Дамо їм понюхати пороху.
Барабаш задоволено смоктав люльку і зиркав на всі боки розумними сталево-сірими очима.
— Слухай, батьку, — просто звернувся до нього Тимко, — треба щось діяти. Адже пани збирають на нас силу.
Барабаш посміхнувся.
— Збирають, тільки погано, — зирнув він у бік Тимка. — З такою жменькою їм тільки горобців лякати.
— Як то? Що ж, на твою думку, треба чекати, поки вони нас голодом заморять?
— На Базавлук накинуться, чи що?!
— По катівнях почнуть нас катувати за підпалені фільварки?
— Та тебе першого тоді посадять на палю.
Влучно підсипав жару Барабаш і задоволено прислухався до обурених вигуків, ховаючи під вусами хитрувату посмішку.
— Авжеж. Доведеться й на палю сісти, коли ви такі дурні, — відповів він нарешті.
Нетяги мовчки витріщили очі.
— Так, кажу, доведеться, — повторив Барабаш, вибиваючи люльку. — Бо лякає вас якась жменька жовнірів за півста миль від Січі, а того недобачаєте, що панство сидить на Базавлуку та крутить вами, як ляльками.
Нетяги перезирнулися.
— А хто ж це? Свиридович, чи що? — спитав один із них по хвилі.
— І він, і всі, хто в кармазинових жупанах хверцюють та шальовими поясами підперізуються.
— Оце так, — підхопили колишні пахолки Повчанського, а тепер низові козаки — Максим Бабій, Терешко Гедзь та Тимко Гострий. — Справжні пани, щоб їм луснути!
— Ще й на тафах та уходах п'ють нашу кров, як і в себе по хуторах, — додав Тимко, пригадавши Лободу та Повчанського.
І тільки Бородавка здивовано зирнув на Барабаша.
— Та невже ж вони змовилися з Жолкевським? — недовірливо спитав він.
— Змовилися не змовилися, але ж подумайте, панове, хто для них ближчий: нетяга, з якого вони шкуру деруть, чи пани, з якими вони торгують, горілку п'ють, соймикують, і родичаються, і разом душать нас панщиною та данинами по своїх хуторах та уходах.
— Оце так! — підхопили нетяги. —Здорово, Барабашику! — Знаєш не тільки те, що вже зроблено, але що вони в думках мають.
Барабаш посміхнувся і задоволено кресав огонь.
— Так що ж, на твою думку, нам робити? — спитав Бородавка.
— Що робити? — перепитав він. — Та якнайшвидше вдарити в литаври, скликати чорну раду, поки пани старшини не додумалися, як нас продати панству в неволю.
— Оце так! Щоб не підписували юди таких постанов, як у Житомирі, і не згоджувались на такий реєстр!
— Бий на раду! Біжи, Тимку, по довбиша, він там у шинку, — підштовхнув Тимка Бородавка.
— Стійте, бісові діти! — спинив їх Барабаш, — Хіба ж так можна? Сьогодні — субота. Всі наші хлопці розійшлися: хто на тафах рибалчить, хто коні пасе, хто полює. Почекаємо до завтра. Завтра — Маковій, свято. Всі тут будуть. Тоді, пообідавши, і вдаримо на раду. А поки що треба нам як слід побалакати та змовитися, що і як говорити. Чи то просто вдарити всією силою на коронного гетьмана, чи хай спочатку наші люди підуть по селах та поспільство розбурхають, щоб разом із ним кинутися на панів.
— Оце так! Разом!
— Краще з поспільством! — захоплено загули нетяги.
— Це ж таке буде!.. Як іскра на порох.
— Усі враз повстануть.
— Тільки знак дай — запалають маєтки.
— Виріжуть панів до ноги.
— Димом пустять замки та фільварки.
— Та цитьте! — гримнув нарешті Барабаш. — Кажу: не здіймайте галасу, бо ж чортова старшина довідається, скрізь у неї свої підлабузники. Треба їх захопити зненацька, піднести на раді готовеньке, щоб не прочухалися. Бо в одного є родичі пани, а той гроші комусь позичив, а третій торгує з ними... Почнуться каверзи. Тільки тоді зваримо кашу, коли не дамо їм довго думати.
— А що, коли вони не згодяться?
— Що? — перепитав Барабаш, і очі йому спалахнули, а голос задзвенів невблаганною силою. — Що кажеш? В Дніпро їх тоді, щоб не зраджували!
І, стверджуючи Барабашеві слова, відгукнувся Тимко луною:
— Собакам і смерть собача!
— А тепер — розходьтесь, панове, — порадив Барабаш. — Ось і в казани б'ють полуднувати.
Хлопці розійшлися, і Барабаш залишився сам на сам з Бородавкою.
— Нащо ти відкладаєш раду? — спитав Бородавка, прямуючи з Барабашем до майдану. — Старшина ж теж скрегоче зубами з люті, бо нема солі. Та й торгівлі заважають оці жовнірські вибрики.
— Хто раз опікся на молоці — той і на воду дме, — спокійно посміхнувся Барабаш.
— Та вони ж увесь час кажуть, що треба ланів бити.
— Ну й хай кажуть. Але й вірити їм не треба, бо коли їм корисно панів бити — підуть вони з нами, а коли стане корисніше нас зрадити — зрадять нас, не почухавшись.
— Та це вірно, — зауважив Бородавка. — Але я гадаю, що варт піти до Сагайдака. Голова в нього путяща. Поговорили б, згодилися, щоб завтра марно не сперечатися.
Барабаш аж спинився і витріщив на Бородавку очі.
— Та ти з глузду з'їхав, чи що? Ворогові, старшині, про своє розпатякати?
— Та який же він ворог?! Сам із голоти! — зніяковів Бородавка.
— Коли ж він був голотою? Десять років тому. Та йому вже кармазини до шкури приросли. Сам старшина і за старшину тягне.
— Так і ми ж з тобою тепер старшини, — образився Бородавка. — Курінні отамани, не будь-які козаки.
— Що?! Та ти мене до Сагайдака дорівнюєш, дурню нещасний?! Хто його обирав — ми чи старшина? Кому він роздає козацькі землі? Хто в нього дістає хліб козацький? Ми чи всякі Танцюри та Ничипоренки за свої човни? Тьху, аж слухати гидко! Невже б ми з тобою підписали постанови житомирської комісії на козаків чи ганяли під Москву козацьку силу?
— Та ти не гавкай, як собака. Теж пельку дереш, як перший-ліпший пан, — образився Бородавка. — І чорт з тобою! Не піду до нього. Але ж і ти дурень вошивий, ось що, — додав він і подався до шинку.
Барабаш спересердя аж плюнув і рушив далі. А Бородавка довго бурчав собі під ніс і замовк, тільки переступивши поріг шинку.
— Теж пан об'явився! – промурмотів він, сідаючи на — лаву.
— Гей, шинкарю, горілки та чим заїсти, — гукнув він худорлявого єврея-шинкаря.
Нетяги впізнали отамана, потіснилися і звільнили йому місце на покуті. Бородавка задоволено посміхнувся й подякував:
— Випий, батьку, нашого меду! — піднесли вони йому кухля.
— Спасибі, друзі! Гей, шинкарю, ще горілки! По кварті на душу, — крикнув він. — Я частую.
І поки шинкар метушився, наточуючи повні кухлі й келихи, Бородавка ковтав міцне питво й думав: "Іч, чортів син! Гадає, що на всьому розуміється краще за всіх на світі. Сагайдакові не йме віри. Правда, що Сагайдак з багатирями приятелює. Так я це йому вже казав просто в вічі. І тепер знов скажу. Хай не пишається булавою і не забуває, що він з голоти".
Бородавка думав і непомітно перехиляв кухоль за кухлем. Войовничий запал здіймався хвилею в грудях. Скляні очі. Гарячий червінь виступив на вилицях.
"А Барабаш боягуз і дурень. Ввижаються йому якісь заколоти, як старій бабусі чорти. Треба з Сагайдаком поговорити. Конче треба. А що він зрадник і собака, так це я йому в вічі кину. Бо ж шкода, щоб такий козарлюга, як Сагайдак, плямував себе зрадою. Втопимо ж його, як собаку. А шкода буде. Бо такого ще не було і не буде... Так я йому і скажу: де твоя совість, собако? Бо є ж у нього десь совість захована".
Бородавка випив ще кварту, кинув шинкареві гроші і, похитуючись, подався до дверей.
— Так і скажу, — твердив він на вулиці, непевною ходою простуючи до майдану. — Так і скажу...
Це був кремезний чолов'яга років під сорок п'ять, вайлуватий і присадкуватий. Коротка бурякова шия зливалася в нього із спиною рівною лінією, і від цього завжди здавалося, ніби він стоїть, схиливши голову наперед, як бик, готовий буцатися. Обвітрене засмагле обличчя, товстий ніс і маленькі сірі пронизливі очі — ось такий був Яків Бородавка. Це був взірець стихійного бурлацтва, буйних ватаг, що ненавидять будь-яку владу і лад. З глибоким презирством ставився він до науки і до вчених, до дипломатії і угод.
Не краще ставився він і до військової науки. Не мав Бородавка жодного уявлення про тактику і стратегію, але нюх і хист природного вояки допомагали йому на морі і на суходолі вмить розгадати задум свого супротивника і розтрощити його. Ось чому знали його на Січі як спритного, загартованого в боях вояку і отамана.
В одному був послідовний і твердий до кінця — У зненависті до шляхти. Тут він не знав половинчастих заходів. Ніяких вагань і компромісів. У походах був він невгамовний і відважний вояка, рубака і задирака, а поміж своїх — щирий і вірний товариш. Після кривавих боїв ладний був пестити дитину, цуценя або пташенят, що повипадали з гнізда. Він був не дурний, мав гостру кмітливість, чимало доброго розуму і невблаганно ненавидів тих, хто так чи так живе з чужої праці.
Увійшовши до Сагайдачного, він не скинув, за звичаєм, шапки, не вклонився йому, а став, узявшись руками в боки і широко розставивши ноги, як стоять у човні під час гойданини.
— Чого тобі, синку? — спитав Сагайдачний, почувши сморід винного перегару.
Замість відповіді, Бородавка витріщився на Сагайдачного.
— Покажи, сучий син, чим тобі вуха позамазували, що ти не чуєш, де й що робиться на світі? — спитав він, нахиливши голову набік.
— Якщо ти прийшов лаятися, то я накажу хлопцям відвести тебе знов до шинку. Лайся там хоч до ранку, — спокійно відповів Сагайдачний, підводячись на весь зріст і просто глянувши йому в вічі.
Бородавка трохи зніяковів, але, ховаючи ніяковість під виглядом одчайдушної сміливості, зсунув шапку набакир і знов узявся кулаками в боки.
— І він ще загрожує!.. Коронний гетьман перехопляє валки, щоб заморити нас голодом, а він сидить собі в хаті і анічичирк! Скликай раду, сучий сину, бо ми цього не потерпимо.
— Скликати недовго, але про що говоритимемо? — спокійно спитав Сагайдачний, і його вузько посаджені очі блиснули гнівним огнем. — Кажи, що задумав? Побачимо, чи варто ще скликати.
— Не ти дивитимешся, а все наше лицарство. Справа проста: підемо бити панів, палити їх з родом-племенем, щоб не кортіло їм грабувати чумаків та шкури спускати з поспільства й голову з реєстру виписувати. Погуляємо по замках та по фільварках. Наставимо наше козацьке право, щоб не сміли вони судити козаків та на панщину ганяти і збиткуватись. Ще й орендарів замість ліхтарів по осиках розвісимо та й кишки повипускаємо їм заради краси.
— Добре. А потім?
— Виріжемо всіх до ноги: і панів, і орендаторів, а землю заберемо під військо Запорозьке.
— І все?
— А чого тобі ще треба? Ні, не все: ксьондзів у криниці пустимо з каменем на шиї.