Чого цураєтесь? Є новини".
Підпису не було, але пізнав Ольжину руку.
Лаяв себе, відшукуючи в пам'яті найдошкульніші слова. І чого понесло його до тієї школи? Мав надію зустрітися з учителем, котрий обіцяв підшукати йому учнів. Це міг зробити й іншим часом. Та й то — хіба ж знав, що вона саме тоді йтиме? Приходила. "Чого цураєтесь?" Цураєтесь. Боже святий, боже правий! Цуратися святині? Де це було, коли, в кого? А що там за новини? І хто разом з нею міг бути? Ромась? Дулемба? Чоловік? Останнє найімовірніше — чого ж би писала від чийогось імені. Значить, новини привіз Кость Семенович. Які вони?
Не заспокоївся до самого ранку. Безліч разів перечитував ті кілька слів, виведених милою рукою. Уже й напам'ять вивчив їх, звільна повторював, як молитву, а все ж у папір заглядав. Кожне слово з того рожевого паперу дихало на нього святешно й загадково. Вдивлявся у них, наче в чари. І думав. Рано-вранці він таки піде до Гаврилових. Не піде — побіжить. Саме вранці. Щоб побалакати з Костем Семеновичем і не стрітися з Ольгою, яка буде в колонії. Так. Тільки так.
Та ранком, і сам не розумів чому, але снувався по хаті, як замовлений. Перегортав старі часописи, переглядав якісь нотатки, в котрих нічого цікавого не знаходив. Уже почав ловити себе на мислі, що навмисно зволікає свій прихід до Гаврилових. Відчував, чому саме так робив, — Ольги ж зараз дома не було, — але побороти себе не міг.
І раптом сама Ольга ластівкою майнула під вікном. Навіть не повірив тому. Та як не повірити, коли ось вона вже переступила поріг. Свіжа й радісна, коси живим сріблом ворушаться на плечах, а щоки аж пашать райдужними рум'янцями. Видно, бачить його спантеличеність і сама починає розповідати. А далі — дивна розмова.
Так, так, учора вона приходила разом з Костем, перед від'їздом чоловіка.
Куди поїхав?
У Якутськ.
Як там поживає Гіммер?
Видужав ніби, але звідти вирушив не до Вілюйська, а в Ташкент. Чи тимчасово, чи назовсім — невідомо. Це розповідав Костеві Серж. Казав булькач, Гіммер почуває себе скривдженим. Лікар немовби ніяких лихих замірів супроти Ольги не мав, усе те вона сама вигадала; сподіваючись прославитися серед політичних засланців. Він, Гіммер, і зараз не має лихого серця на неї. А от Серж за свого друга відплатить. Не Ользі, ні, комусь іншому, то ще буде видно, але відплатить.
Чого ж Кость Семенович удруге поїхав до Якутська?
Є надія, що губернатор дозволить нам повернутися в Якутськ. Ото й подався за тим дозволом. Там підшукуватиме й роботу. А Павло таки нехороший. Ну, чому за всі ці дні й разу не заглянув у хату? Загордився? І сьогодні не збирався? Спасибі. Ну, хай йому не до вподоби її товариство, хай.
Не до вподоби?
Виходить так. Міг би не вечорничити, не досвіткувати в неї, а лише прийти, привітатися, сказати слово-два і піти. Та він же й цього не зробив. А коли б вона за цей час померла? Йому однаково?
Однаково... Ольга ніби глумиться над ним, навмисно смикає його нерви, давно й так уже розсмикані. І що ти їй на це відповіси? Скажеш правду? Ні, ні, такого не буде. Не буде!
Павло, як хлопчисько, кидає сякі-такі слова, а більше відмовчується. Не знає, де й очі свої подіти.
А їй хоч би що. Ходить по хаті грайлива, збуджена, з якимось глузливим настроєм. Що це Павло малює?
Вона підходить до столу, переглядає купу списаних паперів, на деяких спиняється, перечитує.
О, він творить, віршує! Значить, "не згинайсь, угамуй своє горе"? Добре. Ну, коли вже так його приворожила муза і не одпускає від себе, то Ольга не буде змагатися з тією богинею, не кликатиме його до себе, не відбиратиме дорогого часу. Хай собі пише, хай творить, бо все те потрібне людям. Може, і їй колись присвятить кілька рядочків. Хороших, щирих, дружніх. Еге ж?
Що ти їй скажеш? Та він для неї ладен прихилити небо, дістати найдальшу зірку, обійняти тайгу!.. Чи напише? Уже написав. І не кілька рядків, а десятки віршів, найдорожчих, наймиліших. Хай вони не всі присвячені їй, але народилися в його серці не без неї. Коли він пише, то це вона, Ольга, водить його рукою, мережить мрії. Чи розповість їй коли-небудь про все те, чи звірить святу таємницю? Ні, мабуть, ніколи. Не може звірити, не має права.
Ніколи.
Гай-гай. Легше носити розпечений шворінь у грудях, ніж цю таємницю-муку.
Ользі весело. Вона вся так і сяє радістю, мов весняне небо. Чітко окреслені, наче вирізьблені, жіночі форми та принади, тривожна хвиля шовку на високих грудях, палкі очі-блискавки і десь глибоко-глибоко затаєне в зіницях тужливе шумовиння...
Завтра свято. Неділя. Вона таки одірве його від роботи. І нема чого супити брови. Йому треба спочити, погрітися на сонці. Човен уже замовлено. Вони будуть лише удвох. Попливуть далеко-далеко за течією Вілюя. Скупаються, половлять рибу. Він читатиме їй свої вірші, а вона слухатиме так уважно, як ще ніколи і нікого не слухала.
***
Прогулянка по Вілюю зараз зринає в його уяві, як знадлива казка.
Берестовий човник, легесенький, наче висушена тріска, мірно похитується на хвилях, що односять його вниз течією.
Вона у квітчастому шовковому платті, на якому змішалися пелюстки червоних троянд і кетяги бузку. Сидить на тупому носі човника, розповідає про своє безтурботне дитинство, іскристо сміється. Іноді нагинається, захоплює рукою холодну воду і бризкає на нього.
Він — босий, без сорочки, з розвихреним чубом. Підставив худі плечі лагідному сонцю і слухає її, кермуючи веслом.
Берег порожній і чистий, аж світиться.
Купались довго. Плавали. Потім лежали на гарячому піску.
Її чорні коси, підсихаючи, врунились над високим білим чолом, а в очах коливалась промениста заграва Чи від зваб її молодого, налитого буйними силами тіла, яке вперше отак бачив, чи від тієї палахкотливої заграви, Павло почував, що й сам палає. Вдовольняючи її прохання, розповідав про своє минуле життя, та робив це якось ніби підсвідоме, не чуючи власного голосу.
Коли розповів про дружбу з Надією Сигидою і прочитав деякі вірші, Ольга вперше за весь день засмутилася. Схиливши голову на руки, лежала мовчки і важко дихала.
— Ти її дуже любив? — спитала перегодом.
Він мовчав.
— І зараз кохаєш?
Він не відповідав, але вона бачила відповідь на обличчі.
Враз підвелася на коліна, обгорнула його шию руками і поцілувала в губи. Спершу він навіть не збагнув, що сталось, і розгублено закліпав очима.
— Вибачай, — сказала, витираючи сльози, які бриніли на її довгих віях. — Це за неї і за тебе, за вас обох, за те, що ви такі...
Як повертались до міста, куди поділа човен, де розпрощалися, Павло всього того не пам'ятає.
Прийшовши в свою хатину, якийсь час сидів за столом нічого не бачачи. Потім упав на ліжко і так пролежав з відкритими очима до ранку. А вранці взявся писати листа Франкові. Не підвівся з-за столу аж до темної ночі. Не думав про стиль, красу й смислову наповненість слова. Писав мішма — і віршами, і прозою — так, як напливали самі думки, як лягали на папір. А коли закінчив і перечитав, стало соромно. І перед самим собою, і перед світом. Що подумає Франко, прочитавши всю цю душевну зливу?
* * *
Як не відмагалися, а Дабиит після исиаху таки забрав їх додому.
— Коли б не пішли, — казав дорогою, — то ж була б найбільша зневага й образа. Ви ж мене врятували, ви...
Юрта, дбайливо прибрана, посміхалася. На підлозі — гарно вичинені шкури звірів. У кутку, майже під самою стелею, — гіллясті оленячі роги, пов'язані барвистими стрічками. Обабіч них — велике коняче копито і кошлатий загривок. На стінах — різні іграшки з білої кістки. Всієї цієї мудрої краси хазяї раніш, либонь, і не виказували.
— Спасибі, що прийшли, — хвилюється Балбаара, заставляючи стіл мисками й глечиками. — А я виглядала, виглядала, чому ж це вони, думаю, баряться?
— Павлові, жінко, давай зразу п'ять чоронів кумису, — жартує Дабиит. — Щоб знав, як відмовлятися. Ольга Василівна ще сяк-так, а він уперся, хоч налигачем тягни. І що там цікавого побачив на тому исиаху? Як і торік, і позаторік...
— Не зовсім так, — заперечує Байбал. — Торік правував Мичар, а нині — люди тільки згадували його полохливу душу, яка вже витає серед небожителів. Цього разу замість олонхо розповідалася казка про дуку Бойтилу та барахсана Бордо. Мені, Павле, син Бордо, Берт-Ер, більше подобається, ніж Нюргун.
— І Нюргун дуже привабливий.
— Еге ж, привабливий, та всі його діла схожі на байку. Визволив дівчину, лицаря. А Берт-Ер після смерті братів і батька не тільки розправився з Бойтилою, а й повів за собою рабів.
— Досить вам про те, — просить Балбаара. — Сідайте до столу.
Господиня славно подбала про свято. На столі — і оленина, й конина, і яловичина, і ведмежатина, і заболонна каша, і саламаат та ще й рожеві лілії, солодкі на смак. Навіть смажені гриби.
Їх, тих грибів, Байбал позавчора назбирав у лісі для Павла й Ольги. Насміявся тоді Грабовський досхочу, бо в кошику старого впереміш з їстівними грибами були й отруйні. Це Павла не дивувало: вілюйчани майже не вживають грибів, а тому не знаються на них.
Коли вже кінчали обідати, в юрту зайшла Аанис, тягнучи за руку, наче свого однолітка, Дулембу.
— Отак його, так, — радів Байбал. — Волочи ледацюгу. — І вже до Дулемби: — Що ж це ти, Гене, баришся?
— Та ми он з нею, — гладить Генрик Адамович чорні косенята дівчинки, — балакали, читали.
— Добре, що прийшов. А ти, онуко, дивись мені. Завжди така слухняна, а цього разу підвела діда.
Аанис ображено похнюпилась, але вже за мить підстрибнула до Грабовського лисичкою.
— Дядьку Павле, — защебетала. — А я таки вивчила <Мороз, Красный нос", ага!
— До кінця?
--— Весь
— Знає, знає, — докинув Дулемба. — Мені розказувала.
— І ще щось знаю, — похвалилася дівчинка.
— Що?
— Не скажу.
— Ні, треба сказати, — заохочує Генрик Адамович, змовницьки підморгуючи. — Тільки стань посередині юрти.
Аанис склала на животі руки ї голосно почала:
Ну, прокидайтеся, діти.
Ранок — до книжки пора!
Сонечко вспіло залити
Все посереду двора!
Швидше вдягайтесь до школи!
Кращі прогаєте дні, —
Пізно вертати, — ніколи
Їх не повернете, ні!
— Молодець, — похвалила дівчинку Ольга. — Це тебе дядько Павло навчив?
— Ні, — відповів Грабовський. — Я взагалі своїх віршів їй ніколи не читав.
— Це дід Ген, — вставила Аанис. — Сьогодні вранці дав мені книжечку, таку маленьку й гарну, а я вже потім сама вивчила.
— Он які — дивується Балбаара.