Я хоч і дилетант, але скрипка…
Оксана підняла забинтовані руки перед собою, сумно поглянула на них.
— Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, не варто вам морочити голову? Випишіть мене одразу.
— Навіщо ж? Слід зробити все, що залежить від нас.
— Але ж від вас нічого не залежить.
— Відпочиньте, подумайте, — сказав лікар. — Вам треба добре подумати, осмислити все, що відбулося. Я розумію, це ніби нове народження, новий шлях. Не так-то просто…
Лікар попрощався, вийшов. Оксана похилила голову. Новий шлях. Цілком новий шлях з-за такої дрібниці. Удар машини об машину, і нове народження. Траґізм, але в ньому якийсь чорний гумор.
Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? По-ворушила пальцями. Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замо-тувати знову. І від цього залежить щастя? Не може бути. Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб, щоб можна було музику передавати з душі в душу через якийсь апарат. Що з того, що рука покалічена чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні, жодне нещастя не вб’є її. Скільки на світі людей з пісенним серцем, у яких відсутня можливість висловити себе в звучанні.
За дверима почувся знайомий голос:
— Сюди? Дякую. Вона сама? Добре.
В палату пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула приміщення, ступила кілька кроків до Оксани.
— Це ти, Ксаночко? Чому тут темно? Ага, ось вмикач. Я зараз.
Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулася до дівчини, обняла її за плечі.
— Як мені боляче! Як мені тяжко!
— Здрастуйте, Поліно Михайлівно, — Оксана опустила погляд донизу. — З чим завітали?
— А я почула, що ти тут, у Ворзелі, вирішила провідати. Ху, душно. Мабуть, опади бу-дуть. А мені старий сказав. Ну, я й вирішила сьогодні провідати. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи. А тут — на тобі! Добре, що щасливо все закінчилося.
— Ну, не зовсім щасливо.
— Добре, що жива-здорова.
— Я теж так думаю. Дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в тому чи іншому фа-ху. А якби я вчилася на ткалю чи на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Смішно.
Поліна Михайлівна зробила губи сердечком, задоволено кивнула.
— Я рада, що ти не сумуєш. Бачу скрипку. Ти що, вже граєш?
— Де там граю. Так, пробувала. Лікарі кажуть, що вже награлася.
— Ти гадаєш, що вже… назовсім?
— Атож. На жаль — це так.
— Як же тепер? Ти звикла до слави, до оплесків. Попереду були такі перспективи… а тепер?
— Що таке слава? Я її ще не бачила. Тільки чула звуки скрипки, мелодію. Я відчувала, що потрібна людям, що вони слухають мене і їм радісно. І мені теж було радісно. Як це чу-дово, нести людям радість! Жодна сила не зрівняється з цим.
— Так, так, — поважно сказала Поліна Михайлівна. — Це чудово.
— А потім — аварія, — похилила голову дівчина, і на її чистому чолі лягла тінь скор-боти. — Темрява, відчай. Та ненадовго. Я збагнула — вірте мені! — що радість не в таланті, не в професії. Радість у нашій душі. В серці. Її не може вбити жодне нещастя. І я все одно зможу передавати її людям. Правда, доведеться шукати іншого вияву, але я знайду, знайду неодмінно.
Поліна Михайлівна кашлянула, потай глянула на годинника.
— Так, так, ти слушно міркуєш. Треба знайти свою стежку. Безумовно, у тебе тепер бу-де інша дорога.
Оксана подивилася в очі Поліні Михайлівні.
— Ви теж розумієте це? Я щаслива. Знаю, він теж повинен збагнути. Я дуже вдячна вам.
— Оксано, — раптом рішуче підняла голову Поліна Михайлівна. — Я хочу поговорити з тобою відверто.
Зіниці у неї були гострі, мов два буравчики. Дівчина закліпала повіками, розвела рука-ми.
— Не розумію. Я завжди була відвертою. Нічого не приховувала. Ось лише з мамою моєю. З нею нещастя. Паралізувало, як почула про горе моє. Це лягає на мене. Але ви не тур-буйтеся, ми удвох з ним вирішимо, як нам бути.
— Пробач… е-е… з ким це, з ним?
— З Романом, ясна річ.
Поліна Михайлівна напружилась, як тятива.
— Ось що, Оксано! Я прийшла сказати, що Роман одружується, тобто одружився. Вчо-ра було весілля.
Оксана заклякла від удару. По тілу поповзли незримі мурашки, холодом війнуло в ду-шу. Вона дивилася на Поліну Михайлівну, ще не в силі збагнути, чула вона ті слова чи їй вони здалися.
— Одружився? Вчора? Ви жартуєте? Ні, бачу, що не жартуєте… Так швидко? Так про-сто? Навіть двох тижнів не минуло.
"Так швидко?" Де вона чула ці слова? "Так просто?" Так запитував Євген, коли зустрів її після… Після чого? Чому знову випливли ці слова? Бумеранґ! Вона сама послала його в простір. Він повернувся. Як боляче! Як страшно!
— У Роми велике майбутнє, — ковтаючи слова, швиденько затарабанила Поліна Михайлівна. — У нього зв’язки, перспективи. Чим ти йому допоможеш тепер? Хто ти, Ок-санко? Баласт. Домашня жінка. Мати твоя — хто? Каліка, у неї мізерна пенсія. Пробачте, я щира. У вас все попереду. Вибирайте новий шлях. Я бажаю, щоб він був чудовим. А Роман хай іде своїм шляхом. Жінка має бути каталізатором, помічником, так би мовити. Ну, от, я все сказала. Прощай, прощайте, Оксано! Тут, за дверима Рома. Він теж попрощається з ва-ми… з тобою… Ну, я пішла.
Як? І він тут? Стояв, доки мене готували до цього удару? Боже, за що така наруга?
Роман з’явився в палаті. На елегантному костюмі білий халат. Він не дивився в очі, тонкі випещені пальці дрижали.
— Оксано, пробач. Так вийшло. Ти розумієш — життя. У нього свої закони. Се ля ві, як кажуть французи.
Оксана нелюдським зусиллям опанувала себе, загнала в глибину серця шалений клу-бок, холодно поглянула на Романа. Ледве розліплюючи вуста, запитала:
— Ти все сказав, Романе?
— Оксано!.. В тебе такі очі… якісь незвичайні… Я не бачив таких. Ти повинна зрозуміти…
— Я все зрозуміла, Романе!
— Ні, ти оцінюєш мене з якихось там позицій лжегуманних, власницьких чи що. А так не треба! Не треба! Я ж все-таки вчений. Моя робота належить людям. Отже, і я не належу собі. Треба, щоб ніщо не заважало науковім роботі, кар’єрі, сімейне становище теж. Ти тепер була б тягарем для мене… і для себе… Ну, ти мене зрозуміла. І потім, може, все на краще. Я втрутився, перейшов дорогу Євгенові… Він любить тебе. Чого ти так дивишся на мене? Я щось не так сказав?
Оксана обпекла Романа гнівним поглядом, прошепотіла:
— Перепродуєш товар?
— Оксано, ти мене не так зрозуміла! Я по щирості. Я від усього серця. Коротше, я ска-зав, у мене є дружина.
— Геть!
— Що ти, почують. Тихенько.
— Геть, нікчемо, — повторила Оксана рівним голосом. — Я не знала вас. Я була в калюжі, в багнюці. Я забруднилася. Але я обмию своє серце. Ви чуєте?
— Ну, це вже, знаєте!
Хряснули двері. Голоси в коридорі. Затихли кроки. Все.
Вона вимкнула світло. В душі ніби роздерлася якась завіса. Заголосила скрипка, наче поранена чайка над дніпровськими луками. А в унісон з мелодією чийсь голос, такий рідний, знайомий, навіки втрачений, речитативом нашіптував ніжні, болісні слова. Де вона чула ці рядки?
Так далеко, далеко Відійшли дні ясної розради… Сніжно-білі лелеки Та блакитні леґенди позаду…
Вона підійшла до вікна. Пусто. Порожньо в цілому світі. Одна за одною рвуться струни душі. Стогнуть, віддаються луною, завмирають у просторі.
Темрява змикалася довкола неї. Вона повзла в очі, в тіло, наливала свинцем руки, сти-скувала серце. Не можна здаватися мороку, не можна.
Оксана відкрила футляр, дістала скрипку, провела смичком по струнах. Прозвучала різка дисгармонійна нота. Одна, друга. Пливе якась траґічна мелодія, а в неї вплітається щось руйнівне, хиже, потворне. Швидше, швидше ходить смичок. Невже вона не зуміє вибратися з цього мороку, яким обплутала її доля?
Все навальніше потік дисгармонійних, хаотичних акордів. Чудова мелодія душі вмирає, заглушена ураганом руїни. Простір, серце у сум’ятті, в хаосі. Оксана зупинилась, кинула скрипку на постіль. Жалібно дзенькнули струни. І в душі дівчини теж щось обірвалось. Навіки, назавжди.
Що це обірвалося? Може, зв’язок з лихим минулим? Може, то рушиться темне, похму-ре підземелля її легковажної юності? Чи, навпаки, змикається над її головою стеля нової фортеці, нової таємниці?
Хто допоможе зруйнувати її?
Мелодія сьома
БІЙ У ЛАБІРИНТІ
(З щоденника Євгена)
"…Довго я не писав. Не міг отямитися від удару. Ніби якась павутина обснувала мене. Ніяк не міг примиритися з тим, що люди діють так жорстоко, непослідовно, нелоґічно. Що промовляє в їхньому серці? Які голоси? Чому вони кружляють у якомусь зачарованому колі, жалібно стогнучи? Хто зіткав для них павутину? Тільки самі собі. Більше ніхто.
Роману не дивуюсь. Його суть — підлість, можливо, неусвідомлена підлість. Але навіть від нього я не чекав такої архіпідлоти. Ну та хай. Не хочу навіть ворушити минулого. Оксан-ки жаль. Я люблю її. Не можу забути. Але просити любові не буду. Я збагнув, насильно ми-лим не будеш. Треба, щоб усе було ясно й радісно, просто, щиро. Хай іде в життя, хай шукає нової дороги. Якщо знову наші стежки зійдуться, я так, як і раніше, віддам їй серце своє. Бо не можу не віддати. Воно належить їй.
У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки й дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти, пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивовижна сила — хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, здружений. Я відчував не раз, як під час гармонійного співу зі мною відбувається щось надзвичайне: по-взуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся, явно відчувається, що тебе обмиває якась лавина енерґії. Яка невивчена ділянка життя для наукових експериментів! Мелодія, ритміка — і буття. Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і космосу, людини й просторового ритму, людини й тонких творчих психоенерґій.
Юрко познайомив мене з учительським колективом тутешньої школи. Є серед них чудові люди зі сміливим еволюційним мисленням, з ясним розумінням необхідності реформ у школі, таких реформ, що допомагали б якнайповніше формувати тип нової людини, безстрашної, оптимістичної, трудящої, щирої, динамічної, талановитої, людини — предтечі комуністичного суспільства.
Недавно я бесідував у школі про велику силу пісні, мелодики, ритму. Виклав свої фантастичні ідеї з приводу цього.