В ту мить Кость зовсім розгубився. З рук випустив свій фотоапарат, що ніс на підводу, і сам закляк, приголомшений. Не забула? Таке ніколи не забувається. А коли ти витерла сльози, він узяв тебе ніжно за плечі і, дивлячись прямо в очі, сказав:
— Олю, зваж усе і остаточно виріши. Щоб потім не ремствувала на мене, на себе саму, на долю, щоб не каялась. Ще є час, подумай. Я не буду проклинати тебе.
Ти, не відповівши нічого, сіла на підводу. Я безпомильно бачив, що йому від того ненабагато полегшало. Він підійшов до мене і запитав:
— А ви ж, Павле, як? Залишаєтесь одні? Витримаєте? Не зігнетесь?
Я спромігся лише головою кивнути, бо на більше не вистачило сил. Він зрозумів мене: гаряче потиснув руку, по-братньому обняв. От який Кость у тебе, в нас.
Минулої ночі, Олю, ти мені так страшно наснилась, що я прокинувся, весь облитий холодним потом, і вже до ранку не заснув. Бачив тебе недужою, марною і заплаканою. Кость обв'язував тобі голову мокрим рушником, наливав у ложку ліки, а Гіммер стояв біля порога, лютий-прелютий і з великим ножем у руках.
Я ніколи не вірив і зараз не вірю ні в віщі сни, ні в будь-які інші химери, але коли розвіялось страшне сонне видиво, то багато чого передумав. Що діється з тобою, з вами, дорогі мої? Справді недуга? Знову переслідує Гіммер? О-о, прокляття! Нічого не відаю, не знаю, і від того ще важче на серці.
Кілька разів поривався писати вам, розпитати, як маєтесь. Уже й писав, але не одсилав. То більше для самого себе, ніж для вас. Все не зважуюсь. Думка та серце змагаються, і вона часто забирає своє. Все допитує, як прокурор:
— Нащо засилати оті листи, такі смутні?
Мушу дослухатися її. Справді — нащо, для чого? Ятрити старі рани, рвати вам серця, й без того наболілі?
Ні, не треба. Не можна. Побиті морозом квіти ніколи не розцвітуть і не запахнуть...
Лиха доля спіткала нас, наше кохання:
Здибались ми ненароком
Терпіть далеку неволю...
Я був таким одиноким,
Ти ж відшукала вже долю.
Глухо скрізь, холодно, темно;
Смерть повіває могильна...
Щастя я прагнув даремно,
Ти його дати невільна.
Два-три слівця ненароком,
Дві-три усмішки коханих...
Вражений болем глибоким,
Знову б віджив я в кайданах.
Та непідхоже бурлаці
Збуджувать маріння красні...
Ми народились для праці, —
Геть же всі пориви власні!
Сонячна моя! Цих рядків тобі я ніколи не звіряв, хоч вони зародилися в моїй душі і вилилися з неї ще весною, коли ти була тут, біля мене, коли мої і хата, і душа повнилися тобою. Не міг звірити, тримав їх у глибокій таємниці. І тепер прости, що згадав. Також поза своєю волею. Не можу не згадати, бо вони стали моєю молитвою, якої нема сил ні забути, ні бодай на мить позбутися, повністю оволоділи мною і безжально диктують свою волю. Пекельна молитва, але що подієш з нею — вона моя, моя.
Питаєш, як живу? Дивися сама. От воно, моє життя бурлацьке, все перед тобою, мов на тарілці виставлене. По вашому від'їзді небагато змінилося в ньому, особливо ж на краще. Праця, читання, а найбільше... Ех, та й годі — хіба виміряєш, чого зараз більше в мене?
Недавно вичитав у пресі, що галицькі приятелі видали збірку моїх перекладів під назвою "З чужого поля", а я тим часом вислав їм книжечку своїх нових творів. Нарік її просто, без будь-яких поетичних прикрас — "З півночі". І присвятив тобі. Тепер іноді повертаюсь до її чернеток, що зберігаються в мене, перечитую їх, доробляю і ясно бачу: книжка — занадто вже сумовита, по самі вінця наповнена жалями й сердечними зойками.
Може, мені колись буде соромно за ті скаржні зойки та жалі, але що міг зробити, як поминути їх? Усі вони не вигадані, не награні знічев'я, всі правдиво відбили мій тодішній душевний стан. Я плакав, мучився, писавши деякі з віршів, що ввійшли до неї, і тим рятувався від тяжкої згуби. Ти знаєш мене, серденько, знаєш краще, ніж будь-хто, тобі не треба пояснювати, сама все зрозумієш.
Але навіть при тій журбі, яка панує над усім збірничком, мені здається, що він з погляду поетичної техніки є найліпшим серед усього написаного мною досі. Тому й хочеться побачити його на світі. Коли вийде та книжечка — неодмінно перешлю вам, і ти, прочитавши її, ще повніше уявиш собі, як я жив, як почував себе, і коли стрічався з тобою тут, і після вашого від'їзду.
Та, власне, й зараз ненабагато полегшало. Все нуджусь та сумую, не знаючи, куди подітись з своєю розпукою. Хочеться плакати, плакати без краю. Руки не підводяться до діла, слово не йде з уст, наче їх заціпило назавжди. На вище, ніж переклади і переспіви, поки що не спромагаюсь.
Переклади. Та й їх не дуже густо. Оце зараз перекладаю ту поему, котру ми читали разом з тобою влітку на березі Вілюя, і, уяви собі, прямо-таки впиваюся нею. Дуже терпкий, часами гіркий той напій, а я ковтаю його з якоюсь невтоленною жадобою і хмільною насолодою, хоч сам бачу, що від того не кращає, а гіршає мені. Не можу спинити себе, не можу втамувати жаги, наче забарений п'яниця в шинку. Не можу, бо ж Крукове фатальне слово "ніколи" назавжди втаврувалося в моєму мозку, проникло в найдальші закуточки душі і ворушиться там підколодним змієм.
Збираю всю снагу свою, щоб вирвати, випекти його звідтіля, але Крук — о, той безжальний, страхітливий Крук…
"Гей, прорічнику зловіщий!
Чи ти птах, чи демон віщий, —
Богом, скритим від усіх,
Вкупі з небом заклинаю —
Ти скажи: в надземнім раю,
Межи ангелів святих,
Чи зустрінусь я з душею
Незабутньої Ленори,
Чи побачусь там із нею,
Що скрашає райські доли?"
Крук відрік на те: "Ніколи!" —
"Хто б не був ти: птах брехливий
А чи Демон, Дух злостивий,
Геть від мене! Геть туди, —
Проказав я, з місця вставши, —
Геть — де Пекло Ночі завше,
Не вертайсь мені сюди!
Чорніш пір'я твоя злоба,
Твоя лжа, твоє "ніколи";
З мого серця вийми дзьоба;
Щезни, лютий!" Крук поволи
Відповів на те: "Ніколи!"
Ось, сонцекрила моя, який він, той Крук, — понурий віщун смерті. І зараз бачу його на бюсті Паллади: сидить, лиховісний, вгризається залізними пазурами, хижо мружить криваве око і висотує з себе одне-єдине слово: "Ніколи!" А навколо нього все живе крижаніє. Дивитись на це, розуміти, відчувати — страшно й моторошно, бо оті пазури, отой закарлючений дзьоб, ті темні крила чомусь нагадують мені обставини нашого нерадісного буття.
Вслухайся, вслухайся: "Ніколи!" Чуєш? Але я... Ні, не піддамся йому! Всіма вогнями свого серця спалю його, розтоплю те трикляте "ніколи!". І вигукну на весь світ:
— Життя переможе!!!
Як товариші дивляться на мою роботу?
По-різному.
Михайла Ромася поезія не дуже цікавить — цей захоплений своїми практичними справами. Цілими тижнями вештається по наслегах, а як повернеться в містечко й загляне до мене, то аж захлинається, викладаючи привезені новини.
Суруксут трохи підлікувався, уже покинув лепрозорій і разом з Дабиитом готується до зимового полювання.
А Байбал та Дулемба майже щодня навідуються. Позавчора читав їм уривок з "Крука". Байбал так розчулився, що заплакав і сказав:
— Віднині круки — пекельні вороги мої.
Генрик Адамович, мовчки слухаючи, супився. Переклад похвалив, але порадив не захоплюватися Едгаром По, якого вважає романтиком-занепадником. Може, він і має рацію, можливо, я не сперечався, та все ж мушу докінчити почате...
Недавно викликав нас усіх Кочаровський і об'явив царський маніфест: замість десяти літ повної безправності мені визначили чотири роки. Бачиш, як змилувалися, хай їм найгостріша болячка між ребра за це. Казав, згодом можна буде приписатися до якої-небудь сільської громади, тобто обернутися з політичного поселенця, позбавленого всіх прав, на хлібороба з засланців — теж безправного. Ну, але як воно далі буде, мовляв сліпий, побачимо. Ох, круки, круки безсердечні.
Оце тобі, Олю, вся моя найсвятіша сповідь, мій найновіший curriculum vitae . А ти, серденько, все мовчиш. Оченята засмучені. Чому? Гніваєшся?
Скажи хоч слово!..
* * *
Вечірній прихід Кочаровського здивував і збентежив Грабовського. Дивуватися таки було чому. Окружний справник, здавалось, зовсім не цікавився життям вілюйських засланців: у їхні мешкання ніколи не заглядав, а до себе в управління викликав лише при потребі. І раптом — сам завітав. Та ще й у такий пізній час. Яка лиха година пригнала його? Невже якийсь новий донос, і хоче вчинити обшук?
— Ого-го! — вигукнув Кочаровський, шарячи поглядом по стосах книжок на ослоні й столі. — Я й не знав, що ви розвели в себе цілу бібліотеку. Недарма ходять чутки, нібито у вас збираються люди, читають, сперечаються.
— Взимку іноді збиралися, а влітку... їм не до цього. Нема коли, хоч законом нам не заборонено збиратися.
— Не заборонено, звісно, якщо ті сходини та балачки не торкаються політики. Але зараз я до вас з іншим.
— Будьте ласкаві, — показав Грабовський на стілець. Справник подякував, скинув шапку і сів.
— Сьогодні, — продовжив, — мій помічник повернувся з Якутська і привіз новину: губернатор велить вам покинути Вілюйськ.
— Як то?
Кочаровський тільки безпорадно розвів руками.
— Куди ж перебиратися?
— На розсуд Мархінської управи.
— Знову?
— Такий наказ.
— Але ж переїхати сюди мені дозволив генерал-губернатор. Хіба Якутськ має право скасовувати веління Іркутська?
— А чому ви думаєте, що губернатор зробив це без відома генерал-губернатора? Очевидно, навпаки. Він клопотався, а генерал-губернатор дав свою згоду. А може, хтось інший доклав рук. Прошу тільки вас, Павле Арсеновичу, не подумайте, боронь боже, що я тут чимсь завинив. Зрештою, поводили ви себе благопристойно, особливого клопоту мені не завдавали, то й не маю на вас лихого серця.
— А губернатор?
— Важко сказати. Однак про дещо можна здогадуватися. Власне, я тому й зайшов до вас — зустрітися віч-на-віч поза службою. Думаю, тут орудувала рука Гіммера.
— Але ж Гіммер подався в Ташкент і немовби назовсім.
— Подався, та не назовсім. Він не хоче розлучатися з Вілюйськом, маючи в лепрозорії гарний заробіток. Спочине після недуги і повернеться назад. Правду кажучи, добра від того повернення я не чекаю. Знову почнуться скарги, доноси, втечі з колонії. Може, навіть якась комісія нарешті приїде. От і розбирайся. Набридло все це. Але заборонити йому повернутися не можу — це губернаторова канцелярія вирішує, а ми мусимо виконувати її волю.
— Канцелярією ж не Гіммер керує.
— Так, не Гіммер, — згодився справник.