Одногрупників, хто прибув вчасно, розселили по комірках у приватному секторі, ближче до заводу "Продмаш", а їм дістався "комфортабельний номер" у затишному гуртожитку на вулиці Самокіша, у самому середмісті. Селячи їх у великій кімнаті на двох, комендантка суворо попередила:
— Дівок не водити, унітази за собою змивати!
Завод розташовувався далеко, на околиці промислового району, і діставатися до нього приходилось двома тролейбусами. Зате парк, кінотеатр, ресторани, ринок, стадіон і магазини — все було тут, під рукою. За всю практику на заводі приятелі побували тричі: першим разом оформились і пообіцяли спеціалістам не докучати; вдруге, предстали перед керівницею практики; востаннє, перед самим від'їздом, забрали необхідні для дипломного проектування синьки.
Зранку в понеділок, радіючи, що більшість людей у цю годину горбатяться на робочих місцях, практиканти вийшли погуляти. Голод і спрага привели їх до місцевого ринку, де розкошували південні фрукти, овочі і солодощі, де торгували пиріжками, пивом і вином на розлив. Пройшлися Павуками по рядах і перепробували все, на що впало око; поцупили у баби в'ялену рибину і потупцювали у бік пивної діжки. По ходу підвернулася робітка: затягти у павільйон три колоди для рубання м'яса. Товстенні і важкі пеньки не пролазили у двері, їх приходилося по усякому повертати, і трудяги захекалися. Звідкилясь з'явився пошарпаний дідуган, який пристав радити їм, що і як робити.
— Ломом, ломом підштовхуйте, — підказував він.
— А не пішов би ти під три чорти, старий алкоголік! — роз'ярився Льоня.
— Не кажи так, синку! Аби я скликав сюди всіх п'яниць, то тут зібралися б і письменники, і композитори, і генерали з маршалами на чолі з генеральним секретарем.
Заробивши на колодах троячку, хлопці придбали по здоровенному соковитому чебуреку, по два пива, та розложилися на одноногому столику під вільним навісом. Вони якраз утихомирено жували, коли їх і побачив виконроб ринку. В гаражі директорської "Волги" треба було викопати оглядову яму. Ґрунт у гаражі складався з будівельного сміття, перемішаного з камінням і зміцненого глиною. Викидати його з ями у гаражі було нікуди, тож приходилося виконувати потрійну роботу: копати, виносити накопане відрами на купу, щоб насамкінець закидати у звислий зад сміттєвозу. Приставлений до них бригадир Дмитрик сам не копав, лише підказував і розважав різною бувальщиною. Раз за разом він відлучався до винної ятки, і хлопці підрахували, що його денна норма сягає десяти стаканів портвейну. Копачів здивувало, що виконроб усе бачить, але не зауважує.
— Весело живе наш бригадир, — позаздрив Льоня.
— Мені він нагадує Яна з Братислави: такий саме чорний, зморщений і з руками, схожими на граблі.
Непересічний статус Дмитрика яскраво проявився під час білення їдальні. Попервах він маніпулював фарбопультом особисто, але опісля трикратного відвідування винної лавки ослаб, і фарба ручаями потекла по стінах. Прискочив директор їдальні Олег Васильович накинувся вичитувати мораль. Дмитрик його слухав, слухав і не стерпів: схопив за грудки і виштовхнув у розчинене вікно. А то був другий поверх. Директора забрала швидка, а у Дмитрика стався серцевий напад. Хлопці, як могли, добілили стелю і поквапилися в душ до кочегарки.
— "Мочалку" принесли? — запитав кочегар дядя Вітя.
— Авжеж, — Льоня виставив пляшку портвейну.
Високий, худий наче хрущ і чорний як паровоз; у вилинялому морському кітелі з білими плямами на місцях, де колись красувалися погони і ордени; ретельно поголений Вітя після склянки портвейну розбалакався. З'ясувалося, що він кочегарив ще на лінкорі "Паризька Комуна", тому і цю кочегарку тримає у флотському порядку: кожна трубочка пофарбована у належний колір; крани й засувки не крапнуть; насоси гудуть як мухи; котли врівноважено пихкають паром, який безперебійно надходить до їдальні і побутових приміщень. Воював же він матросом Дунайської флотилії.
— А ти не знав капітана Баштаника? — підскочив Павка.
— А як же! Бойовий командир. Гадаю, зараз він в Одесі.
— Ми не знайшли. А чеха Густава, матроса з його команди?
— Пригадую.
— Що ж буде Дмитрику? — поцікавивсяЛьоня.
— Нічого йому не буде. Розумієш, вони троє — Олександр Костянтинович, Олег Васильович і Дмитрик — бойові товариші, морська піхота. Разом боронили Севастополь, потім разом звільняли Крим. Олександр Костянтинович командував батальйоном, Олег Васильович був при ньому замполітом, а Дмитрик — командиром розвідувального взводу. Опісля поранення в голову його визнали психічно неврівноваженим, він і довідку має. Олександр Костянтинович серед них головний. Опісля звільнення Сімферополя він служив комендантом табору радянських офіцерів, яких після німецького полону перевіряли на зрадництво. Табір розташовувався на околиці. Серед в'язнів було чимало кримчан, і вони повсякчас просилися на ніч додому, до дружин. Олександр Костянтинович відпускав їх під чесне офіцерське слово, і жоден його не підвів. Насправді він ризикував: якби щось, його б розстріляли на місті. Зате тепер ті щасливці і їхні діти дякують йому, чим можуть. Будь-які будівельні матеріали — хоч то ліс, хоч цемент, хоч шифер — усе він здобуває безоплатно. І вином його пригощають задарма, куди б не зайшов... Ну, як водичка? Не холодна?
— Вищий клас! Наступного разу прийдемо з подвійною "мочалкою".
У понеділок Дмитрик не вийшов на роботу, з'явився вже у вівторок і геть понурий. Гахнув у найближчій ятці три стакани і пожалівся на свою долю. Опісля бійки з бойовим товаришем він твердо вирішив "зав'язати". Діждавшись, поки дружина з донькою поїдуть до родичів, він примотав себе до яблуні собачим ланцюгом, замкнув на висячий замок, а ключ відкинув так, щоб не дістати. Загалом просидів він під деревом три дні, допоки його тверезого і голодного не виручив дядя Вітя.
У середу в громадській невпорядженій вбиральні, в урні для використаних папірців, Льоня угледів гаманець — справжнє шкіряне портмоне! Грошей в ньому не знайшлося, але знайшлися документи: паспорт, водійські права і службове посвідчення капітана міліції.
— Якщо відновлювати такі документи заново, то й п'ятдесяти рублів не вистачить. А вже мороки! Думаю, що червінець можна просити, — підрахував Льоня.
— Як мінімум, — підтримав Павка і утнув послання: "Якщо ви розшукуєте пропалі документи, приходьте до головпоштамту у суботу, о сьомій. Брати Карамазови". Склав папірець солдатським трикутником, списав з паспорта адресу, наклеїв марку і кинув у поштову скриньку.
В суботу до вечора бродили по магазинах. Купувати хоча б щось вони не збиралися, просто відточували звабне красномовство і залицялися до симпатичних продавчинь: те та се, давайте познайомимось. О шостій вони вже стовбичили під універмагом.
— Брати Карамазови? — почулося з-за спини: до них звернувся чоловік у цивільному. Ще двох однакових вони побачили на іншому боці вулиці.
— Ми, — відповів Льоня
— Документи при вас?
— Ось.
— А гроші? Там були гроші.
— Грошей не було.
— Що ж, і за це дякую. Візьміть винагороду, — буркнув цивільний і пішов через дорогу до своїх.
— Я ж казав червінець, — похвалився Льоня.
Невеличкий ресторан "Дружба", що містився на першому поверсі житлового будинку і мав вихід на вуличну веранду, видався хлопцям підходящим: можна було вислизнути не заплативши. Вони замовили графин "Московської" (за п'ять сорок з ресторанною націнкою), по біфштексу з яйцем і салатику з помідорів.
За три столики від них нудились над попільничкою дві фарбовані особи: шатенка і білявка.
— Дівчата, пересідайте до нас, — покликав Льоня. Пригостивши крихіток горілкою, він запросив їх до "готелю" на Самокіша.
— Там у нас затишно. Музика, і є що випити...
— Звідки ви такі вправні? — шатенка допитливо заглянула йому в очі.
— Ми — моряки. Поки судно розвантажується в Ялті, ми вирішили погуляти Кримом. Оце відвідали Сімферополь, завтра повертаємось до Ялти, а звідти підемо до Марселя.
Сім років минуло, як Льоня покинув торговий флот, але повадки "клеїти" дівок ще збереглися. Від приятелів, одітих у новенькі італійські джинси і строкаті мадьярські сорочки, тхнуло закордонням. Льоня впевнено теревенив про Йокагаму, Буенос-Айрес, Венецію і Роттердам, а Павка, добре знайомий з його походеньками, додавав пікантні дрібнички.
— Чимось ваш готель нагадує мені общагу, — зауважила шатенка.
— Так. Центральні готелі переповнені, тож нас направили до відомчого. Прошу до столу! — урочисто проголосив він, увімкнувши світло.
На неприбраному від учорашньої вечері столі стояла розпочата пляшка кріпленого вина "Червоне" і сохли недоїдки "докторської" ковбаси і хлібні скибочки. Гості бридливо переглянулися. Льоня всадив білявку на своє ліжко і розгорнув знаменитий альбом з фотографіями по всіх портах світу. Ось він у Роттердамі, ось — у Йокагамі, а ось годує голубів на площі святого Марка у Венеції. Під подвійною вагою панцирна сітка провисла, дівочі коліна задралися вище голови і білявка розреготалася. Шатенка, залишившись за брудним столом, не схотіла слухати вірші Єсеніна і Бернса, підскочила і роздратовано скомандувала подрузі.
— Пішли звідси, поки тролейбуси ходять!
— Як це пішли? Пити — пили, їсти — їли, а кохати кого ми будемо? — обурився Льоня і затулив собою двері.
— А що ми пили? Що ми їли? — накинулась шатенка: — Відчиняй, бо як зарепетую, "ґвалтують", — швидко отямишся!
Дівки чкурнули геть, і Павка примирливо зазначив: — Щоб там не було, а час ми провели непогано.
Пляшка спорожнила, а Чарівна Незнайомка так і не з'явилася. Павло продовжував сидіти в літньому павільйоні над Севастопольською бухтою, милуючись пам'ятником Затопленим кораблям, і підсумовував здобутки переддипломної практики... Матеріалів для дипломного проекту вони надбали більш, ніж достатньо. Олександр Костянтинович закрив їм по триста карбованців кожному, по сотні узяв собі, і всім вийшло порівну. Всюди побував, не вдалося лише зустрітися з Бобом Чигідіним. Шукаючи армійського товариша, він з'їздив до села Солов'ївка, що ховалося у глибокому крутоярі, по дону якого дзюрчав кришталевий струмок. Татарські хатинки, що по війні були заселені російськомовними переселенцями, почали повертатися своїм справжнім господарям, і там, де за наданою Борисом адресою мали мешкати його батьки, жили поверненці з Казахстану.
Сонце вже ховалося за Сапун-горою; поряд з терасою флотський духовий оркестр заграв старовинний вальс "Сестра милосердя", який подобався Павці за неймовірно мелодичне соло баритона.