Не диво ж, що земля Зеландська виглядає такою порожньою. На просторі, що дорівнюється Італії, живе всього коло півтора мільйонів мешканців, тим часом, як в Італії — 36 000 000 душ.
Тим-то ці землі, а особливо Нова Зеландія, повні робітників, а не селянства. А робітники, що позбирались по головних містах, уявляючи собою незвичайно добре зорганізований гурт, керують тут всім життям. Тому-то й зовуть Австралію взагалі, а тим більше Нову Зеландію — "робітничим раєм", бо тут існує вже майже справжній соціалізм ("державний" — як каже Назар). І тутешнє робітництво робить такі політичні спроби, що згодом їх неодмінно мусить використати й стара, уперта в старих звичаях, Європа. Всі тутешні люди тримаються тієї думки.
І, справді, тут пани — не "пани", а — робітники. Живуть вони дуже добре, як це я й сам бачив і у своїх приятелів в Сіднею, й поміж земляками. Заробляють багато грошей, мають багато вільного часу, що вживають не тільки для відпочинку, а для самоосвіти та спорту; можуть не боятись про старість, бо держава сама про них попіклується після того, як чоловік доживає до 60 чи 65 років і стає нездатний працювати. Тим-то й наші люди, що дома були або ж простими селянами, або темними, затурканими й безправними рабами фабрикантів,— стали тута зовсім іншими. Отож, і не диво, що майже ніхто з них не хоче вертати звідціль до Старого Краю, хоча більшість старих і почувають тугу...
* * *
Ну, що ж я напишу про Веллінгтон? Австралійське типове місто з чудовим, величезним портом; гарними, грандіозними будовами в Сіті; окремими хатками, похованими в садках передмість; з силою велосипедистів, з вигідними трамваями і т. д.
Завтра їдемо через протоку Кука до порту Нельсон, а відтіль — знову до Сіднею. Аби тільки не хитало, як минулого разу!
От, на цьому й кінчається моя подорож по Новій Зеландії, про яку я, власне, нічого й не записав. І невільно подумав: ну, що якби я на якомусь килимі-самольоті перелетів був сюди просто безпосередньо з Києва? Та ж, коли я про Львів, Краків і тому подібні міста записував десятки сторінок в своєму зшитку, то про Океанію я б написав напевне два, чи три таких зошитів, як цей. А тим часом більш півроку життя в такому цікавому краю — й неповний зшиток записок! Мабуть у мене вже притупився смак до подорожей, або ж я таку силу бачив цікавого, що не багато вже явищ спиняють на собі мою пильну увагу?!..
— — —
Минуло майже два місяці з тою часу, як я виїхав був з Сіднею. А тепер, коли я оглядаюсь назад, то видається, ніби я пробув тут всього два дні: так швидко пробіг час в цікавих переїздах, про які зосталося в пам’яті сила згадок...
За цей час зайшли великі зміни, що торкаються й мого особистого життя. Я дуже осиротів. Насамперед нема вже тут мого милого джентльмена, д-ра Зуараба Іскандера: він виїхав додому. Містера Патрика покликали земляки до Thursday Island, де він матиме для себе добру працю. Свенсен випав до Chillaaoe, відкіль пише, що вже досить використав своє перебування в Австралії, але не знає, як доїхати додому. Хаханшвілі подався перший через Сибір на Кавказ. Лишив мені теплого листа, в якому говорить, що вже годі їсти райські ананаси, час пошукати айви, залізної айви, якою він хоче пригостити "прекраснодушних богоносителей російських". Том вирішив записатись добровольцем до флоти й їхати до Європи. Каже, що вдруге може не дочекатись такої нагоди.
Навіть Ружички нема дома, бо вона поїхала з мамою до земляків десь на річці Murray. Кожного дня чекаю Барильченка, який мені писав до Аделаїди, що часом до нього починає підкрадатись раніш йому незнайома туга "за рідним краєм"(!) Він не називає того краю, але я розумію, про що він говорить, зазначаючи, що надходить час, коли треба буде прикласти всі руки до праці. В листі,— каже,— всього не напишеш, а при зустрічі має що розповісти цікавого. Тоді ж обіцяє розказати все, що знає про "Союз визволення України". До того ж він одібрав якогось листа з Англії, з якою фактично перервано тепер зносини, бо кабелі всі перерізано...
І від всього цього, що я — сам собі, що став якийсь одинокий,— у мене порожньо на душі, якась струна тоскно бринить десь глибоко-глибоко, мов цикада, й викликає почуття суму. Тяжко щось робити. Кудись тягне, кортить чогось значного, але я боюся назвати чого, сказати собі самому, чого хоче моя душа.
Піду хоч до Папаянца, який так само повісив носа. Але ж йому поки що нема дороги додому; мусить чекати, коли й як скінчиться війна...
— — —
Папаянца не застав: теж десь блукає... Зайшов до кіно: сцени з війни; топлять пароплави, чорний дім вибухів, полонені, розірвані коні й люди, зруйновані будинки... І від цих образів вже дійсно незносима туга розлилася по всьому серцю... Просто не знаходжу собі місця. Принаймні буду щось писати, аби не сидіти без діла та не зважати на свої тужливі думки... Але, що записати?.. Запишу на пам’ятку про д-ра Зуабара, як він розповідав мені історію австралійського вівчарства. Це — велика річ для добробуту тутешнього громадянства, а, крім того, оповідання видалося мені цікавим.
Думка поставити в Австралії справу вівчарську, що тепер досягає велетенських розмірів в цій землі, належиться англійському офіцерові Мак-Артурові.
Року 1794-го здобув він 60 овець, яких ще майже тоді не знали в Австралії. Привіз йому тих кудлатих піонерів корабель з Індії (з Бенгалії), а потім ще добув він кілька ірландських баранів. З незвичайною упертістю почав Артур не тільки пестити їх, а й силкувався довести поліпшення своєї отари так, щоб вона давала йому кращу вовну. Але ж це було не легко зробити, позаяк вівці тих порід не дають доброго руна. Вже Мак-Артур почав думати, що з його праці нічого путнього не вийде, тим більше, що його товариші глузували з нього — з офіцера, що став пастухом.
Але ж якось в Сіднеї Мак-Артур здибав свого давнього товариша, капітана якогось військового корабля, що мав швидко поїхати до Африки, а відтіль знову негайно повернути до Австралії. Нагода привезти добрих овець була незвичайна. По довгому проханні пощастило Артурові умолити приятеля, щоб він згодився привезти йому заводських овець з Африки. Через який час щастя йому усміхнулося: капітан таки виконав свою обітницю й привіз Артурові трьох баранів та п’ять ярок "шпанки" (іспанських мериносів). З тієї невеличкої овечої родини й пішло відоме тепер на весь світ австралійське вівчарство. Вже після того Мак-Артур сам двічі їздив до Англії за новими вівцями й нарешті добився у англійської влади, що вона дала йому дурно 5000 акрів землі (там, де тепер місто Кедмен) біля Сіднею, щоб він поставив велике хазяйство вівчарське.
Але ж перше, ніж дістати ту землю, довелося Артурові зазнати чимало лиха. Один з австралійських губернаторів, що вважав непристойним займатися офіцерові пастушеством, навмисне знущався з цього упертого "вівчаря" і нарешті запроторив його до в’язниці. Але з цього вийшла несподівана річ. Товариші Артурові, що хоча й глузували з його закохання вівцями, коли довідалися про несправедливу над ним кару,— всі до одного повстали, підняли військо й вкупі з ним, з прапорами та музиками виступили в похід проти губернатора. Скінчилося повстання тим, що завзятого губернатора, який вже досить залив за шкуру сала всім австралійцям, повстанці скинули, визволили Мак-Артура, а натомість посадовили до в’язниці самого губернатора.
Фактично, це була справжня революція, хоча ніби й "овеча", як про неї кажуть, яка чомусь пригадує мені наші "кашоварні" семінарські бунти. Однак, губернатора було зсаджено й відіслано до Лондона, а Мак-Артур вернувся знову до своїх овець.
За короткий час уже спокійної праці він досяг блискучих наслідків. Швидко по тому австралійська вовна стала відомою по всьому світі, а сила австралійців через неї здобули собі найповнішого добробуту.
Тим-то "комендант овечої отари", Мак-Артур — один з історичних людей Австралії, бо він населив її сотнями мільйонів овець, що одягають своєю вовною величезну частину людності світа. Більшість отих чудових англійських шевйотів та трико, що ми купуємо собі на ліпші одяги, зроблено з руна австралійських овець.
Тепер майже всю залюднену Австралію поплутано колючими дротяними загородами, де цілий рік, вдень і вночі, під голим небом живуть та пасуться незчислимі овечі отари. Артезіанські колодязі, що з них веселими водограями високо б’є чудова підземна вода, напувають цих "мовчазних австралійців", а тисячі людей електричними ножицями стрижуть їхню вовну та складають мільйони пудів руна.
Ми бачили величезні отари, в яких було стільки овець, що й сам хазяїн не знав їхнього ліку. Ми бачили вивчених дінґо — собак з пухнатими хвостами,— що їх стережуть; їли баранину, спряжену на рожнах, їли чудовий сир, бачили, як з-під масного руна виходять голі й кумедні барани, безтолковими очима оглядаючи свою голу шкуру, яка ще хвилину перед тим мала на собі такий важкий і теплий кожух... Ми бачили потім колосальні склади пресованої вовни, наготовленої до вивозу; бачили також, як її миють, як пресують великими паками, як навантажують на кораблі. Бачили, які армії людей мають біля того діла роботу й добрий заробіток.
Але, що я буду про все це писати, коли про справу австралійського вівчарства написано сотки книг, а всі газети часами справам вівчарським віддають більше місця, як навіть війні!
Хіба ще варт згадати одну річ. Все таки не Мак-Артур привіз до Австралії першу європейську худобу. Був то капітан англійського пароплава Філіп. Року 1788-го він привіз сюди наших перших подвірніх животин: 6 голів рогатої худоби, одного жеребця, трьох кобил, трьох лошат, 29 овець, 12 свиней та трьох кіз. І от, з цього невеликого товариства, меншого, ніж було пасажирів в Ноєвому Ковчезі, повстало теперішнє незчислиме скотиняче населення Австралії та Нової Зеландії.
Цікаво, між іншим, зазначити, що коли в Новій Зеландії розвелося багато свиней,— то свинина так подобалася маорам, що вони перестали мріяти про м’ясо людське!..
— — —
Сьогодні приїхав Барильченко, повернулася й пані Ітка з Ружичкою. Знову почуваю себе краще, майже як вдома. Єдине тільки допікає в справжньому сенсі цього слова — незносима спека, мало не тропічна. І це тепер — 30-го грудня, саме під Новий Рік, коли у нас мабуть тріщить такий морозенко, що голівки з гвіздків відскакують на даху! Кумедно.