Двічі повторивши урочисту пісню, Павел угамувався, і оркестр заграв "Віденський вальс".
— Павучок, оті польки розкололи нас на пляшку "Чінзано", і ми йдемо до їхнього готелю, — гордовито заявив Гриша.
Павка кивнув. Він уже пристроївся впритул до Марти, коліном у коліно, ковтав з її бокала вино і вигадував мить на поцілунок. І та йшла назустріч: притуляла йому до губ свою сигарету і куштувала з його бокала. Коли хлопці пішли, музика раптом змовкла. Публіка скупчилася навколо шинквасу, де бармен вмикнув радіо. "Я закликаю увесь народ зберігати спокій і наказую армії не чинити жодного опору"... — призивав з динаміка Президент ЧССР Людвіг Свобода. Народ заметушився; біля ліфту утворилася тиснява, і розпорядник відчинив вихід на аварійні сходи. Австрієць підігнав свою "Волгу", і Марта, прощаючись, гаряче прилипнула до Павчиних губ. Австрійці поквапились якнайшвидше перетнути кордон, а Павка влився у натовп, що плив широкою вулицею із символічною для картяра назвою NaPrikupe. "Знав би прикуп — жив би в Сочі"; "Не маєш ходу — ходи з бубни", — прийшло на ум. Світало. З під'їздів виходили заспані люди і вливалися у загальний потік. Час від часу всі дружно стрясали кулаками і скандували: "Дуб-чек, Сво-бо-да! Дуб-чек, Сво-бо-да"! Павку захопила ейфорія. Він відчував себе учасником історичних подій і радів: "От тут-то я й отримаю сюжет для свого роману!"
"Радянські танки вже входять в Прагу". "Є загиблі..." "Проти нас ополчилися всі "брати" по соцтабору: поляки, мадяри, румуни, німці. Одні тільки болгари утрималися від інтервенції". "Десантники оточили ЦК КПЧ, арештовують Дубчека..." — печальні новини кружляли над демонстрантами. Колона дісталася старовинної чотириповерхової будівлі на набережній Влтави, оточеної двома рядами вояків із автоматами, і зупинилася перед офіцерами, за якими щільною шеренгою вишикувалися солдати в малинових беретах із автоматами навпереваги.
"Рано утром, на рассвете,
Когда мирно спали дети,
Брежнев дал войскам приказ И послал войска на нас..." —
декламувала тендітна жіночка, вчепившись у декоративну огорожу. Малинові берети виявилися для Павки новиною, і він вирішив поцікавитись, що це за небачений ним досі рід військ. Нехтуючи двома офіцерами, що кинулися навперейми, впевнений, що свої в нього не стрілятимуть, він покрокував навпрошки через площу. Натовп, переконавшись, що зухвальцю нічого не сталося, наводнив майдан і зупинився за якийсь метр від наїжаченої короткими автоматами лави. Павка спробував розговорити солдат, але до нього підскочив підполковник у малиновому береті і, погрожуючи пістолетом, відігнав назад у натовп. Сміливцем, що допоміг перетнути площу, зацікавилися кореспонденти, обвішані камерами і мікрофонами. Один із них, дізнавшись, що перед ним радянський студент, підвів його до покрученого велосипеда, що валявся посеред площі. Поряд стояв чоловік із закривавленою сорочкою в руках.
— Ваш танк щойно збив велосипедиста, — оголосив журналіст і, підсунувши мікрофон, запитав: — Ти вважаєш правильним, що ваше військо окупувало дружню незалежну країну?
— Ні, це помилкове рішення, — впевнено відповів йому Павка.
Збоку будівлі ЦК КПЧ, на газоні, він побачив взвод плаваючих танків. З трансмісії одного з них, стирчала засмальцьована спина механіка.
— Вільний хід тяги має бути в межах сім-десять міліметрів, — підказав йому Павло.
— Знаю. Тут гайка не піддається, — відповіла спина.
— Змочи соляркою.
Спина випрямилася, механік озирнувся і, побачивши перед собою патлату фізіономію, спантеличено запитав:
— А ти хто такий?
— Механік-водій першого класу. Три роки тому я на такій самі лайбі плазував по сопках радянського Заполяр'я. А тут я у складі студентського будівельного загону. Ми будували дорогу Братиславі. А ви з якого похмілля тут?
— Насправді, ми служимо у НДР, під Дрезденом. Оце підняли нас по тривозі, скинули на їхньому аеродромі, вночі, щоб американці не випередили. Не повезло: два місяці залишилися до дембеля, а тепер хтозна... Пробач, земеля, ротний вже біжить.
— Ти хто такий? А ну геть звідси! — заволав здалеку офіцер у комбінезоні.
Діждавшися, як Дубчека вивели з будівлі, Павка рушив у бік середмістя. Внизу, понад Влтавою, радянські кулеметники оточили розташування військової частини, до якої звідусіль понуро стікалися на службу чеські офіцери. Протилежним берегом, гарматами наперед, неначе слоненята із задраними в небо хоботами, — рухалася вервечка п'ятдесятп'яток з білими смугами на баштах, не стертих після закінчення навчань.
Опісля насиченої ночі організм жадав пива. Павка підійшов до єдиної відчиненої ятки і мовчки, щоб не розпізнали, протягнув торговцю дві крони. Настрій покращився. Пражани щільно, неначе на свято, заповнили вулиці. Балкони прикрасились триколорами. В руках перехожих майоріли невеличкі прапорці. Вздовж вулиці сновигала відкрита вантажівка, набита молодими людьми з прапорами, які вигукували гасла і заклики до єднання. Павка дістався Старомєського Намєсьця, заставленого зенітними кулеметами. Навколо бойової обслуги купчилися зграйки допитливих дівчат у міні-юбках, і бійці поважно роз'яснювали їм особливості ввіреної їм зброї. Ян Гус, з зав'язаними білою хусткою очами, стояв на своєму парапеті, на якому білою фарбою, жирними літерами було написано: "Русские —домой!" Обидва боки Вацлавської площі заполонили колони бронетранспортерів із солдатами наверху. Наблизившись ближче до монумента королю Вацлаву, Павло розгледів, що стіни і вікна Національного Музею дрібненько поколупані кулями. Сержант із найближчого бронетранспортера винувато пояснив: "команда була не стріляти; лише відповідати вогнем на вогонь. Звідти начебто застрочив кулемет, а серед нас половина — новобранці. Вони з переляку і випустили, по повному ріжку, не цілячись..."
Одна п'ятдесятп'ятка відбилася від своїх, заблукала і застрягнула, упершись дулом у вітрину ювелірного магазину. З-за рогу, з балкону Національного Радіо доносились гучні промови. "Інтелігенти. Галасують, а до спротиву не здатні. Та й що зробиш проти такої навали?" — подумав Павка. Гармата заважала механіку розвернутися, а здавати задом у натовп він не насмілився. Екіпаж задраїв усі люки, і Павка ясно уявив собі командира, що марно кричить у рацію: поміж домами рації не працюють. "Яким треба бути ідіотом, щоб наштовхати Прагу танками?"
"Máte ne jaky kapesnik,nebo neco takove?" (Маєш якусь хустинку, чи щось подібне?) — звернувся до подружки високий патлатий хіпі у злинялих до білості і розлізлих на колінах джинсах. Дівчина розсміялася і стягнула з колготок ажурні трусики:
"Jo odpovidate?" (Таке підійде?)
"Skvele!" (Прекрасно!)
Патлатий підійшов до танка ззаду, до двох бочок із пальним, приторочених до броні; вивернув не туго затягнутий зашрубок, спустив у солярку кінчик трусиків, трішечки зачекав і підпалив запальничкою "Мальборо". Павка не встиг і рота розкрити, як броня зайнялася. "То через нітрофарбу. Аби ж ми менше нею мазюкали..." — згадав він армійський звичай. Коли командир висунувся з люка, вогонь уже підбирався до башти. Екіпаж кинувся евакуювати боєкомплект. Кілька роззяв, разом із підпалювачами, вишикувалися ланцюжком і, передаючи снаряди з рук у руки, допомагали відтягувати їх до вітрини взуттєвого магазину з нафарбованим на ній закликом "Russians go HOME!" За лічені хвилини танк розжарився, як не вимкнена праска; зайнялися резинові котки, а з трансмісії повалив чорний дим. Танкісти оточили свій скарб і насторожено озиралися.
— Що ж ви не поскидали бочки, як це належить перед боєм? — запитав Павка.
— Не було такої команди. Три дні стояли на кордоні в горах, усе щось чатували. Потім погнали без зупинки. Була задача сягнути Праги швидше, ніжу сорок п'ятому. А вулиці тут, сам бачиш, вузенькі, розвернутися ніяк, ще й карта не по-руські — виправдовувався командир.
Павук! Де тебе носить? Нас негайно везуть до вокзалу. Евакуюватимуть через Польщу . Твої речі ми склали і винесли, — насупився невдоволений Гриша, хоча і сам тільки-но повернувся від польок.
— А чому не через Фінляндію?
— Не жартуй. Є інформація, що в горах під Банською Бистрицею вже діють партизани.
— Ти віриш? Які з них партизани? Культурний народ. То, мабуть, наші спецзагони дурять...
Прикуси язик, краще глянь сюди, — Гриша розгорнув ранішню газету "Práce". На фоні оточеного десантниками ЦК КПЧ красувався балакучий студент з Одеси: — Прочитай, що ти напатякав іноземним журналістам.
— А хто читатиме ці газети? Я ж тут без емблеми! Поголюся, перевдягнуся...
— Не переживай: у нас є кому читати, і є кому спитати.
— На ось, не страждай, — Льоня простягнув надпиту четвертинку, — розкажи, що бачив?
Попри невдачу з отоварюванням заробленої валюти Павка перебував у піднесеному настрої. Йому пощастило стати свідком неординарних подій і, щоб зберегти первинну інформацію для майбутнього твору, він прихватив із собою паку празьких газет.
Одеса знемагала від жари і млявого кохання. В переповнених трамваях чоловіки припадаючи животами до жінок, вбраних у тоненькі і прозорі плаття, ґавили свої зупинки. Пропиваючи в Аркадії остачу зароблених крон, Павка познайомився з групою студентів з Братислави, яких не випустили з Одеси до з'ясування всіх обставин. Симпатичні, вони видалися Павці збентеженими, і щоб якось їх заспокоїти, він збігав до гуртожитку за їхніми газетами. Похапцем прочитавши, не допивши пиво, словаки поквапилися до готелю. Павка ж заштовхнув пресу у задню кишеню джинсів і до вечора швендяв по ятках і павільйонах, доводячи стрічнім і поперечним істинну правду стосовно Чехословаччини. Врешті-решт балакучого просвітника, схожого на іноземця, затримали дружинники. Вони доставили його до відділку міліції, куди незабаром прибув чоловік у цивільному, як з'ясувалося, майор КДБ, який і допитав затриманого.
— "Práce", по-нашому "Труд", — газета профспілок; "Smena" — комсомольська газета, а це — "Rudé Pravo", орган Комуністичної партії Чехословаччини; що тут антирадянського? Насправді ж я вважаю, що можна було обійтися і без танків. Чехи — культурний народ; вони як діти: нізащо б не взялися за зброю.