Кругом — нiч, з-за Днiпра налiтає холодний рiзкий вiтер, бiля нiг сердито вирує чорна вода... Одна мить — кинутись у прiрву, чорну воду... i все буде закiнчено. Нiкому не потрiбна Малуша, i самiй їй бiльше нiчого не треба в свiтi. Вона ступила ближче до води i вiдчула, як невблаганно тягне її до себе чорна прiрва, кличе...
Але що це? Серед ночi десь далеко-далеко зазвучав спiв. Спiвала не одна людина. Багато голосiв вели мелодiю: сумну, як ця нiч, одноманiтну, як небо, але водночас i невiдступне кличну. Що це було?
Малуша нiби прокинулась. Спiв серед ночi? Хто може спiвати в цю страхiтливу годину, чому пiсня так владно торкнулась її душi, чому ця пiсня так кличе її? Куди, куди ти йдеш, Малушо?!
Та вона вже вiдступила вiд води. Ось ноги її, вгрузаючи в сипучий пiсок, ступили раз i другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки, нiби боячись в темрявi на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди, де лунали кличнi слова пiснi.
Так вона опинилась бiля церкви християн над ручаєм. Про цю церкву Малуша знала ще тодi, коли працювала в княжому теремi на Горi. Кiлька разiв уночi вона ходила до церкви, коли її брала з собою княгиня Ольга. Тiльки Малуша не замислювалась, куди вони ходять. Княгиня Ольга завжди залишала Малушу в дворi бiля храму, заходила ж туди сама. Помолившись, княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, i мовчки повертались вони стежкою на Гору.
"Чому ж я зараз опинилась тут? — подумала Малуша. — Що я тут знайду?.. Але ж мене нiби хтось сюди кликав?"
Вона стояла в невеликому дворi напроти церкви, звiдки линув багатоголосий спiв. Навкруг було темно, а з церкви струмував вiдсвiт багатьох свiчок. У промiнi цього сяйва Малуша побачила невiдому їй жiнку, що сидiла збоку, просто на травi, й робила правою рукою одноманiтний рух — пiдносила її вгору й опускала вниз, а потiм переводила вiд правого до лiвого плеча.
Ця жiнка також помiтила Малушу й подивилась на неї блискучими, запаленими очима.
— Ти чого тут стоїш? — запитала жiнка.
— Мене нiби щось кликало сюди, — вiдповiла Малуша. — Тiльки я не вiдаю чого. Що тут робиться?
— Молимось, жоно, — вiдповiла жiнка i дуже тихо додала: — Християни ми.
— А про що ж ви молитесь? — зацiкавилась Малуша.
Жiнка, що сидiла на землi, звела погляд удалину й, ледь ворушачи спраглими своїми устами, почала:
— А кому ж молитись? На Горi боги дерев'янi, вони не поможуть. Я молилась Перуну й Дажбогу, а чоловiк утоп у Днiпрi, дiтей морова хворiсть забрала, хижу й землю мала — бояри забрали. Нема менi мiсця на землi, нiчого в мене тепер немає.
Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тiло, гострi костi, висхлi груди. А крiм того, Малуша помiтила, що в неї мiж грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик.
— Зрозумiла? — сказала жiнка i враз закрила пазуху, притулила обидвi руки до грудей, поглянула на церкву, у якiй засвiтилось ще бiльше жовтих вогнiв, i заговорила немов не своїм голосом: — Хрест ношу, жоно, i за це менi Христос дасть, вiн про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! — заходилась вона. — Тiльки Христос може, вiн всеблагий, вiн щедрий, вiн все дасть...
Малушi стало страшно дивитися, як жiнка, вимовляючи це, тремтить всiм тiлом. Але в словах її про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обiцянка, надiя.
— Де ж дасть Христос? Коли? — швидко запитувала Малуша, помiчаючи, що й у неї починає тремтiти тiло.
— Вiн дає тут, — одразу ж вiдповiла жiнка, й помiтно було, що вона от-от заплаче. — Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй... А коли не тут, то там, у раю, де нема нi болiстi, нi печалi, а є життя безконечне... Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, — творячи рукою хрест i вклоняючись до землi, проказувала вона.
— Де ж там? У якому раю? Коли не буде нi болiстi, нi печалi, а життя безконечне? — питала Малуша, i в неї вже так само, як i в цiєї жiнки, дрижало все тiло, вона вже не могла себе стримати.
— Пiсля смертi! На тiм свiтi! Людина не вмирає, а народжується... Там рай, там життя безконечне... Господи, помилуй... господи, сподоби! — знову почала жiнка.
Над Днiпром було темно. Темно було навкруг, i тим звабнiше й теплiше свiтились серед цього навколишнього мороку й пустки жовтi вогнi в церквi над Почайною.
I чомусь Малуша позаздрила цiй жiнцi, що сидiла перед нею. Вона втратила чоловiка, дiтей, хижу, землю, у неї нiчого немає на свiтi, але є щось бiльше — вона вiрить.
А хiба не так сталось в Малушi? Вона давно втратила батька, матiр, рiдну хижу, землю, вона любила, але бiльше нiколи цього не буде, мала сина — i втратила... Так що ж лишається в неї на цьому свiтi? Нiчого! Вона думала про це й ранiше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закiнчилось, нi Перун, нi Дажбог не поможе. Вiрити — а в що?!
Але ж ця жiнка вiрить! Ось вона сидить поруч iз нею — чорна, висхла, голодна, але щасливiша вiд Малушi, бо є життя вiчне, безконечне, вона врятована, бо вiрує...
— Господи, помилуй! — вирвалось у Малушi. — Господи, сподоби! Сподоби, господи!
— I хрест сотвори! Твори, твори хрест! — владно, схопивши кiстлявими пальцями руку Малушi, наказувала жiнка. — Твори хрест!
— Господи, сподоби! — промовила Малуша i перехрестилась.
— От тобi й стало легше. Адже легше, легше?
— Легше, — вiдповiла Малуша, витираючи сльозу.
— То ходiмо туди... — схопила жiнка Малушу за руку. — Ходiмо!
I Малуша вiдчула, що не може їй противитись, пiшла за нею.
Без цiєї жiнки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозi церкви, в глибинi якої горiли свiчки перед намальованими на деревi дивними образами, стояло багато чоловiкiв i жiнок, а деякi схилились на колiнах, — на порозi церкви Малушу зустрiли два бородатих чоловiки. Вони перегородили шлях грубими цiпками.
Жiнка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачiв, розкрила пазуху, де на мотузочку висiв блискучий хрестик.
— Iди, сестро, — промовив один бородач жiнцi. — А це хто? — подивився вiн на Малушу.
— Оглашенна* (*Та, що має прийняти християнство.), — вiдповiла жiнка.
Але марно запитував цей бородатий чоловiк, бо iнший, що стояв з другого боку дверей, одвiв свiй цiпок i дав Малушi дорогу.
Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчi цiєї людини, на яке падав вiдсвiт свiчок у церквi. Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очi, уста... Обличчя, правда, колись було не таким. Очi згасли, сивина посiкла волосся, вуси й бороду, i уста були не тi. Але вона знала це ранiше, знала людину...
— Тур, — ледь прошепотiла Малуша.
Хто знає, може, почув вiн це слово, може, просто зрозумiв, що вона його пiзнала. Але Тур схилив свою голову, одвiв цiпок, промовив:
— Iди й ти, Малко!
I Малуша з легким серцем переступила порiг, зайшла до церкви.
У церквi Iллi над ручаєм молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Києвi, де на Горi перед Перуном цiлий день горiв вогонь, а внизу на Подолi увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до своєї церкви й молитись там було небезпечно.
Коли закiнчилась служба, жiнка пiдвела Малушу до священика Григорiя й залишила їх.
— Дочко, — сказав священик, — я бачу, як тобi важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти думаєш, що тобi вже й жити не варто. Адже так?
— Так, отче, — вiдповiла Малуша, — жити вже не варто...
— Бiдна, заблукана душа, — спiвчутливо промовив священик. — Як жорстоко ти помиляєшся. Що твоє горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що твої муки перед тими, якi перенiс вiн? Навiщо ти думаєш про бреннiсть життя, коли воно вiчне?
— Вiчне життя, — повторила Малуша, не розумiючи, про що говорить священик.
— Так, дочко, вiчне життя! — владно сказав вiн. — Слухай! Багато людей живе на свiтi, але що їхнє життя? Усi ми живемо пiд богом, з його божої волi. Бог волiє дати одному багатство — золото й срiбло, худобу й жито, iншому вiн не дав нiчого — на те його божа воля. Рiзними вiн також робить i людей — одного князем, другого воїном, третього смердом, рабом. I на це його божа воля...
Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землi робиться з волi бога.
Коли ж священик заговорив далi, то це було те, чого досi не знала Малуша.
— Але що багатство, золото, срiбло, що таке князь i що смерд, якщо все це може знищити iскра вогняна i коли всi на свiтi — i князi, i смерди — помирають? О суєта суєт свiту! Чого вартий князь i смерд його, коли приходить смерть i вони обоє поруч лягають у землю?! Перед смертю всi люди рiвнi, смерть усiх рiвняє — така воля божа, такий наш земний кiнець.
Священик показав на iкону — суворий лик.
— I бог Христос, — говорив вiн, — прийшов на землю... Вiн народився тут, на землi, вiд такої простої жiнки, раби божої Марiї, як i ти, i ця жiнка Марiя сподобилась того, про що не могла й мрiяти, — стала матiр'ю бога, василевса...
Якби священик знав, яку бурю викликав вiн цими словами в душi Малушi! Мати бога, Христа, василевса, а хiба не таке ж життя в неї, у матерi князя Володимира?
— I, зiйшовши на землю, — вiв священик, — син матерi божої Марiї, Христос, став сiяти скрiзь своє слово, говорив людям, слугам своїм, про бреннiсть життя на землi i про вiчне життя на небi. I були в Христа апостоли — вiрнi слуги його, i багато людей приходило до Хркста i спасалось в iм'я його. Але багато людей — язичники — не вiрили в нього, i схопили його, i судили, i розiп'яли на хрестi, убили...
— Убили? — скрикнула Малуша.
— Так, дочко, вбили. Але на третiй день вiн воскрес, вознiсся на небо i зараз сидить там у всiй своїй славi...
— А Марiя?
— I Марiя, мати божа, разом з ним.
Малуша здригнулась. За все життя нiхто отак не запитував у неї, як вона живе, що думає, що непокоїть її душу. Найголовнiше ж — нiхто нiколи не обiцяв їй, що за муки на цiй землi вона матиме нагороду. Це було зовсiм нове, чого вона не ждала й не чула.
I далi сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розумiючи, Малуша. Дивлячись на iкону Христа, священик запитав:
— Чи згодна ти пiти по його слiду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому свiтi, обрести радiсть i щастя?
— Згодна, отче!
— I чи згодна ти прийняти хрещення вiд нього?
— Згодна.
— Тодi я по слову божу хрещу тебе, рабо божа...