Але коли кинемо гречку в холодну землю...
— Словом, роби, що хочеш... Я нічого не знаю. Я знаю: ти сієш гречку, і сьогодні дзвоню в район, що твоя бригада засіяла дев'ять гектарів.
— Про мене, хоч і в область дзвоніть, — невдоволений вийшов надвір. — Хлопці, беріть плуги — і поїхали орати на пар, — звернувся до своєї бригади.
— Аз гречкою як? — поцікавився Карпо Варчук.
— Тебе і гречка кортить? — з серцем нагадав минуле.
— Що ви, Дмитре Тимофійовичу, про таке згадуєте. — Нахмурився Карпо, вже знаючи, що його передали до суду. — Вам привіт од мого батька.
Нічого не відповів Дмитро, заклопотаний сів на воза і поїхав у поле.
Надвечір до його бригади примчав на машині Петро Крамовий. Не виліз, а вискочив з кабіни, радісний і злий.
— Ти що робиш, свавільнику! — зразу ж насівся на Дмитра. — Зриваєш посівну кампанію? Підривом колгоспу занімаешся!?
— Я діло роблю, — понуро відповів, не дивлячись на Крамового.
— Яке діло? — злорадно заіскрилися очі. — Чорне діло? Хто тобі наказав орати на пар, коли масиви лежать незасіяні?
— Зараз сіяти не буду. Коли грунт прогріється до п'ятнадцяти градусів, тоді сіятиму.
— Не будеш? Зриваєш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину звалюєш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сій гречки — хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З колгоспу вижену, куркульський поплічнику.
— Я, я — куркульський поплічник? — смертельно побліднув Дмитро.
— Ти! Ти!—театрально ткнув пальцем Крамовий, не помічаючи, що перехопив цю манеру в Омеляна Круп'яка, і знову злостива усмішка освітила м'ясисте обличчя.
— Я? — аж вигнувся Дмитро. — Геть мені звідси, враже, бо зараз батіг посічу на тобі і пужак поламаю на тобі! Геть! — уже не володіючи собою, ступнув крок уперед, і важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася в сторону. Цьвохнув ремінець, обкрутився навколо пужака і швидко почав розкручуватись.
Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж прийшов до пам'яті. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмішку, і лише уста затріпотіли нервово, часто. Прожогом скочив у кабіну і звідти вигукнув:
— Сьогодні ж, сьогодні ж виключу з колгоспу! Бандит!
Машина загурчала, заколивалась і незабаром зникла з очей. Дмитро люто перерізав батогом молоде стебло полину і швидко пішов до плуга. Він так затис у руках чепіги, що зразу ж зламався болт.
"Невже викине з колгоспу? Яке він має право? Яке він має право?" — поринув у роздуми, не помічаючи, як співчутливо стежила за ним уся бригада і радісно, насмішкувато — Карпо Варчук та Кузьма Василенко.
Смерком Дмитро важко попрямував до села. Біля мосту порівнявся з Прокопом Денисенком і Василснком. Плескате й округле, неначе місяць, обличчя комірника аж світилося радістю, і Василенко кривився злобливою усмішкою.
Хотів мовчки обійти їх, але Прокіп нахабно заступив дорогу:
— Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобі, Дмитре, воші в тюрмі погодувати, щоб не був таким розумним.
— Хто на кого яму копає, сам з головою скочить у неї,— аж заледеніли од злоби очі Василенка.
"Яка страшна нікчемність, коли впивається своєю перемогою". — І Дмитро тільки тепер зрозумів, наскільки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким він завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радістю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенілими брудними пазурами.
Дмитро, вирівнюючись, тільки руку одвів назад — і обидві постаті проворно одскочили від нього.
— Тю-тю! Дурний! — вилаявся Прокіп і знизив голос:—Ми і добром до нього, а він... Ех ти, кров баламутська... Дмитре, — оглянувся навколо, — давай діло одне обкрутимо. Ну, не бісись. Послухай раніше. Сам знаєш — влип у нелегке діло. Тут не крадіжка — політикою пахне. А політика — діло нешутєйне.
— Еге ж, політика, — похитав головою Василенко.
— Ну, і чого од мене хочеш? — відчув, як пересохли вуста і в горлі.
— Найменшого, — наблизився Прокіп, неспокійно вертячи очима. — Ми Крамового уламаємо, щоб не дуже того... розправлявся з тобою. Ну, винесуть якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуророві переінакшиш свої слова про ячмінь... Інтересно, можна сказати... І кози будуть ситі, і сіно ціле... Що? Непогано придумано? — і засміявся.
— Я тобі як скажу, так зразу вас ухватить... В яку компанію мене посадовив! — аж затуманилося в очах.
— А ти що? Кращий за нас? — засичав Василенко, відскакуючи назад. І знову його обличчя застрибало від злості.
— І ти, гнидо, себе з чоловіком рівняєш? — неждано позаду озвався голос Олександра Підіпригори. — Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман, вирвемо з колгоспу. А за тобою, — звернувся до Прокопа, — аж плаче передня лавка в суді.
— Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, — через плече презирливо кинув Прокіп.
— Ходімо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленінграда приїхав. Порадував батька. Буде тобі з ким про життя поговорити. Ти знаєш, що він каже? У всесоюзному інституті, який рослинами інтересується, однієї пшениці зібрано аж тридцять тисяч зразків. Ну, а всього іншого і не полічиш. От куди б нам з тобою восени поїхати. Тільки бабу свою треба загітувати… А ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокіп погорить, — як уміє, заспокоює похмурнілого, задуманого чоловіка.
І в Дмитра затіпались повіки. Попрощався і попрямував не додому, а в поле...
Увечері на правлінні колгоспу після звіту Степана Кушніра про хід сівби стояло питання про Дмитра Горицвіта.
— Хуліган і рвач, якщо не прихований ворог. Що означає, товариші, в таку пору на очах усього колгоспу, районної партійної організації зірвати посів гречки? Це означає — дати привід усім робити, як хочеш, що хочеш і коли хочеш; ввести анархію, знищити плановість роботи. Перед нами одверта вилазка класового ворога. Правління не може покласти край ворожій діяльності деяких випадкових бригадирів. Про цей обурливий випадок я сьогодні ж сповіщу в райгазету і прокурору. Тепер по містах он як хапають ворогів. Треба придивитись, чому цей Горицвіт так густо начинений анархізмом, від кого він іде і чим це пахне? Коли рентген нашої прокуратури просвітить його середину, то, надіюсь, тюрма затемнить її.
Правління притихло, не стільки уже думаючи про Дмитра, як про ті арешти в містах, про які щойно говорив Крамовий.
Кушнір, приголомшений погрозами і гучними фразами, не заступився за Горицвіта, хоча й знав, що той був неоціненним працівником. "Хай сам потім стукає далі, — вирішив. — І треба було йому вв'язуватися в бучу. Помовчав би собі без меншого лиха. А то теж — батогом заміряється. Вояка".
І несподівано різко виступив проти Крамового Шевчик.
— Не знаю про хуліганство товариша Горицвіта, але те, що він не сіяв гречку, — зробив цілком правильно.
— Цілком? — єхидно перепитав Крамовий.
— Так, так! — загарячився Григорій. — Пора вже за справжній врожай боротися. Гречка — це не овес...
— Самоуправщиків і рвачів захищаєте! — Крамовий ударив кулаком по столу. — Бачу: все ваше правління гнилизною роз'їдене. Один Очерет, дружок Горицвіта, чого варт. Ану, пиши про виключення Горицвіта з колгоспу! — наказав принишклому секретарю.
Той розгублено присунув до себе папір, заскрипів пером...
Пізно, нездоволений собою і засіданням, пішов додому Кушнір, а Крамовий, постукуючи олівцем по столу, іще передавав у редакцію про обурливі дії Горицвіта.
Варивон після правління зайшов до Дмитра. Розповів усе, зм'якшуючи тони і запевняючи свого друга, що ця загроза не страшна.
— Він таки хоче, щоб я його навіки провчив, — похмуро вислухав Дмитро Варивона.
— Ну, і що ти цим докажеш? Ні чорта не докажеш. На дідька, значить, він тобі, така погань, здався? І не подумай паскудити руки об нього. Я знаю: збори не затвердять постанови правління. У кого з наших бригад підніметься рука проти тебе?
— Чому ні? У Варчука, Василенка...
— Ну, про тих не будемо говорити. То грязь, що прилипла до наших коліс. Все перемелеться, Дмитре, і мука буде. Ще й яка мука!
— Ні, Варивоне, не для мене така приказка. Він, Крамовий, мою, нашу гордість хоче переламати, ногами розтоптати. Ось ми підводимося з землі, злиднів, з темряви, а він назад хоче нас у багно затоптати, принизити. Ти відчуваєш це?
— Біс його знає, що він за чоловік.
— Він хоче, щоб я йому в ноги поклонився, шапку перед ним скинув. А я, будь він бог, не поклонився б, коли що не так. 11 То ж це за життя виходить? Ми працюємо з усією душею, а нас якийсь зайда може з колгоспу викидати. Це не з колгоспу він мене вириває, а з самого життя. Куди я тепер без людей? І що я без людей? Ех... — і затулив обома руками натомлене і почорніле обличчя.
— Це ти правду, значить, кажеш. Досадно, коли за кривавицю якесь одоробло плює тобі в обличчя. Та дарма, люди знають тебе, не викинуть із своєї сім'ї. А ти завтра в район поїдь.
— Завтра неділя... Жаль, що товариша Маркова нема. Той би одразу розібрався, хто з нас правду шукає.
— Він при Маркові тебе не зачепив би. Момент вибрав. Прощавай, Дмитре. Приходь до мене завтра з жінкою в гості. Вже Василина скучила за вами, кілька разів переказувала, щоб прийшли, — довго не випускав Дмитрової руки.— Ну, не треба, дорогий... Не Крамовий нашою долею править. От що ти батогом намірявся — це погано: ти прямо як сірник — зразу спалахуєш. Мовчиш, а потім...
— Не вскочив би в машину, я вибив би з нього трохи бундючності.
— Говориш казна-що. Словом, приходь завтра до мене. Подумаємо, що робити, по чарці, значить, вип'ємо. Не зійшовся світ клином на Крамовому.
— Ще б чого бракувало! Тоді зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у газеті не надрукували, — згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене обличчя Василенка, і ще тоскніше стиснулося серце. Невдоволення, обурення, злість лихоманили міцне тіло Дмитра і так важко, туго, збиваючись в один тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто їх викорчовував з болючої плоті.
Він буде добиватися і доб'ється свого. Але хіба такої подяки чекав за свій чесний труд! І коли вже навчаться такі керівники, як Кушнір, не тільки на словах, але й на ділі підтримувати своїх передовиків? Ти ж обраний батьком для своїх колгоспників.