Було багато суперечок, навіть дещо гумористичних, але загалом зрозуміли мене правильно і вчителі, і учні. Та й не лише зрозуміли, а приступили до дії: учитель співів запропонував уранці робити не просто фізичну, а й пісенно-ритмічну за-рядку. Всі схвалили цю пропозицію з радістю. Вже й тутешні сільські люди звикли до того, що кожного ранку з дворища школи чується потужний урочистий спів. Так звикли до оновлюючої, омиваючої дії пісні, що без неї не можуть. Кажуть, чогось не вистачає без пісенного ритму, без цієї щоденної духовної зарядки.
Учителі звернули увагу, що після цього кожен клас стає мов дружнє ядро, загострюється увага, посилюється сприйняття нового матеріалу.
Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ уже давно збагнув і застосував у житті. Вечорниці, толока, де кілька десятків людей з піснями, весело-щами, жартами за день вивершують хату своєму односельчанину. Згадаймо "Дубинушку", пісні в жнива, коли найтяжча польова робота виконується легко, без виснажливої втоми, похідні козацькі пісні чи теперішні солдатські. Пісня, мелодія — невивчений резервуар енерґії. Це лише початок, найпростіша форма вияву динаміки ритму. А скільки в цій проблемі прихованого, втаємниченого, недослідженого?
Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це прославлений ветеран війни, Герой Ра-дянського Союзу Корінь, знаменитий партизан "Агроном". Спокійний, розумний чолов’яга, сивий, як голуб. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про необхідність ек-сперименту по вивченню впливу мелодії, пісні на рослинний і тваринний світ. Трохи поду-мав, засміявся. Потім сказав:
— І вас, і мене назвуть божевільними, факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, її наукову обґрунтованість… і навіть її перспективність. Зробимо, хлопці, в оранжереях ек-сперимент, а потім побачимо. З посміху люди бувають.
Надворі зима, снігу навалило гори, позамітало деякі хати до стріх. А ми з Юрком готуємося до здійснення свого божевільного проекту, підбираємо мелодії, монтуємо в оранжереї стереофонічні магнітофонні вузли. Побачимо, що з цього вийде. Вірю в успіх, але все-таки тривога в душі залишається.
Які чудові можливості розсіяні довкола нас у житті, скільки цікавого не лише в просто-рах космосу чи в надрах атома, а довкола кожної людини, в повсякденності, в кожній рослині, в кожному камінчику. Тільки нагнись, поглянь, загостри думку, запали серце.
Оксано, Оксано… Моя далека, моя загублена мріє. Чому ти не разом зі мною? Нам бу-ло б так добре, так чудово на спільній стежині. Куди повела твоя стежина, чи зійдеться вона коли-небудь з моєю?
Були у Сміянах, на тім боці Дніпра. Юрко запропонував лижну прогулянку; вирішено було познайомитись з вдовою нашого героя Горенка, з його дідом. Я вражений нісля цих відвідин, навіть розгублююсь, про що перш за все написати. Які дивовижні люди! На перший погляд прості, але сповнені внутрішньої сили, певності, щирості, спокою і втаємниченої радості, крізь яку проглядає елеґійний сум великих втрат у минулому.
Дідові Сміянові вже сімдесят вісім років, але він ще міцний дідуган. Сива грива, сива борода й вуса, цілий ліс сивини, а з-під брів-стріх іскряться гострі допитливі очі. Його невістка Олена Мусіївна справила на мене надзвичайне враження. Хоч їй вже за сорок, але вона мені спочатку здалася зовсім молодою жінкою дивної краси. Лише при ближчому погляді примічаєш глибинну життєву втому, якусь ледь помітну душевну тугу, котра ще сильніше підкреслює її вроду. Ми дізналися про складну сімейну драму цієї родини. Олена Мусіївна удочерила дитя загиблої під час війни юної циганки-розвідниці, виховала його, да-ла освіту. Ту дівчинку врятував дід Сміян, вигодував її, оберігав у мандрах. Назвав її Русалією, бо ж була вона дніпровським дитям, народженим серед верболозу, рогози, під спів річкової хвилі.
Бачив я фотографії Русалії. Екзотична буйнокоса дівчина з огненними чорними очима. Кілька зображень в індійському сарі, в танцювальних позах. Олена Мусіївна розповіла, що Русалію з дитячого віку потягло до східних леґенд, казок, пісень, танців. Вона п’ятнадцять разів дивилася кінофільм "Бродяга", їздила навіть у райцентр і в Київ, щоб знову й знову переглядати його. Віддали її вчитися в Москву на факультет східних мов. Вивчає вона гінді, бенґалі, санскрит. Збирається їхати до Індії, бо одружилася з індійським студентом і подару-вала своїй прийомній матері донечку, теж викапану Русалію, тому й назвали її тим же таки ім’ям. А тепер маленька Русалія перевертає все догори дном, грається з сивезною бородою прадіда Сміяна, проти чого він аж ніяк не заперечує. Коли старий кобзар бере до рук банду-ру, маленька розбійниця замовкає і віддано дивиться йому в рота, очікуючи пісенних звуків якоїсь нової думи чи імпровізації. Я записав таку пісню, присвячену нашим славним космо-навтам, їхнім подвигам. В ній відзначено не лише велич подвигу космонавтів, але й проглядає засторога для нащадків, щоб не захопилися надмірно зоряними масштабами, щоб не забули тих джерел, звідки самі вийшли, де зростали і набиралися сил:
Із полонин земної матері
Ідемо в зоряні ліси,
Вже в ґалактичному фарватері
Лунають наші голоси.
Але дороги поміж зорями
Замків не знімуть — не проси!
Зростають між земними горами
Сади любові і краси…
Встає за обрієм примарами
Ілюзій віковічна мла.
Та правда дивними Стожарами
У власнім серці розцвіла…
І прагнучи у хащу зоряну,
Не щезне дума хай свята
Про ниву батьківську незорану,
Де треба сіяти жита.
Так просто все — і сили множаться,
І крила в простори несуть,
Та серце все-таки тривожиться —
Чи в істину проляже путь?
Не забувай колиски давньої,
Не забувай старих могил,
Де таїна дороги славної.
Де джерело одвічних сил!..
Як просто й пісенно він висловив тісний зв’язок минулого й прийдешнього, народного кореня і грядущих космічних осягнень. Треба в Сміяна перейняти тайну магічного впливу на слухачів.
Нові друзі познайомили нас із музеєм, розташованим у приміщенні колишнього дитбу-динку. Експозиція багата, зібрані документальні факти про минулу війну, про звірства окупантів, а особливо про подвиг дітей-партизан та їхнього вчителя Громограя — вражаючі, страшні. Ім’ям партизанського загону "КЕЦ" названо тутешню школу, діти знають про кож-ного учасника героїчного подвигу, співають пісні Толі Вогника, обговорюють шкільні твори юних партизанів, що їх пощастило розкопати на місці останнього бою.
Ми сходили на лижах до "Таємничого Острова". Там уже побудовано меморіал. Школярі спорудили над братською могилою учнів та учителя прозоре накриття, під яким вічно мерехтить невеличкий язичок Вічного вогню, нагадуючи про невмирущість героїв. По-вертаючись увечері від меморіалу до села, ми довго оглядалися назад, на блискучу зірку, що тривожно вітала нас з гущавини лісу, ніби передавала братерське вітання тих, далеких, котрі пройшли тут поперед нас серед гуркоту бою, під ураганними вітрами руїни і смерті".
КОРІННЯ ВІРНОСТІ
Шурхаючи валянками в заметах, Оленка наблизилася до старого в’яза. Сміяни затума-нилися, танули в метелиці. Біла запона вкрила Правобережжя, Дивич-гору, луки, ріку. Підійшла до в’яза. Притулилася "щокою до його шорсткої вузлуватої кори. Вітаю тебе, віковічний друже. Здрастуй, вартовий нашої любові!
Два десятки років відпливло в океан вічності рікою часу. Багато це чи мало? В серці ніби одна мить. Мов політ стріли. Вже не одна зграйка її вихованців вилетіла зі школи на неосяжні простори життя, вже й вони мають свої сім’ї, дітей, вже й вони старіють, зріліють, вже її прийомна донечка стала матір’ю, і в хаті дзвенить веселий, щасливий сміх малесенької Русалії, а вона мовби й не відчуває часу. Чому?
Ніби вчора, ніби ось тут, поруч, за тоненькою плівкою буття, звучить голос Миколи, глухуватий, рідний голос, чується задумлива розповідь діда Василя, сяють ласкаві очі матері Миколиної, колишеться в мареві весняному, виблискує повними грудьми Дніпро.
Невмируща ти, пам’ять моя, серце моє. Не подінусь я від вас нікуди. Не забуду ні мрії дівочої, ні ночей весняних, ні битви кривавої, ні крику останнього донечки моєї незнаної.
Тихо, тихо… Не буди минулого. Не тривож печалі. Хай мирно сплять дні колишні, не-хай спочивають у рідній землі тіла героїв. Живі йдуть поряд. Про них турбота, про них думи. Для них — любов.
Оленка заплющила очі, слухала, як свистить завірюха в рідному гіллі в’яза, думала. Для чого вона жила? В чому смисл її страждань? Її горючих мук, її сумнівів, хитань, її траґічного кохання? Хто скаже їй про це, хто відповість?
І здалося їй, що в надрах віковічного дерева ожило, запульсувало втаємничене, затужавіле серце. Штовхнуло заморожену кров, розтопило її, покотило по незримих артеріях. Забриніли слова, відлунюючись у глибинах свідомості, набуваючи певного змісту. Оленка згадала ті далекі весняні дні, коли Микола розповідав їй про мову дерев, і тепер вона знову зосередилася, забула себе, свою окремість, ввійшла чуттями в студену сутність прадавнього дерева, намагалася сприйняти його мову, його прагнення, його життєвий ритм. Може, воно, в ім’я давньої дружби, дасть відповідь — навіщо я жила, для кого, для чого?
"Ніхто не дасть відповіді, — шелестіло дерево. — Ніхто, — свистів вітер у гіллі. — Лише ти. Тільки серце твоє".
Тільки я? Що ж, це правда, друже мій. Я розумію. Але не так просто відповісти самій собі. Не так просто. Ще з давніх-давен лунає над світом заповіт — пізнай самого себе. Муд-рий еллін усміхається, дивлячись в наші очі, чекає, як ми здійснимо його заповідь. Та чи не є це завдання безмежно складним? А як я бажаю почути просте, ясне слово.
"Зрячий збагне, — шелестіло віття. — Щирий відчує, — скрипіло дерево. — Дихайте вітром надій", — завивала хурделиця.
Знову те саме, що й тоді, чверть віку тому. Дихаите вітром надій. Що це? Насмішка? На що мені надіятися, сподіватися? На кого? Учні, школа, друзі, мій ветхий друг дід Василь, малесенька Русалія. Все це дає радість, наснажує новими силами, забирає весь час творчого діяння і життєвого клопоту. Нові дороги пізнання, космічна ера, неосяжні обрії поступу. Знаю, все знаю. Сама про це кажу дітям, навчаю їх зливатися з пульсом сучасності. Але ж у мене є серце, малесеньке, не помітне людям.