наче збираюсь одного дня пред'явити це інтерв'ю Владі, яка незримою тінню стоїть між нами: то вона залишила мені Вадима — як запитання, на яке сама не знайшла відповіди.
Вадим неквапно дожовує, знов промокає губи серветкою й, акуратно згорнувши, кладе її обіч тарілки. Відтак зводить очі на мене — втомлений зір державного мужа, суміш знуджености, поблажливости, іронії й жалю:
— Ти що ж, гадаєш, Буш ночей не спить і думає, як спасти світ? Або Шрьодер, який Німеччину на російську газову голку посадив? Або Ширак? Чи Берлусконі?..
— Та причому тут газ! Якщо вони всі потвори, це ж не значить…
— Ну ти даєш! — розвеселившись, перебиває Вадим. — Як то, "причому газ"? Влада — це енергоносії, голубко! Саме вони — ключ до світового панування, були, є і будуть!
— Десь я вже це чула — про світове панування…
Вадим знов глипає на мене пристрільним прижмуром уважної, цілий час внутрішньо зосередженої людини. (Де, де я бачила цей погляд? Ніч, тьма, червонясті відсвіти вогню на лицях…)
— Якщо ти натякаєш на Гітлера, то от він якраз найкращий доказ, що серйозному політикові наявність ідей тільки на шкоду. І навіть протипоказана. В бідного Адіка ідеї якраз були — і, що найгірше, він у них вірив.
На мить мене огортає розпач — ніби ми з Вадимом говоримо різними мовами, вживаючи ті самі слова, тільки в мене і в нього вони мають різне значення, і я не знаю, як із цього замішання виплутатися. А йому мова котиться як з гори, і він явно отримує задоволення від процесу — від того, що вона так гарно котиться:
— У більшовиків Гітлер навчився головного — технології управління масами. І кнопку знайшов правильно: національна кривда, комплекс веймарської поразки. Плюс та сама заздрість соціально обділених, що в більшовиків. От і вийшла "німецька держава робітників і селян" — на порядок успішніша, ніж у росіян, до речі. Якби Гітлер, вибачай, не йобнувся на ідеї здобути своєму коханому німецькому народові світове панування, — а це ідея стопроцентно дебільна, ніякий народ не може панувати над світом, це можуть тільки корпорації, і так завжди було, є і буде… Якби не мав, коротше, в голові ідіотських фантазій, тоді вся історія пішла б іншим шляхом. І США сьогодні значили б не більше, ніж Гондурас. Чи, там, Нова Зеландія.
— Лоханувся, значить, Адік?.. — Вадим не приймає моєї іронії:
— Саме так — лоханувся! Сталін недурно до останньої хвилини не міг повірити, що той на нього нападе. Що такого рівня політик може виявитись таким ідейним мудаком — наче студентик який-небудь. Могли ж, як домовились у тридцять дев'ятому, поділити між собою світ на сфери впливу, і все б обійшлося. І кров'ячки, між іншим, куди менше би пролилось… Я колись в університеті диплом по Курській битві писав — страшне діло, скажу тобі: таке враження, наче з обох сторін тільки й думали, як би побільше своїх солдат замочити. От тобі й твої ідеї.
— Може, має все-таки значення, які вони, ті ідеї?
— Та які б не були, Дарино! В політиці вони тільки заважають, як інформаційний шум. Повір мені, я в цьому лайні не перший рік колупаюся. Без рукавичок, — уточнює так, наче то вже якийсь особливо вишуканий ексклюзив. — Зараз на черзі новий переділ світу — той статус кво, який після Другої світової склався, вже давно тріщить по всіх швах, епоха Ялти себе вичерпала… Подумай сама, ти ж розумна жінка. Ти що ж, дійсно віриш, ніби нью-йоркські вежі змогла отак-о собі, самопалом, завалити горстка якихось безверхих арабів, що так і не знати звідки взялися? І Буш, у якого, між іншим, давній сімейний бізнес із саудійськими нафтовими шейхами, поліз в Ірак спасати світ? А підірвані житлові будинки в Рязані, коли Путінові треба було кинути на Чечню Таманську дивізію, що з рязанців і складалася, — не той самий сценарій? Тільки в Росії грубіше спрацювали, і всі в курсі, що ті вибухи — справа рук ФСБ. Але вже пізно, діло зроблено. І шлях до каспійських нафтопроводів розчищено — ще Грузія там плутається під ногами, але й до неї дійде час… Тепер-от в Штатах якийсь ваш брат журналіст робить фільм про 11-те вересня — хоче довести, що то теж була політтехнологічна провокація і що Буш про неї знав заздалегідь…
— Майкл Мур? — я згадую, що ця новина десь мелькала біжучим рядком: про презентацію фільму в Каннах, куди я вже не поїду. — От не думала, що ти стежиш за такими новинами… І що, вже є гіпотеза, чия то була провокація?
У Вадимових очах знов спалахує короткий тріумфальний вогник — так, наче одним із авторів провокації був він сам:
— Чия — того, Дарино, в найближчі десять-двадцять років ніхто не взнає. Поки не скінчиться новий переділ енергетичних ринків. І той хлопець, попам'ятай мої слова, нічого нікому не доведе.
— Чому ти так гадаєш?
— Тому що, знов-таки, — пізно! Кнопка вже спрацювала, маси змобілізовані: їм показали по телевізору реальний жах — і вони злякалися. Збились в отару. І ніяке журналістське розслідування їх уже не переконає, що це й була мета проекту — щоб вони збились в отару й довірились пастухові. Навпаки. Тепер, чим більше американської крови проллється в Іраку, тим більша буде довіра до влади, бо людям психологічно найважче визнати, що їхні рідні загинули нізащо. Так завжди було, є і буде, — ніщо так не скріплює націю, як пролита кров: от і СРСР же колись була скріпила Велика Вітчизняна… І Буша, можеш не сумніватися, переоберуть восени на другий термін. Така реальність, Дарино. А всі балачки про, там, ліберальну демократію чи партійну диктатуру — це вже мотлох, забудь. Сучасна політика — це поєднання досвіду супердержав двадцятого століття з досвідом ринку, реклами. Велика сила, якщо вміти нею правильно користуватися.
— Ага, точно. Ще Орвел про це писав… Вадим пускає Орвела повз вуха, як ще один пук.
— Це дуже серйозна переміна, Дарино. Історична. Маси вибирають уже не ідею, не слоґан — а бренд. Не розумом вибирають, а напряму почуттями. Хліба і видовищ? Будь ласка — публічна політика сама стає видовищем! Теледебати президентських кандидатів — ті самі гладіаторські бої. Одинадцяте вересня — найуспішніше в історії ріеліті-шоу: його дивився кожен житель планети, що має доступ до телевізора. Путін — телегерой-супермен, і сімдесят відсотків росіянок бачать його в еротичних снах, — за Сталіна за такі сни саджали… А сьогодні публічний політик — це перш за все шоумен: торговий бренд фірми, яка за ним стоїть.
— А фірма, це хто?
— Корпорація реальних управлінців, — спокійно відповідає Вадим. — Світом завжди правили такі корпорації, так було, є і буде. Тільки постінформаційним суспільством набагато легше управляти, ніж то було шістдесят чи навіть сорок років тому. Перемагає той, хто забезпечить масам найкраще шоу. Хто, грубо кажучи, виставляє картинку в телевізорі. А значить, у кінцевому підсумку, — той, у кого більше грошей. От і всі діла.
— Ти справді в це віриш?
Вадим усміхається. Гарна все-таки в нього усмішка:
— З вірою — до церкви. А я, Дарино, звик мати діло з реальними речами. Запам'ятай собі, що історію роблять гроші. Так завжди було, є і буде.
Мене починає підсисати зсередини неприємний холодок — як у дитинстві в почекальні у зубного.
— У Радянського Союзу грошей було хоч дупою їж, — кажу вмисне грубо. — І що воно йому помогло?
— Ну ти даєш! — вражається Вадим. — Півсвіту в руках держати — це тобі що, мало? Таж по всьому двадцятому століттю, куди не плюнь, то на радянські бабки попадеш! Візьми хоч тридцять третій — як Сталін тоді ловко Захід прищемив, коли українською трупною пшеничкою по демпінґових цінах світовий ринок засипав! А це ж був рік Великої Депресії — що, думаєш, Рузвельт просто так тоді здувся й визнав СРСР? От тобі й "що воно помогло"!..