Важко мені в цьому признатись, тобі це страшно чути, але отака моя правда.
Володимир здригнувся й промовив:
— Чую, Святополче! Тепер ти сказав правду. Але марно думаєш, що вона страшна мені. Ні, не за себе боюсь, за Русь, за людей її страшно.
Довгу хвилину по цьому князь Володимир мовчав, а потім продовжив:
— Страшно, Святополче, за Руську землю... З одного боку — ромеї, зі сходу насувають печеніги, за ними ідуть половці, з полунощі точать ножі свіони, ти ж хотів від заходу пустити в нашу землю ще й поляків, німців, гіапу римського.
— Поляки й німці далеко, — заперечив Святополк. — Папа римський від них ще далі... До Візантії, — процідив він, — либонь, ближче, адже так, княже?
Володимир зрозумів, на що натякає Святополк.
— Я на легіони ромеїв не спирався й не пустив би їх на Русь... Віру християнську я приймав такожде не від константинопольського патріарха.
— Я також не збирався продавати Русь, — Зухвало крикнув Святополк, — ні полякам, ні німцям, ані папі!..
Князь Володимир гірко посміхнувся.
— Так чому ж ти тоді так діяв, Святополче? Довгу хвилину в порубі було тихо, тільки з дерев'яного зрубу стіни в одному місці однозвучне падали краплини, потріскувала солома в кутку, за дверима раз і другий пролунали кроки.
— Від уності моєї, — почав Святополк, — я не любив тебе, княже, бо кров батька мого Ярополка запеклась на твоїх руках, бо ти вигнав матір мою Юлію з Києва, бо мене зневажили діти твої й сам ти, бо ти, розділяя землі, поставив мене князем у найгіршій волості — Турові, бо ти ніколи й ні на крихту не робив мені добра, токмо зло... Чому ж я мусив робити тобі добре, як міг я не помститись за батька, матір і за все, за все?..
Сперши голову на руки, князь Володимир слухав слова Святополка.
— Ти сотворив добре, сказав мені свою правду, хоч, Святополче, ліпше би було та й міг її сказати раніше. Що ж, я почув це нині від тебе, хоч знав твої думи раніше...
— Так чому ж ти кинув мене в поруб, допитуєш, мучиш, якщо все знаєш?
— Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда.
— Великий княже і василевсе Русі! — засміявся Святополк. — Тобі мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене?
— Я говорю це, — ніби не почув його слів Володимир, — бо не хотів убити і не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам від нього, а ще більше — Русь і її люди, я ж усе простив йому, кликав на мир і любов... Князя Ярополка в сінях терема убили два гридні, яких підкупив воєвода Блуд, ти, Святополче, це знаєш.
— Не вірю! Так вигадав ти з своїми боярами, це ви націлили мечі вбивць у серце мого батька...
— Я вислухав твою правду, чому ж ти не хочеш слухати мою?! Втім, ти зараз сам усе зрозумієш...
— Слухаю! — крикнув Святополк. — Що ж ти ще скажеш мені?
— Скажу те, що я ніколи не проганяв і не міг прогнати з Гори твоєї матері Юлії, бо твій батько не Ярополк, як усі вважають і як думаєш ти сам...
— Не Ярополк? Княже Володимире, ти глузуєш з мене... Навіщо?! Хто ж мій батько?
— Був час, коли все було не так, як нині, — смутно сказав Володимир, — був час, коли мати твоя поховала мужа свого Ярополка й любила мене... Від любові цієї, від гріха нашого ти й народився, а я... твій батько.
Святополк стояв у кутку порубу й пильно дивився на князя Володимира, що сидів на пні, похиливши низько голову. Мить — він здригнувся, здавалось, хотів кинутись уперед.
Але мить була така коротка — Святополк не думав іти вперед, він обхопив голову руками, стиснув зуби так, що навіть Володимир почув скрегіт, і підвівся...
— Ти — мій батько? — крикнув він. — Ні, ти жартуєш, княже Володимире. Ти хочеш мене обдурити, як множество людей... Не вірю, чуєш, я не вірю, княже!
У Володимира нестямно колотилось серце. Страх, рани далекого минулого, скорбота, що так усе сталось, що він знову стоїть перед тінню брата Ярополка, а може бути — плодом своєї любові, перед сином, розривали його душу.
— Святополче, — вставши з пенька, хрипко промовив він. — Брата Ярополка нема, кості матері твоєї Юлії поховані в Херсонесі, я один нині відповідаю й мушу відповідати за наш гріх. Правду говорю, ти — мій син, іди ж до мене.
І він справді був би безмежно щасливий, з його душі, мабуть, спав би той тягар, який протягом багатьох і багатьох літ гнітив його, коли б Святополк пішов до нього, простягнув свої руки.
Та Святополк не рушив з місця.
— Жорстокий, безжальний княже, — прохрипів він. — Зараз я вірю тобі, але навіщо, навіщо ти мучив мене, зробив таким, яким я є? Вже мені пізно змінюватись, чуєш, — він на мить замовк і кінчив, — я проклинаю тебе!
Володимир зрозумів, що сталось, — Святоиолк устами своєї матері проклинає, ненавидить його: у цю ніч, в цьому порубі нічого не можна зробити.
— Що ж, Святополче, — сказав він, — ти проклинаєш, а я... я прощаю тебе.
Князь пішов до дверей порубу, рішучим рухом, так що забряжчали засуви, широко розчинив їх.,
— Ось двері розчинені, — промовив Володимир, — іди, Святополче...
Він першим вийшов земляними сходами з порубу, побачив воєводу Вовчого Хвоста й грйднів.
— Я увільнив князя Святополка з порубу, — сказав Володимир воєводі. — Віднині він житиме на Горі. Пустіть його.
Надворі сіявся дощик. Низько иад Горою пливли кошлаті важкі хмари, із-за них крадькома визирали зорі. Було холодно, вогко, пусто.
6
В один з перших днів зарева* (*Зарев — серпень.) князь Володимир дізнався про кончину колишньої жони своєї — княгині Рогніди. Розповів йому про це єпископ Анастас, що до світання прийшов у терем, побудив князя.
— Нині вночі, — скорботно промовив він, — у бозі спочила княгиня Рогніда — черниця Анастасія.
— Вона тяжко хворіла, страждала? Чому мені не повіли про це? — повернув голову до єпископа й подивився на нього якимись великими очима князь Володимир.
— Княгиня не веліла комусь говорити про свою хвор, — відповів Анастас, — і не турбуйся, княже, вона не мучилась, не страждала, дні й ночі проводила в самоті, вкушала хліб та воду, давно вже нікого не хотіла бачити, токмо вчора покликала мене й висповідалась, а вночі тихо спочила, пішла в світ інший...
Єпископ, це було помітно, розповів не все, що знав про кончину Рогніди, він був єдиним свідком останнього дня її життя, останнім розмовляв з нею, але князь Володимир не став у нього нічого запитувати: якби Рогніда щось хотіла йому переказати, Анастас сказав би про це.
— Де лежить її тіло?
— У Предславині, в теремі, княже.
— Коли її поховаємо?
— Завтра, княже.
— А де?
Єнигскоіг на якусь хвилину затявся.
— Княгиня Рогніда простила всіх і просила, аще завинила, її простити, тіло ж заповідала поховати без почесті й слави там, де й жила, — в Предславині, вона-бо давно зреклася суворого світу, як і світ зрікся її, а все добро своє заповідала церкві...
Стоячи біля вікна, Володимир довго дивився, як надворі починає снуватись павутиння світанку, потім обернувся до єпископа й сказав:
— Не будемо судити... Рогніда зробила так, бо ніколи не дбала про суєтну славу, але для слави нашої й церкви її слід поховати як княгиню.
Єпископ схилив голову — він згоден був з думкою князя.
— Велю, — суворим голосом сказав Володимир, — віддати погребову почесть моїй жоні Рогніді як княгині, тіло ж покласти там, де сама побажала, — в Предславині.
Володимир замовк. За вікном усе більше розпалювалось денне світло. Проміння його впало на бліде обличчя, високе чоло.
— І ще я хочу, — важко передихнувши, закінчив князь, — попрощатись з нею. Уночі ми з тобою, отче, підемо в Десятинну церкву.
Ніч. Нічого не видно. Десь у пітьмі лунають кроки. Кілька чоловік пробують землю посохами, спускаються шляхом, що веде від воріт Гори. Ось вони, чути, повертають ліворуч, прямують через яр до Десятинної церкви, обриси якої вимальовуються на сірій тканині неба.
Скоро, либонь, буде дощ, парить, важко дихати. Небо перерізала сліпуча блискавка, й на мить стало видно, як люди зупинились на пагорку — високі й чорні, прямують до дверей церкви. Вдарив грім, на землю падають великі краплини.
У бабинці Десятинної церкви горить кілька свічок, жовте проміння їх освітлює пізніх, одягнутих у темні м'ятли* (*М'ятли — довгі темні одяги.) гостей — попереду священики, за ними з посохом у руках єпископ Анастас, поруч з ним князь Володимир.
Дерев'яна, видовбана з товстого стовбура липи корста з тілом княгині Рогніди стояла в правому притворі церкви, навкруг неї горіло у високих срібних світильниках багато свічок. Коли князь і священики стали туди наближатись, то почули голос, що одноманітно читав слова з псалтиря, а далі побачили черницю, яка читала, і ще кількох, що стояли на колінах біля труни небіжчиці.
Помітивши пізніх прибулих, черниці одстунили, зникли десь у пітьмі церкви, далеко в переходах стали єпископ і священики, князь Володимир лишився один перед корстою з тілом своєї першої дружини — княгині Рогніди.
Так, тепер він був один на один із тією, яку, не бачивши, нарік колись своєю жоною і не зрадив свого слова, а покликав до Києва, зробив княгинею Русі...
Він був один на один із тією, яку так безглуздо забув на одну годину, зрадив, за що суворо заплатив, платить і, либонь, довго ще буде платити.
Він був один на один із тією, якій у найважчий час свого життя не звірився у всьому, послухавшись розуму, а не серця, зробив ще одну, останню вже, помилку, зрікшись Рогніди і назвавши своєю жоною грецьку царівну Анну.
І от нині, скрадаючись у пітьмі заревної ночі, він прийшов до її тіла, щоб запитати себе: де була правда, а де лжа життя, де була любов і де неприязнь, щоб відповісти самому собі, кого ж у житті він любив, а кого ні, та ще хто любив його — сина рабині, князя, а потім василевса?!
Він стояв біля корсти княгині Рогніди у темному м'ятлі, в чоботях, на які ліг жовтий порох Гори, полум'я свічок освітлювало сивий чуб, похмуре чоло, довгі вуса, смутні очі, й дивився на неї.
Проминуло багато літ, коли Володимир бачив востаннє Рогніду. Вона лежала в корсті така, якою він знав її й раніше, либонь, смерть тільки підкреслила те, на що в житті звичайно не звертають уваги: в сяйві багатьох свічок виразно було видно високе чоло княгині й ті ж самі вигнуті брови, горді, ніби невдоволені уста, гостре підборіддя та ще складені на грудях руки — з тонкими, прозорими навіть пальцями.
Було в цьому обличчі одно: Дуже бліде, з гоструватими вилицями, глибоко запалими очима, зморшками біля носа й уст, зовсім сивим волоссям, що змінило золотистий льон давньої коси, — це обличчя було тепер дуже далеким від задушливого притвору церкви, суєти суєт Гори, усього світу.
І князь Володимир зрозумів, що марно він думав, ідучи сюди і ставши перед тілом княгині, знайти відповідь на питання, які так давно терзали його душу, — ні, княгиня Рогніда раніше й ще до того, як одягла черничий одяг, відповіла на питання, чи любила вона Володимира-князя...