Як їй, санкт-петербузькій публіці, донести те, про що його поезія, за що болить скорботна його душа!..
О третій зайшов Семен. Великий, гарний, всепоглинаючий своїм могутнім голосом.
— Чого це ти так зажурився? — гукнув з порога.
— Маю іти в Пасаж, на публіку, — зітхнув Тарас.
— То й що? Я ледве не кожен день...
— Ти — лицедій, а я поет...
— То й що?
— А раптом виявиться, що я писав не так, не те...
— Та хто ж у всій Росії від тебе пише ліпше! — впав на диван.
— Ти не суддя, бо ти мій друг, Семене...
— Такої! — знов підвівся. — Хто це сказав: "Платон мій друг, а істина — ще більший друг"?
— Напевно, Арістотель.
— О! Мудрий був чоловік, — підніс угору палець. — А ще сказав великий грек, що... треба нам пообідати.
— Де?
— В земляка, по-нашому.
— Гаразд. А поки я збиратимуся, ти заспівай впівголоса якоїсь пісні... Просить чогось душа...
Семен притих, замислився. А потім мовив сумно;
— Сьогодні раптом зринула одна з дитинства... Де не ходжу, що не роблю, бринить у серці...
Скинув густі широкі брови і заспівав:
Гей же, да журба мене скрутила,
Да журба мене зсушила, да гей!
Гей же, за чужими волами ходячи
Да чужі вози мажучи, да гей!
Гей же, ой крикнули журавлі,
Да ходячи по ріллі, да гей!..
— Чого ти плачеш? — вгледів сльозу в очах Тарасових.
— Цю пісню батько колись співав, вмираючи...
Запала тиша. Чути було, як б'ється в шиби колючий сніг...
— За чужими волами ходячи да чужі вози мажучи!.. — зітхнув Тарас.
— Така вже доля наша... — додав Семен.
Одягшись мовчки, вийшли на білий світ. Сніжок трусив ліниво, сонно. Іноді зривався вітер, кидав його в обличчя. Осінь...
Пасаж зустрів вогнями та велелюддям. Багато було таких, що не дістали раніш квитків, і прагли зараз якось пройти до зали. Дивно. Читання тільки розпочалися, а вже на них такий великий попит, ніби на італійську оперу...
Як і було домовлено, ввійшов з бічного входу, роздягся, — тут уже висіло кілька всіляких шуб, — і в супроводі Михайла Федорова, секретаря Літфонду, пройшов у ту кімнату, з якої мали вони виходити на кін читати твори.
Вже всі були на місці, крім Достоєвського.
— Добривечір! — сказав Тарас якимось дивним голосом. Чи тут була така акустика, чи сталось щось із ним самим. Весь день болить десь там, де серце...
— Здрастуйте, — ступив йому назустріч Майков. — Вже бачили новий "Кобзар", російський?
— Аякже. Гербель мені приніс, подарував.
— У "Светоче" вже є рецензія.
— "Семейный круг" теж відгукнувся. Здрастуйте! — подав Полонський руку. — Пішла, пішла, Тарасе, слава по Русі!
Писемський, що проглядав газету біля підсвічника з трьома свічками. Гмикнув.
— І слава, други милі, буває різна, — мовив, коли відчув, що всі на нього дивляться. — Лиха і добра...
— Тобто? — нахмурив брови Майков.
— Розбійник теж буває славним...
— Щось я тебе, Олексо Феофілактовичу, не розумію, — сказав Полонський. — Ніби тебе взяли й перемінили...
— Все змінюється — нам кажуть мудрі! — не втерпів Бенедиктов, що був між них найстарший.
— І ви? — всміхнувся Майков.
— І я... Причім, хоч як не дивно, у кращий бік...
— Це так, — підтримав його Тарас. — Я й досі ще пам'ятаю переклад ваш із Барб'є, "На новий рік", який почув на Волзі...
— Панове, починаємо! — ввійшов Михайло Федоров.
— А Достоєвський? — спитав Тарас.
— Прийде. Почнемо з вас, Володимире Григоровичу, — вклонився Бенедиктову.
— Ну що ж... — підвівся той. — Але, панове, як primus inter pares!.. Як перший серед рівних, — додав, зиркнувши на Тараса.
Невдовзі зала вибухнула тривалим шквалом оплесків. А потім враз притихла, й полився рівний голос, який читав палкі й співучі вірші.
Вбіг Достоєвський.
— Вибачте... Здається, я припізнився трохи...
Подав Тарасу руку, а потім іншим. Писемський загородив себе газетою, удавши, що не вгледів і не почув появи Достоєвського. Той уклонивсь газеті і відійшов.
— Читає Бенедиктов? — спитав Тараса. — Як ви, не боїтеся? А я тремчу... Вже нерви геть... Жахи ночами сняться...
— Мені також — бій барабана, — сказав Тарас.
— Жандарми діло знають.
— Царі незгірш...
Нахмурившись, Федір Михайлович бочком, бочком пішов у темний закут і затаївся в кріслі.
За Бенедиктовим читав Полонський...
Тарас, як висловився дотепний Майков, був на десерт.
Виходив на кін напружений, але спокійний. Всіх прийняли сердечне, щиро. Чим же він може викликати несприйняття...
Шквал оплесків його спинив за кроків п'ять од кафедри. Здавалось, море, збурившись, влилось дев'ятим валом у невелику пасажну залу...
— Шевченку слава!
— Мученикові за волю слава!
— Віват! Віват!..
Далі він вже не чув окремих слів — усе втонуло в бурі, що одізвалася у нього в грудях болем, густою млостю... Потім із шуму моря вирвався бій барабана, крики:
— Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!..
Біль, жаль і сльози зринули йому до горла, забили дух.
Схопив лице руками і вибіг з кону...
Його спинив хтось лагідно, подав води... Чув, як об склянку зуби вистукували йому зорю...
— Ну як?
— Вже ліпше...
— Зможете туди вернутись?
— Треба...
Коли він знову вийшов, його зустріли оплесками і зливою вітань, здоровлень.
Вийняв з кишені аркуш з віршами, ледь розгорнув — так руки йому тремтіли — й почав читати. Це був уривок із "Гайдамаків".
Стало, немов у вусі, тихо. Слова його спочатку падали неначе груддя, в тишу, а потім позливалися в рядки із криці. Голос його зміцнів, а з ним і тіло. Чувся, як молодий, такий, яким писав поему. Вже не було довкруг нічого — тільки людські уважні очі, які світили зорями в напівпітьмі. Фрагмент давно скінчився, а він читав по пам'яті — могутній і молодий!..
Зробив коротку паузу, яку заповнив новий прибій овацій, ковтнув води зі склянки, яку йому завбачливо подав Михайло Федоров, і знову став читати.
Вже інший твір, гарячий, немовби тільки вихоплений з його душі:
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Передихнув, утер сльозу, що впала йому на щоку, і закінчив, неначе палку молитву богові:
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину!..
Стояла довго тиша.
А далі щось таке зчинилося у переповненій людьми й чуттями залі, що він знетямивсь знову...
Лежав у тьмі з розплющеними очима й не розумів, що сталося. Біль десь пропав... Поворушивсь, а потім сів і звісив ноги — хоч би тобі озвався!.. Не знав, чи сон, чи спогад про не такі й далекі веселі дні, та щось його зцілило, порятувало... Може, він задрімав, і це йому лиш мариться, снується в сні?..
Добув вогню і запалив спокійно, твердо свічку. Таки не сон!..
У Петропавловській пробило п'яту ранку. Проїхав набережною — стук ледве-ледве чувся — якийсь квапливий вершник... Все наяву!.. І дихать стало легше. Лиш дзвін стоїть у вухах. Напевно, ще від хвилювання, яке згадав...
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну!..
Купив брат землю чи не купив?... — три дні зими осталося...
А вже весна, а вже красна!..
Встав. На ногах похитувало, мов тополину, проте ні болю в грудях, ні страху впасти не відчував. Як гарно, коли здоровий, коли ніщо ніде не допікає болем, не привертає весь час думки!..
Знайшов домашню свитку, вдягнувся. Взувся в такі ж, домашні, чоботи.
Краса!.. І тепло, й зручно... Як у раю... Даремно писав той вірш, останній... Всіх ошукав!.. Міцний козак, здолав хворобу, видужав!..
Пройшов і сів до столу. Взяв чистий білий аркуш, поклав перед собою, тоді поглянув, чи є перо й чорнило в каламарі. Все є, все жде його руки, його думок... Поїде на Україну, й вона його благословить на труд новйй, на пісню, якої ще не проспівав... Сьогодні що, неділя? То, може, буде той маніфест?.. Бояться — отже воля там не така, якої ждуть! 3 добром ідуть на люди, несуть, як хліб, а зло таять, приховують. Державне зло!.. Брати й сестра не витримали — взяли від пана волю без клаптя грунту. Просив же їх заждати, допоки пан дасть згоду продать землі — послухалися чужої ради. Дико... А може, їм терпець урвався? Може, теж не могли в неволі далі жити, як він колись!..
Відчувши серце, стишився, прогнав думки, що кожен раз розбурхували його до дна, як буря море. Треба поберегтися, видужати, щоб сили стало вибратися із Петербурга. Весна, дорога, воля вдихнуть снаги в зболіле тіло, душу йому окрилять радістю!..
Схотілось пити. Рано ще, жаль будить Івана... А може, він уже не спить?..
— Чи є там хто? — навмисне спитав неголосно, щоб не почув, якщо не встав.
— Обоє тут. Щось треба?
— Будь ласка, склянку чаю...
— Зараз піду поставлю самовар, — озвався і Гаврило. У нього був прихриплий бас, в Івана ж — тенор; ніжний, ледь не жіночий. І сам він тихий, лагідний, немов травневий погожий день... Чи вечір... Коли хрущі, та білий цвіт, та зорі високо в чистім небі...
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная...
Зітхнув.
Не вийде, нема кому виходити... Хіба Федот Ткаченко знайде в Полтаві...
Серце озвалось знову.
Серце... Душа... Вона в собі вміщав весь білий світ, за все болить... Найбільше диво світу!..
Бездушний — отже, як неживий...
Із пам'яті спливло лице Оксанине, її великі очі... Сльозини, наче перли, стоять у них... Чого ти плачеш, мила моя єдина, вірна моя любов?.. Я ще живий, я нині вже одужую, збираюся в далеку путь, до тебе, на Україну... Не плач, а то і я заплачу... Отак. отак... У тебе гарна усмішка!.. Ти знову в сльози...
— Ви чай з вершками питимете? — спитав Іван ізнизу.
— Який дасте...
Бурчать цівки в дійниці, двором, як дим, розходиться дух щолока... І мама тихо й лагідно говорять щось до корови... Батько вигонить вівці... Туп-туп, туп-туп... "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" Б'є барабан...
Підхоплюється і бачить темно-русу кудлату голову, що піднімається на антресолі.
— То ви вже встали, ходите?..
— Пора, Іване, — мовив, як міг, бадьоріше. — Удома в нас розквітли, мабуть, котики...
— Авжеж, авжеж... І сніг підтанув довкруг дерев... — зітхнув Іван.
— Весна-красна!..
Взяв склянку з чаєм, жадібно ковтнув гарячого, пахкого трунку й одразу сів, знесилений.
— Пустеля...
— Що?
— Спалило мені всередині...
— І так ще диво, батьку, — сказав Іван, який не вмів приховувати свої думки.