Сюди йшли й ставали над шляхом гончарi, що жили на схилах, кожум'яки, рiзнi майстри разом iз дружинами своїми й дiтьми. Малуша могла не боятись, що хтось її побачить i пiзнає у цьому багатолюдному натовпi.
Людям довелося стояти довго, i Малуша наслухалась чимало новин про князя, його дiтей, бояр.
— Добре дiло робить князь, що посилає сина до Новгорода, — говорив ремiсник, що стояв близько до Малушi. — Що Новгород, що Київ — одна земля.
— Але вiддаємо те, що добре, а собi залишаємо те, що негоже.
— Ти про Ярополка?
— Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжається, а бояри йому на голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком.
Ремiсники стишили голоси й далi щось пошепки говорили один iз одним.
А в чей час почулося:
— Iдуть! Iдуть!
I всi замовкли.
Малуша завмерла на мiсцi, пiднялася навшпиньки, щоб усе бачити й запам'ятати навiк.
Був чудовий ранок мiсяця зарева, коли над Днiпром пахне житом i медом, все навкруг потопає в квiтах, капає на землю сiк iз виноградних грон.
Широким, звивистим шляхом, що вiв вiд Гори до передграддя i далi до Подолу, повiльно посувався, збиваючи куряву, численний похiд, над яким маяли барвистi знамена — Києва, Новгорода, земель Русi.
Попереду всiх iшли музики княжi — молодi, одягнутi в бiлий одяг юнаки, що гучно дули в мiхи, гудiли в роги, свистiли в сопiлi i били у величезнi накри* (*Накри — барабани.).
За ними iшли риндi, що несли знамена. Поперед усiх знамено князя Святослава — голубий оксамит з двома списами навхрест.
Далi iшов князь Святослав, а по обидвi руки вiд нього — Ярополк, що залишався в Києвi, i Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, вiн вже ранiше виїхав до Iскоростеня. За князем i синами його йшли воєводи, бояри, мужi нарочитi й лiпшi, старша дружина й вої князя Святослава. Похiд же замикали всi iншi мужi з Гори, разом iз якими йшли жони їх i дiти.
Усi вони були одягненi в лiпший одяг — грецькi червонi оксамити, темнi адамашки, барвистi альтабаси* (*Тканини з Грецiї, Дамаска, Венецiї.), на шиях у них були почепленi золотi й срiбнi гривни, на грудях колихались чепи.
I найпростiше, мабуть, з-помiж усiх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якiй з лiвого боку темнiв княжий знак — пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лiвому усi, в бiлому одязi, розстебнутiй сорочцi i широких штанях, вiн тихо iшов по шляху, заглиблений у свої думи. I тiльки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених пiхвах висiв при поясi.
"Як же змiнився мiй князь! — подумала Малуша, що побачила Святослава, тiльки похiд став завертати до Подолу. — Який вiн став, що з ним сталося?! О боги, 6оги!"
Вона бачила обличчя князя Святослава, i серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.
Суворе й замислене обличчя, очi — примруженi, на чолi i в кутиках уст лежали глибокi зморшки, — нiби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу i все не мiг її передумати, розв'язати.
Побачила вона й сина свого Володимира — у бiлому одязi й з червоним корзном на плечах, у отороченiй соболиним хутром темнiй шапцi, у червоних чобiтках iз хза. Вiн iшов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.
Раз Малуша пiймала на собi його погляд. Князь Володимир дивився на неї, вiн, здавалося їй, дивився на неї довше, нiж на iнших. I вона навiть злякалась — чому вiн дивиться на неї?
Але вiн вже дивився на iнших людей, якi вiтали великого князя, молодих княжичiв, гостей з Новгорода.
Поруч iз князем Володимиром iшов Добриня. Малуша побачила його i навiть спочатку не пiзнала. Невже це брат її Добриня? Вiн був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязi, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, пiдперезаний широким ремiнним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту iз чорною оборкою опашень, бiля пояса висiв меч.
Малуша зрадiла, що брат її iде поруч iз князем Володимиром. Тiльки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, вiн ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався.
"Це вiн, мабуть, про Володимира турбується, — подумала Малуша. — Iдуть поруч, то й поїдуть разом".
Але дивилась вона на Добриню одну мить — погляд її був прикутий тiльки до Володимира, сина.
I єдине, що лишилось у душi в Малушi, — радiсна посмiшка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то вiн знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь — матерi своїй, Малушi.
Коли княжий похiд став спускатись до Днiпра, Малуша також пiшла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досi зустрiчала князя Святослава й сина. Дивний спокiй зiйшов у цi хвилини на її змучену душу.
Як увi снi, запам'ятала Малуша все, що робилось далi на березi Почайни. От похiд з Гори дiйшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на пiску жерцi.
— Князь Святослав склав жертву — чорного пiвня, — почула Малуша шепiт бiля себе.
А потiм загули рiжки й сопiлi, вдарили накри, мужi новгородськi з князем Володимиром сiдали на лодiї, лодiї рушали вiд берега й Почайною вийшли до Днiпра.
Там на них поставили вiтрила, й низовий вiтер гнав лодiї вгору...
Малуша бачила, як князь Святослав i воєводи його сiли на коней, що давно вже були засiдланi, i швидко рушили на Гору. Вони проїхали так близько вiд Малуші! Слiдом за князем вiд Почайни пiшли всi люди — хто на Подол, хто в передграддя.
Але Малуша не пiшла з берега Почайни. Одна-однiсiнька сiла вона на високiй кручi i все дивилась, дивилась, як у голубiй далинi мають бiлi вiтрила на лодiях новгородцiв. Їй хотiлось, щоб цi вiтрила не зникали довго-довго.
I в мислях своїх у цi хвилини жiнка в темному одязi, що сидiла на кручi над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров'я.
Але прийшов час, коли вiтрила почали танути в голубiй iмлi. Вона бачила їх — i не бачила. Хвилину їй здавалось, що вiтрила знову замаячили вдалинi, але, пильнiше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вiтрила, а крила бiлих птахiв, що застигають на мiсцi i раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам — їм так легко полетiти понад Днiпром, наздогнати лодiї i кружляти, кружляти з легким криком над ними, летiти й летiти за князем...
Так i зникли лодiї в голубiй iмлi.
Не тiльки лодiї сховала далина в своїй iмлi. Нiч iшла зi сходу, обгорнула поле за Днiпром, насунула на Почайну, прикривала поволi Подол, Гору. В сутiнках цiєї ночi зникла бiля Днiпра також i самiтна постать на бiлих пiсках над Почайною.
Вона нарештi одiрвалась поглядом вiд далекого обрiю, де раптом усе потемнiло, й розгублено; боязко поглянула навкруг.
Нiч, о, як злякалась тепер Малуша ночi, що насувала вiд сходу, їй здалося, що ця нiч загрожує їй.
Вона усi лiта жила в Будутинi. Була б зараз там — то могла б жити й далi. Та пiзно згадувати.
I Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Києвi, було досить, щоб пiти з села. Заради цього варто було не тiльки залишити Будутин. Коли б треба було вiддати все життя — Малуша i його б не пошкодувала.
Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людинi, щоб вона вiдчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому — землю, третьому — любов... Пiсля багатьох лiт, пiсля безконечних мрiй, пiсля такого важкого й небезпечного шляху, пiсля всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчiй людинi, Малуша на мить — i це справдi була єдина мить! — побачила свою мрiю — Святослава, побачила надiю — Володимира. I це для неї було вершиною того щастя, про яке вона мрiяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась.
Але вiчного щастя немає. Тiло Малушi ще здригалось вiд радiсного хвилювання, серце її ще швидко билось пiсля бажаної, але важкої зустрiчi, в очах її ще стояли Святослав i Володимир, а проте вона вiдчула, що щастя її тепер скiнчилось назавжди, навiки.
I перед Малушею виникло питання: а як же далi бути? Куди їй пiти, де шукати притулку?
Iти до Давила? I смерд, i його дружина радо приймуть її, вона переночує в них ще нiч, ще залишиться на день, на другу нiч... Але чи рятує це Малушу? Що робити далi? Почнеться осiнь, зима. I зараз шматок хлiба такий дорогий для Давила, а тодi ж вiн буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Нi, до убогого смерда краще не йти.
Може, пiти до Любеча? Адже там, напевне, ще живi батько, мати, вони приймуть її в рiдну хату, дадуть шматок хлiба. Та Малуша й не проситиме цього шматка хлiба, власними руками вона зумiє заробити i заробить його.
"Нi! — подумала Малуша. — Якщо вже я стiльки лiт не була там, то зараз i поготiв туди пiзно ходити. З чим я прийду до батька, матерi, що принесу їм — сором та ганьбу? Адже, крий боже, дiзнаються, що зi мною сталось, хто повiрить, що я — мати князя Володимира?!"
I ще згадала Малуша про богiв. Вона не могла не згадати про них. "Адже все, що є в свiтi, — думала вона, — пiдпорядковане богам. Вiд богiв приходить людина, до богiв вiдходить. Боги керують усiм добром на землi, злi боги посилають на людей все й лихе... Це боги принесли менi щастя, вони ж i забрали його в мене".
— Боги! — вирвалося у Малушi. — Так урятуйте, урятуйте ж мене!
Але i боги на небi, i всi боги на землi мовчали, — їм не було дiла до Малушi.
А хiба вона не зверталась до них ранiше? О, скiльки разiв ще тодi, коли була Малуша на Горi, — а особливо пiзнiше, коли доля закинула її в Будутин, — скiльки разiв зверталась вона до богiв, просила їх, благала.
Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурiв, лiсовикiв, домовикiв, вона просила їх допомогти, дати їй краплину щастя. I зараз маленька постать богинi Роженицi була з нею.
Але боги не допомогли, — вони весь час мовчали i зараз мовчать, не хочуть допомогти Малушi. Втiм, чи й можуть вони стати у пригодi? Що може Перун, чи Дажбог, чи Лада, чи Рожениця зробити для Малушi?
Просторий i чудовий свiт, коли ти можеш дивитись i милуватись небом i землею, квiтами й заходом сонця. Та який тiсний i темний свiт, якщо в тебе нiкого в ньому немає, коли ти тiльки пiщинка на березi, порошинка, яку несе серед хмари куряви вiтер. Малуша була тiльки пiщинкою, порошинкою в цьому великому свiтi.
I здавалося Малушi, що в неї є тiльки один кiнець.