А так вони нас зненавидять на всі віки. Це помилка, — наполягав на своєму Павка.
— Це ти? — оперативник ткнув пальцем у Павчине інтерв'ю на майданчику перед ЦК КПЧ. Дружинники радісно зареготали. Офіцер реквізував літературу і розпорядився відпустити затриманого.
— У понеділок зранку з'явишся у деканаті, — наказав він Павці.
Секретарка декана передала вказівку йти до парткому. Іван Іванович, заступник секретаря парткому, чекав на нього з розгорнутою газетою "Práce" на столі.
— Значить, ти стверджуєш, що ввід військ до Чехословаччини був помилкою?
— Авжеж. Вони нас любили.
— Я зустрічався з ними у травні сорок п'ятого. Як вони нам раділи! Але ж ми з тобою всього не знаємо: Політбюро, мабуть, видніше.
— Хіба я не маю права на власну думку? Танки в Празі — це безглуздя.
— Засідання парткому післязавтра об одинадцятій. Збрий бороду і вдягнись по-людськи. Раджу тобі покаятись.
Попри слушну пораду, Павка постав перед парткомом таким, як був: зарослим, у джинсах і в'єтнамках на босу ногу. За минулий день його встигли звільнити від обов'язків комсомольського секретаря факультету, а воєнно-морська кафедра позбавила майбутнього офіцерського звання. Члени парткому — проректор з учбової частини, завідувачка кафедрою марксизму-ленінізму, три професора і два аспіранти, секретар комітету комсомолу Мелентій — усі відвертали від нього очі. Іван Іванович, у своєму вічному напіввійськовому френчі з трьома рядами орденських колодок на груді, безстрасно виклав суть справи і надав комуністу Шелестовичу слово для пояснення своєї поведінки.
— Розумієте, чехи не збиралися відходити від соціалізму, вони лише хотіли вдосконалити демократію і підвищити добробут людей... А хіба наша Партія не проголошує те саме? В магазинах у них є все, а заробітна плата вища за нашу. Вони казали: залиште нас у спокої, дайте нам зробити, що ми хочемо, ви подивитесь і вчините у себе так само. Це культурний народ, який не збирався влаштовувати збройний переворот. Введення військ вони сприйняли як вторгнення, як окупацію. Вийшло так, що ми образили маленький народ, який нам вірив, на нас сподівався, і я думаю, що це надовго. Зрештою, я вважаю, що рішення було помилковим. А газети я привіз на згадку про історичний момент.
— Тобі відомо, що під виглядом туристів німці з ФРН заздалегідь наводнили Чехословаччину агентурою, щоб відторгнути її від Соціалістичної Співдружності?
— Насправді, німців там не люблять...
— А скільки наших воїнів полягло, визволяючи Чехословаччину від фашистів, ти враховуєш? І що, це все дарма?
— Нас возили до меморіалу "Славін" у Братиславі. Там поховано більше ста тисяч наших воїнів. Там якраз перебував Генеральний секретар Леонід Ілліч Брежнєв з візитом. У своїй промові він завірив, що військового втручання не відбудеться. Мовляв, не для того ми вас звільняли у сорок п'ятому, щоб потім окупувати.
— Тобто, ти вважаєш, наш Центральний Комітет, Політбюро і Уряд помилилися?
— Так.
— А ти знаєш, що б з тобою зробили у тридцять сьомому? — раптом запитав майстер господарської частини, виконроб, котрий на третьому курсі особисто приймав ремонт сантехніки, виконаний Павкою і Льонею під керівництвом "Гарбуза".
— А хіба Партія не засудила ті дії?
Слухаючи Павлові одкровення, завідувачка кафедрою марксизму-ленінізму Євдокія Семенівна Ягибко, не стримувала сльози. Студенту Шелестовичу вона викладала історію КПРС і оцінила його знання на "відмінно". І в подальшому він був відмінником по всіх суспільно-політичних предметах, а тепер виходило, що увесь час він прикидався? А тут ще саме їй доручили сформулювати і оголосити проект рішення.
— Те, що ми почули, викликає серйозне занепокоєння і тривогу, — розпочала Євдокія Семенівна. — Студент нашого ВУЗу, відмінник, член партії, продемонстрував кричущу політичну незрілість і слабкість духу. Фактично він піддався на заманливі видумки буржуазної пропаганди. Я бувала в Чехословаччині. Так, певною мірою, матеріальний добробут там вищий, але це ж усе за наш рахунок! Вони не мали таких втрат у війні, як Радянський Союз; по нафтопроводу "Дружба" отримують від нас нафту за заниженою ціною і мають багато інших економічних привілеїв. Вважаю недоречним ставити під сумнів рішення Центрального Комітету, Політбюро і Уряду. Враховуючи, що комуніст Шелестович навіть на засіданні партійного комітету не визнав своєї помилки і не покаявся, пропоную: "за політичну незрілість, проявлену у провозі через кордон і розповсюдженні серед громадян антирадянської літератури, Шелестовича Павла Гнатовича виключити з членів КПРС і просити бюро райкому затвердити це рішення".
За рішення проголосували одноголосно, і тільки проректор Куценко, що колись захоплено відізвався стосовно "Венери ХХ століття", утримався. Після закінчення засідання Іван Іванович порадив Павлу не їхати на переддипломну практику, натомість діждатися остаточного рішення райкому.
— Можливо, практика тобі вже й не знадобиться, — мовив він.
Друзі Павчину пихатість не підтримали.
— Нахера тобі ті чехи? Витурять із партії, вигонять з інституту, з общаги. Підеш бичувати по Одеських пляжах, поки не здохнеш від цирозу? — обурювався Льоня.
— Поїду до Сибіру будувати Красноярську ГЕС.
— І з глибини сибірських руд захищатимеш чехів?
— Слухай сюди, Павучок: до засідання райкому — ніякого алкоголю. Палити — пали, а про вино й навіть пиво не думай. Порушиш, — наб'ю морду, і Жулан не заступиться, — Гриша пригрозив волохатим кулаком.
— А до чого тут я? Я що, мамка-повитуха? — подав голос Валько.
Льоня з'їздив до Конотопу і привіз Наташу. Вислухавши брата, Наташа — змалку просякнута ідеалами справедливості, свободи, рівності і братерства — розчулилась і вже, було, підтримала брата, але схаменулася і пояснила, що втрачати майбутнє — це не розумно. Заплакала і передала татову пораду повести себе у райкомі розважливо.
Тиждень без вина і пива вкрай знесилив Павку. На засідання він з'явився постриженим, побритим і в позиченому костюмі.
— Навіщо тобі чуже горе? — востаннє напутив Гриша. На тверезу голову Павка й сам засумнівався в своїй правоті. Втратити п'ять років навчання; занехаяти сорок вже зданих іспитів і чотири курсових проекти, щоб колись розпочати все з нуля, — видавалося безглуздим.
Бюро засідало за полірованим столом, у якому крізь вікно віддзеркалювалась мила одеська осінь; Павку остаточно відвернуло від Сибіру.
— Що це ви, Іване Івановичу, начудили: просите виключити, а характеристику надаєте наче на нагороду. Він — і відмінник, і активіст, і секретар первинної комсомольської організації, і спортсмен, і редактор стінгазети. Як це можливо? — невдоволено зауважив перший секретар райкому.
— Так на факультеті склали. Декан підписав.
Слово надали винуватцю, а він вже змінив платівку: чехи не вдячні, жирують за наш рахунок, а самі тільки і зиркають, як би перебігти до НАТО. Так, попервах він їм співчував, але наразі схаменувся.
Не всі члени бюро задовольнилися покаянням. Виринули хитромудрі запитання.
— Скажи, будь ласка, Шелестович: як би ти вчинив, якби перебував у складі нашого контингенту? — запитав верткий секретар райкому комсомолу.
— Виконував би накази командирів.
— Ага! Тобто ти вважаєш, що радянські воїни діяли примусово, ане на основі власного інтернаціонального переконання?
— Я такого не казав.
— Ну, добре, як ти зараз оцінюєш свою поведінку? — примирливо запитав головуючий.
— Жалкую, що підпав під вплив буржуазної пропаганди. Визнаю свою провину, відмовляюсь від усього, що висловлював до цього, і прошу бюро райкому залишити мене в партії.
Зрештою, на голосування було винесено дві пропозиції: підтримати рішення парткому інституту і виключити з партії; об'явити сувору догану з занесенням до облікової картки. Голоси розділилися порівну. Всі повернули голови у бік воєнного комісара Приморського району, полковника, який ще не проголосував.
— Це ж ти служив на Півночі?
— Так, три роки. Механіком-водієм танка у частині 26738.
— Я отримував вдячний лист командира батальйону на цього хлопця, тому я за другу пропозицію, — промовив полковник, і його голос став вирішальним.
На виході Іван Іванович підбадьорив Павла:
— Вітаю. Що то за комуніст без догани? Мандруй на свою практику.
Розділ ІІІ. Кримська осінь
Павка сидів на терасі літнього ресторану, милувався Севастопольською бухтою і подумки декламував Блока:
"И каждый вечер друг единственный
В моём стакане отражён,
И влагой терпкой и таинственной,
Как я, смирён и оглушён".
Відбувши практику, він залишився в Криму, щоб відпочити та відвідати його принади і історичні місця. Як висловилася викладачка кафедри металознавства, яка перевіряла хід практики, — ловіть момент, щоб корисно провести час. Вірний друг Льоня, який давно всюди побував, повернувся до Одеси. Павка вже відвідав музей Айвазовського у Феодосії, хатинку Олександра Гріна у Старому Криму і Чехова у Гурзуфі. Пошвендяв по набережній Ялти, дістався Севастополя, оглянув Панораму і Сапун-гору. Очікуючи на приміський поїзд до Сімферополя, він потягував масандрівський портвейн, коротав час і насолоджувався самітністю. Задня кишеня джинсів приємно тиснула грошима. За місяць вони з Льонькою заробили по двісті карбованців, а портвейн тут коштував якісь сорок п'ять копійок за стакан. Наразі Павка марив прекрасною Незнайомкою, яка ось-ось мусила з'явитися не терасі.
"И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?),
Девичий стан, шелками схваченный,
В туманном движется окне".
Незрівнянні зваби кримського портвейну відкрив друзям сивоволосий виконроб Центрального ринку Олександр Костянтинович, у якого вони з Льонею заробляли продовж усієї практики. Вечорами, по закінченню робочого дня, він водив їх по підвалах і пригощав духмяним дурманним напоєм.
— Нумо, сюди, — запрошував Олександр Костянтинович до погрібця під назвою "Оксамит України". Вони спускалися до просторого світлого склепу, де золотими буквами на всю стіну висвітлювався напис "В вине більше всего солнца. Да здравствуют люди, которые умеют делать вино и через него вносить солнечную силу в души людей. М. Горький", і пили фірмовий портвейн "Масандра". Походеньки продовжувалися допізна, і всюди, куди їх заводив Олександр Костянтинович, їм наливали безплатно.
Все почалася з того, що вони з Льонькою запізнилися на тиждень.