— І чорний шлях, і залізниця, і міст, і ненависний Безбородько, і кругова оборона навколо землянок. Уночі потайки сам береться за лопату.
— Годі вже, Михаиле Івановичу, — поморщився Сагайдак. Данило посміхнувся йому:
— То ми, товаришу командир, подбаєм про ваш сон.
— В оце "ми" і мене всунете, — нагадав про себе Роман. Тихо-тихо поскрипують колеса, тихо-тихо коливаються біля коней та возів партизани. Вже відійшли від них лісові шуми, наближається мова річки, мова очеретів, тривога дикої птиці і калиновий вітер. Данило навпомацки знаходить кетяжину калини, засовує за ремінчик картуза — хай буде замість партизанської стрічки.
Розгортаючи кущі верболозу й калини, коні входять у брід, припадають до води, а люди проворно знімають з воза і обережно опускають на річку невеликий пліт, на самий край його ставлять саморобну міну, притискають її дошкою, а кінці міцно скріплюють з плотом. Це ніби має дати більшу силу вибуху. Краще було б знати, в якому бику є толова ніша, тоді б спрацювала детонація, та, не знаючи цього, мусиш діяти навмання. Данило ще раз перевіряє, як прикріплена міна, підводиться і пошепки до Сагайдака:
— Ніби все гаразд.
— Щасти вам! — І навіть у темряві видно хвилювання на обличчі командира. Він обіймає Данила і Романа, а ті обережно підштовхують плота на глибше. Вода набирається в чоботи, обпікає тіло, дрожем підкочується під саме серце.
— Не тільки душу, а й чоботи лихоманить. Душа ще витримає, а чоботи, мабуть, порвуться, — шепче Роман і посміхається.
— Якщо кирзові — порвуться, юхтові витримають, — відповідає Данило, і в Романа ще більше розтягується рот.
Під зорями схлипує вода і корінцем в'юниться за плотом. Спросоння озвалися качки, скинулась риба, пропливла купина, од якої повіяло татарським зіллям. А холод судомить тіло, і зуби вибивають чечітку, нe здогадалися, дурні, виканючити в Чигирина чарку перваку. Ось і обриси моста, що повис над рікою і перепинає туман. Чи ж глибоко біля середнього бика? Хоч би плити не довелося. Як навіжений, розсипаючи іскри, мостом прогуркотів поїзд, і знову схлип води, і дрімота шматків туману, і лихоманка по всьому тілу. На мосту загупали кроки. Дві тіні зійшлись посередині, постояли і розійшлись. Роман з головою шубовснув у яму, виплив, відплювався і вже посміхається Данилу: "Помив голову". Де він і тепер знаходить снагу для посмішки?
За кущами туману вони доходять до середнього бика, під ними нуртує стрімчак, над ними важко гупають чоботи охоронців. Роман двома мотузками щільно прив'язує плота до бика і про всяк випадок кінці ще з'єднує з деревиною біля самої міни. Данило над плотом нахиляє голову, здіймає картуза, бережно виймає з нього пришпилену запалювальну трубку, навпомацки вставляє у гніздечко міни капсуль-детонатор, бере з рук Романа кремінь, кресало і трут.
— Пливи, Романе. Я вже сам. Хлопець заперечливо хитає головою:
— Тільки разом. Запалюйте.
Знову на мості зійшлися вартові, перемовились кількома словами і почали розходитись. Пригнувшись, щоб тілом приховати крихітку вогника, Данило вдарив кресалом у кремінь раз і вдруге. Бризнули іскри, затлівся, медово запах трут. Партизан зразу ж приклав його до прядивляного шнура і погасив. Сумирно вбрали вогонь десятки волоконець прядива, а підривники, цокаючи зубами, за течією тихо попливли на лівий улогий берег. Ще не встигли вони добраться до нього, як їх наздогнав і випередив велетенський нервовий спалах, і чи він, чи несамовитий грім підхопив підривників могутніми руками і люто жбурнув у воду. Знесилені, приголомшені вибухом і різким духом перегорілого толу, вони виринули із хвилі, заточуючись, побрели до берега і попадали на нього. З кущів верболозу і калини до них кинулись побратими, підіймаючи і цілуючи їх.
— Молодці, хлопці, молодці, — сміється, обіймає їх Сагайдак. А вони, стікаючи водою, тільки очима водять на нього і підставляють то одне, то друге вухо, нічого не можучи второпати.
— Що з вами?!
— Не чуємо, нічого не чуємо, — калічачи слова, ворушить неслухняними губами Данило, але не журбу, а радість, радість виконаного обов'язку має, ще й підсміюється над собою: "От дурень, вгатив увесь тол в одну міну. Його б, певне, і на два мости вистачило б".
— Вуха наче варениці стали. Аби начинка — можна і вареники зліпити, — пояснює Роман Саламасі, який подає йому сухий одяг.
— Зроблено добре діло! — сідаючи на воза, весело каже Сагайдак Чигирину. — Тепер Данило почне збивати підривну групу. Набої роздобудемо, тол теж знаємо, як дістати, а от де розжитись на детонатори?
Детонатори ж самі прийшли до загону, і раніше, ніж думалось. Другого дня надвечір'я до партизанів на конях примчала парубота з підпільної групи села Красне. Далі хлопцям було небезпечно залишатися в селі.
Сагайдак привітався з ними і одразу запитав:
— Зброя ж є?
— Є, — відповів керівник підпільної групи Івась Лимаренко, в якого чуб на вітрі підіймався, наче крила. З кишені він вийняв вагана, а з торби скриньку, що була, мов щільник, напакована детонаторами.
— Так це ж скарб! — Сагайдак виважив скриньку на пошрамленій руці, навіть для чогось понюхав детонатори.
— Кому скарб, а кому смерть, — трусонув чубом Іван Лимаренко, а його побратими радісно посміхнулись.
Сагайдак прискалив на них очі, не оминув і коней, на яких прискакали хлопці, і не то підбадьорююче, не то насмішкувато прорік:
— Орли, нічого не скажеш, — і похитав головою. "Орли" перезирнулись і не знають — пишатись їм чи нітитись. Вчуваючи, що Сагайдак за похвалою щось таїть, Лимаренко гордо, з викликом подивився на нього.
— Хлопці славні, бойові, ділами перевірені.
— Я теж так думаю, — погодився Сагайдак, — І хлопці гарні, і чуби в усіх, мов лелечі гнізда, і ноги взуті, а от коні босі. Може, тому, що в них не копита, а ступи? Пам'ятаю, гарні були скакуни в Красному, та, певне, гарцюють на них поліцаї і староста.
Хлопці відразу наїжачились, а Лимаренко захвилювався:
— Ми взяли, що було під рукою.
— Еге ж, еге ж, — знову погодився Сагайдак. — Та краще було б брати, що має бути під ногою, тоді можна було б і ворогів здоганяти, і, коли треба, відриватись од них.
— Не смійся, батьку! — як Остап з славнозвісного твору, відав Лимаренко, підвів голову на своїх орлів, моргнув їм. Хлопці зметнулися, вискочили па своїх непородистих, гикнули, свиснули і помчали із лісу.
— Несамовиті! Куди ж ви?! — гукнув старий Чигирин. Івась Лимаренко здибив свого коня і насмішкувато кинув г
— По підкови і вухналі.
А Сагайдак, посміхаючись, повторив його слова:
— Хлопці славні, бойові, перевірені. З такими не замерзнеш!
XXI
У передвечір'і імлилось дрімливе сонце, імллилися вересневі блавати далини, а тут, на змертвілому хутірці, падали яблука в трави і, охоплений стрілами очерету, ставок ярівся вишневими барвами згасань. В очереті хлюпались качки, па плесі скидалася риба, над плесом товклися хрестики товкупців, а за плесом дзюркотів невидимий струмок. Як і нерше, падають яблука, скидається риба, спокоєм дихає вересень, перечищаються води.
Ніщо на хуторі не нагадувало про війну, про людські страждання. Ось коли вийде, як надумався, отут він і оселиться — перевезе хату з села, тільки лишить па старому місці скіфських та половецьких камен: хай комусь голосять. І чого узлилися на нього вони? Може, тому, що поперебивав їм тулуби й ноги? Тьху! Так і повірити можна, що й камінь живе...
Ще оглянувшися на село — чи нема покликачів із управи, — Магазаник стає на гниляву дровиняку, по ній добирається до крихітного вербового човника, розмотує вудочку, зиркає на жовте підволохачене сонце, а все думає про хутірець, якого вересень обметав першою прозолоттю верб, зеленим подихом отави і бабиним літом. Завжди тут добре росте і трапа, і отава. Оце б, забувши всі війни, пройтися з косою, почути дзвін і передзвін її, напасти на джмелиний мед, наставити пахучих копичок і втомленим прийти додому — не грішником, а господарем, якого очікують жіноча вірність і добрість. Та все це вже не йому, бо попався у чортову супрягу, як жаба в тенет — пі взад, ні вперед... І тут, на хутірці, страх догнав його, хоч і втікав од нього з села.
Зітхнувши, наживив гачок шматочком вареної картоплі і закинув під стріли очерету, які й не журилися, що вже минув літопровід. Оселися тут і живи в самоті комишпиком.
Тепер погляд і думки Магазапика зупиняються на білому з гусячого пера поплавку, який теж може дати якусь відраду і приспати невеселі думки.
Над самою водою пролетів білобровий перевізник, а з очерету тихо-тихо виплила молода качка; вона обережно повела точеною голівкою, заспокоїлась і вже пливе на чистовід, за нею, як мальовані, в'юняться і в'юняться вишневі хвильки, а під ними волохатяться півтіні. Нарік ця сама качка прилетить із вирію на цей самий ставок, знесе з десяток зеленкуватих крашанок, виведе каченят... А ш,о нарік буде з тобою? Тьху!.. Тільки таке й довбе мозок, бо повернув час пе на жпття, а па смерть.
— Зі-зі! — скрикнув перевізник, перелітаючи з одного берега па другий. На притихлих темних крилах пташини чітко виділились білі смуги. А он "векпув" бекас і стрімко злетів угору. Колись, ще як його батько був живим, отут іноді і зимували ці довгоносі птахи. Яких тільки див немає у природі? От нещодавно Ропіпя, що під п'яну руку проклинає свою нову посаду, Безбородька і долю заодно, розповів, як один старий лікар виліковує безнадійно хворих па рак. І чим? Осіннім потаємним грибом; витикається він із землі лише па один день, а людині повертає роки...
— Зі-зі, — знову озвався перевізник.
Що ти перевозиш з берега на берег і чи хоч трохи розумієш теперішню сутіпь?
Коливнувся — торк-торк — поплавок і нагло, обриваючи щось біля серця, зник у вишневій воді. З несподіванки Магазаник забувся підсікти, просто шарпнув вудлище і відразу почув вагу рибини, яка рвонулась до очеретів. Пожди, пожди! Там ти порвеш волосінь. Староста обережпо виводить рибину на чистовід, утомлює її і перегодом підводить до човника. Шкода, що не захопив підсаки. Коли б знаття, що й у такому ставочку несамовитий Бондаренко розведе он яких коропів. Де він тепер воює чи, може, відвоювався?.. Ще порух руки — і з води виважується трепетний золотий злиток рибини. Ій-бо, пару кілограмів буде! Зірветься чи не зірветься? Пружинить, у дугу згинається гнучка ліщина і опускає рибу в човник.