Жисть — вона була і є жорстока сама по собі, такою вона сотворена. Так у природі, так і серед людей. Хто дужчий, той і живе. За місце під сонцем треба боротися руками й зубами, якщо воно не забезпечене тобі фактом народження, що теж несправедливо. Чому мені така випала планида, чому я народився в сім'ї бідняка і п'яниці, а не в сім'ї хоч би того ж механіка? Я рано зрозумів: якщо не хочеш, аби тебе годували гірчицею, мусиш годувать гірчичкою іншого. А я — доброю гірчицею годував, ой доброю, що там казать…
Історія нас виправдала і виправдає. Правота і правда за тим, хто переміг. І все те, що ми виробляли, все те нам дозволено було зверху, новою властю. Дмитро Домонтович, а він пройшов царські каторги, ще нас і на світі не було, казав нам після чергової розчистки мринської тюрми од колишніх експлуататорів і гнилого поріддя їхнього: "Роди не бувають безболісні, навіть у женщини, так природою влаштовано. А в наші дні народжується золотий вік для усього світу. Людська маса — це та ж череда, і тільки нещадною залізною рукою можна загнати її у ворота майбутнього земного раю. Ми — погоничі. А кров, що ж, кров залишається на переможених, з переможців історія злизує кров. Якщо доводиться жертвувати якимсь мільйоном в ім'я ситого щастя сотні мільйонів, така революційна арифметика — справедлива. Милосердних та безкровних революцій не було й не буде, кожна революція — жорстока. Революція — це операція на тілі народу, задля дальнішого життя його, і ми — хірурги". Домонтович тогда порядкував у Краї, і слухали ми кожне слово його, як слово батька рідного. Се уже познєй, у тридцять п'ятім, як свідчив я супроти нього, слідчий зачитував мені з листа його до властей: "За віщо, за які гріхи гину я в тюрмі, і кому потрібна смерть моя, кому потрібна така жорстока розправа над сивоголовим старцем — не знаю, не розумію, і сльози на очах моїх старечих не висихають, і надіюся, що ви на них зглянетеся, на милосердя ваше надіюся…" Слідчий сміявся, начитуючи ту плаксиву писанину, і я сміявся, слухаючи, і не лише через те, що рятував власне життя, — я пам'ятав іншого Дмитра Домонтовича, інші словеса його.
Але усе це буде познєй, і я дійду до того врем'я, якщо вистачить у світі паперу, щоб описати усю жисть мою. А поки що пишу далі про дєтство своє горісне.
Розповзлися ми, дітлахи, по родичах та людях бездітних, як мурахи з мурашника розореного. А мене батько залишив у Пакулі, у Фіногена Кияниці. Познєй, у тридцятім годі, я його і розкуркулював. А як ми з активом сільським розпотрошували хазяйство його, сидів Фіноген під тином і зіпав на весь куток: "Люди-люди, що ви робите, хіба ми такої революції дожидалися?! Ви — не панів оббираєте, а — робочих людяк!.." Я, правда, дав знати куди треба, приїхали ранком до нього, щоб за контрреволюційну агітацію язика вкоротити, а він уже мертвий — під тином, серце не витримало. То се уже теж познєй.
А поки що посадили вони мене за стіл (батько попрощався й пішов, радий, що мене здихався). На столі лежали великі, пухкі млинці. Потім я дізнався, що се — гречаники. До млинців господиня поставила на стіл глиняну миску із сметаною й сиром. Виголоднівши вкрай, я не примусив себе дуже припрохувати. Коли ж я наївся, Фіноген покликав мене у двір, вигнав з хліва двох корів: "Будеш їх пасти з ранку до заходу сонця. Але стеж, щоб не забрели у шкоду". Так я став пастухом. Тепер знаю, що з пастухів вийшли й знамениті люди. Так, пастухом був Магомет, засновник магометанської релігії. Микита Хрущов теж нахвалявся, що в дєтстві був пастухом.
Першого ж дня я став розказувать таким, як сам, пастушкам, як їхав на поїзді. Вони ж не знали, що таке залізниця, і ніколи не бачили поїзда. Я сказав: "Поїзд — це багато хаток на колесах. У кожній хатці — їдуть люди. Хатки прив'язані залізними дротами одна до одної, а тягне їх парова машина". Я зобразив паровоз. Спершу свиснув: "Ту-ту-ту!", потім — зашипів і рушив, крутячи обома руками, зігнутими в ліктях. Тим часом корови забрели в овес Степана П'явки. Той мав десятин п'ятдесят землі, і ми його розкуркулили ще у дев'ятнадцятім годі. Увечері, коли я пригнав корів, хазяїн покликав мене до комори, наказав зняти штани і лягти долілиць на лаву. Тогда він відстьобав мене ременем по голому тілу: "Се тобі для науки, щоб корів глядів, а не ловив у полі витрішки". Я не плакав, але науку запам'ятав, і пам'ятаю досі, хоч трохи не сімдесят літ од того дня минуло. І як кричав Фіноген у тридцятім годі під тином, обібраний до ниткі, я його не жалів і одного менту, бо пам'ятав науку його. Хто витрішки в жисті ловить, той мусить розплачуватися.
Пас я корів до першого снігу, босий. Ніг я ніколи не мив, і шкіра на них стала така, що й взувачки не треба. У другій половині жовтня випав густий сніг. Я гнав корів додому по снігу, босоніж. Зима була рання, а я не мав ані в що взутися, ані в що одягтися. Штани мої були усі в дірках, особливо — на колінах. Про нижню білизну я й поняття не мав. Фіноген і сам до пізньої осені ходив у полотняних штанях і полотняній сорочці, найчастіше — босий. Лише у святкові дні він і господиня, ідучи до церкви, вбиралися у фабричне. Коли випав сніг, а поратися по господарству треба було, Фіноген сплів мені постоли. Узимку я підмітав хату, товк картоплю для свиней, дер перо. Господиня зі мною майже не розмовляла. Зате стежила, щоб я перед сном шептав молитву, ставила навколішки перед іконостасом. Тогда, мабуть, і почалися мої непорозуміння з Богом. Бо він мене не жалів, як і люди навколо. Коли ж я в чомусь проштрафлювався, господиня мовчки виштовхувала мене, босого і роздітого, за поріг, на сніг та мороз, а сінешні двері брала на гак. Я скулив, як цуцик, витанцьовуючи на морозі і заливаючись слізьми, доки зло її на мене не минало. І все це відкладалося в пам'яті моїй дєтскій.
Щоб прорости познєй, коли в руках моїх власть опинилася.
Наприкінці зими мої хазяї зібралися до церкви. Я залишився на господарстві. Почав дивитися, де що лежить. Знайшов вузлика з гарбузовим насінням. Узяв добру жменю, з'їв, а шолупиння виніс за хату і закопав у сніг. У коморі в глечиках стояло молоко. Був ще піст, але дуже хотілося їсти. Надпити — помітить хазяйка, і буде велика біда. Я занурив пальця у молоко, обсмоктав і знову занурив. Так я посмакував з усіх глечиків. І хоч молока ніби і не поменшало, але хазяйка помітила, поскаржилася на мене Фіногену. Фіноген тільки зирнув зизим оком, але нічого мені не сказав і не бив цього разу. Він болєй жалів мене, аніж його бездітна жонка. Коли їх розкуркулили і вже Фіноген кінці віддав під тином, я сам посадив свою колишню хазяйку на підводу, яка везла розкуркулених на станцію. Хоч і дуже просилася вона дать їй померти удома і лежать на кладовищі, біля свого Фіногена. "Хай він хоч там відпочине од тебе!" — гримнув я. Так потім розказували, що померла вона у вагоні десь за Волгою, і викинули тіло її з вагона. Мабуть, сибірські вовки нею поласувались, хоч худа була як скіпка усю свою жисть куркульську, вироблена. Баляндрасили, правда, пакульські баби, що бачили тінь її на кладовищі, коло могили Фіногенової, де вона так мечтала лежать, але то все — забобони…
Так прослужив я в Кияниць три годики. А тогда батько мій прислав листа, що знову робить на пороховому заводі, і щоб їхав я до нього. Фіноген сам пошив мені полотняні штани, сплів новенькі постоли, дав ще і свій старий піджак, одвіз на станцію і купив білета. Так скінчилися мої найми сирітські.
Окремої квартири у батька на заводі уже не було. Він проживав у глиняній казармі, з робітниками. Там і для мене знайшлося ліжко. Узяли мене на завод — учнем, до слюсарної майстерні. Усе літо я чистив од жужелиці величезні залізні казани, в яких варили селітру. На обід я ішов у бруднющій від іржі одежі і з бруднюшими руками. Але я пишався, що вже — робітник.
Тут батькові підказали, що мене треба віддати до школи. До церковноприходської школи іти було верст три. Я вже був переросток, до того ж умів читать, батько навчив, і мене прийняли до другого класу. Найбільш не злюбив я уроків Закону Божого, що їх вів піп. А ще як робив я на заводі літо, був у майстерні слюсар Архип Мороз, який вів з робітниками політичні бесіди, і я слухав. Він розказував про розстріл пітерських робітників у дев'ятсот п'ятім годі: про страйки і про переслідування пролетарів за страйки. Так зрозумів я, що цар — це кровний ворог робітників. І в класі, на уроках Закону Божого, коли співали "Боже, царя храни", я співав: "Боже, царя НЕ храни…" Але в попа був добрий слух. Одного дня він підкрався до мене з-за спини, і тільки я затяг "Боже, царя НЕ храни", з усіх сил уперіщив мене лінійкою. На другому уроці, коли піп розказував, що Божі храми будуються у вигляді хреста, бо Ісус був розіп'ятий на хресті, а Ной рятувався від потопу в ковчезі, а зоря возвістила народження Христа, я підняв руку. "Що тобі?" — суворо запитав піп. "Дозвольте вийти посцять…" — смиренно мовив я. "Дурень здоровий! — аж позеленів од злості піп. — Треба казати: дозвольте вийти до вітру, їди, бов-в-ван!"
А з арифметики та письма у мене ішло добре. Я навіть іншим учням допомагав вирішувати арифметичні задачі, і за це мене підгодовували, хто чим міг. Бо я часто був голодний. Але далєй третього класу навчатися не довелось. Батько сказав, що я уже дорослий і мушу сам собі зароблять на хліб. І я пішов молотобойцем, у заводську кузню. Правда, платню одержував підліткову, сорок копійок у день, бо що не було мені шістнадцяти годів. Якось механік розпорядився викувати великі лещата, хоч можна було купити готові. Найважче було кувати губи для лещат. Весь день ми їх кували, а коваль усе не давав передиху. Я зовсім вибився із сил. Нарешті терпіння моє лопнуло, я кинув кувалду убік і сказав, що більше не можу працювати. Коваль погрожував доповісти механіку. "Іди ти до біса із своїм механіком!"— гукнув я і подався геть із кузні. Того ж вечора управляючий зупинив біля нашої казарми свою машину, а він тольки-тольки купив новенький автомобіль марки "Бенц", і гукнув батькові моєму, аби я залишив завод за двадцять чотири години. Робітників не вистачало, мужчин усе брали й брали на фронт, і скоро я влаштувався в сусідньому містечку, учнем машиніста-кочегара.